Катастрофа - Бердник Олесь

Цей факт зайвий раз стверджує думку про безконечну різноманітність живого світу в Космосі. Перед нами завдання — дізнатися, звідки вони — незнайо-мі розумні істоти? З яких планет нашої чи інших сонячних систем? Розгадка підніме знання Землі на грандіозну висоту, розкриє нові захоплюючі перспективи! Погляньте сюди…

Гордієнко махнув рукою. В залі погасло світло. На екрані з’явився білий прямокутник, потім зображення чужої істоти. Почувся гомін подиву — вчені жваво коментували побачене. А вигляд іншопланетного космонав-та був справді химерним. Кругла велика голова, грибоподібне або, зонтоподібне тіло без нижніх кінцівок, дві верхні кінцівки, схожі до рук. Лише очі були зовсім людськими — не за формою, не за будовою,— навіть мерт-ві, вони світилися допитливістю і тривогою, притаманною людині Землі. Але мушу сказати, що форма істоти, її будова ні мені, ні іншим вченим не здалися потворними. Навпаки, все в ній було гармонійним, досконалим. Та й дивного в цьому нічого нема… Хіба вони зовсім не схожі на нас? Незвичність форми — ще не є дисгармоні-єю. Я дуже чітко зрозумів це, дивлячись на непорушне зображення чужинця…

А Гордієнко вів далі:

— Ми вияснили, що обмін речовин в цих істот і, напевне, в фауні і флорі всієї планети побудовано за принципами ядерної енергетики. Тому він незрівнянно економніший і ефективніший, ніж земний. Ось перед вами розріз тіла істоти…

На екрані з явився схематичний малюнок. Основою тіла була гнучка, хрящовидна хорда, навколо якої гуртувалися внутрішні органи і м’язи. В круглому черепі містився колосальний мозок, схожий на людський. Ще один мозок можна було помітити трохи нижче короткої шиї. Весь організм пронизувався густою сіткою судин і каналів — вони з’єднувалися в потужній камері, схожій на серце. То, мабуть, була кровеносна система. Істота зовсім не мала легенів. Газообмін з навколишнім середовищем, напевне, відбувався через всю поверхню тіла. Але найцікавішими були органи — акумулятори енергії. Так їх назвав Гордієнко. Відповідаючи на чис-ленні запитання, він сказав:

— У нас є підстави твердити, що істоти жили в атмосфері, насиченій колосальними зарядами. Вони на-вчилися, чи то пак, природа навчилася акумулювати їх в організмі. Я не можу сказати, для чого використовува-лася ця енергія, але деякі наші вчені висловили думку, що істоти вміли створювати природне поле антигравіта-ції…

Гомін подиву, вигуки заперечення пролунали в залі. Академік, піднявши руку, твердо промовив:

— Так, я стверджую ще раз цю думку… Істоти не мають нижніх кінцівок, якими можна пересуватися по планеті. Вся будова тіла свідчить про те, що вони літали… вірніше, навіть не літали, а плавали в атмосфері. Так от… акумулятори, створені природою, накопичували енергію, організм використовував її для антитяжіння. Я передбачаю заперечення, але вони ні до чого! Що можна заперечити? Що ми не знаємо на Землі таких органів? Це нічого не значить. Хіба будь-який з наших органів — не чудо, якщо поглянути збоку? Хіба легені, серце, печінка, мозок, весь наш складний організм — не дивовижний утвір генія природи, в якому використовуються і електричні сили, і молекулярні, і хімічні, і безліч інших… Наші власні тіла мають невеликий енергетичний по-тенціал, тому неможливо говорити про досягнення нами стану антигравітації. Але тіла чужинців мали, очевид-но, набагато потужніші джерела енергії, які й використовувалися вказаним способом…

Зав’язалася суперечка. Виступали вчені різних напрямків. Але ніхто з них не був спокійним, байдужим — всі розуміли, що для науки Землі наступив час, який являвся переломним, революційним, час, подібний до вихору, що вимітає сміття і приносить життєдайну грозу.

З’явилося багато гіпотез про походження чужинців. Оскільки вони були знайдені на астероїді, то дехто висловив думку, що це — жителі гіпотетичної планети Фаетон, яка колись загинула з Невідомих причин. Проти такої думки повстало багато астрономів. Вони не могли допустити, щоб хтось залишився живим чи неушко-дженим при космічній катастрофі цілої планети. Аналіз залишків повітря в скафандрах показав, що атмосфера на планеті була воднево-метанова. Посилаючись на це, Любавін заявив, ідо космонавти походять з групи зов-нішніх планет — Юпітера чи Сатурна, що вони зазнали катастрофи в поясі астероїдів і що треба готувати екс-педицію для подорожі до цих світів.

Знялася буря. Ортодоксальні вчені — астрономи і біологи — підняли Любавша на глум. Вони доводили давно відоме — що життя не могло виникнути на великих планетах з отруйною густою атмосферою, а якщо й виникло, то не розвинулося б, а якби й розвинулося, то не досягло б розумного рівня, що в ураганній атмосфері Юпітера чи Сатурна неможливі будь-які стабільні утвори, що температура сонячних променів там недостатня… і ще багато, багато різних, дуже розумних і нерозумних положень…

Гордієнко заявив:

— Можна сперечатися без кінця. Ми не для цього зібралися. Перед нами складніше завдання — дізнати-ся, хто вони і звідки. Самим лише аналізом і логікою нічого не досягнеш. Але у нас є деяка надія. На орбіті на-вколо Землі кружляє корабель пришельців, який ми згодом посадимо. Крім того, на астероїді знайдено невідо-мий апарат. Його призначення і принцип роботи поки що не розгадані. Та найбільшого ми чекаємо від другого космонавта, тіло якого не пошкоджено. Наш Інститут сподівається, що його можна воскресити, тобто поверну-ти життєздатність… Тихше, друзі, я розумію ваші почуття, але не хочу сперечатись. Ви скажете — мільйони років? Ну то й що? Аналіз скафандра і його апаратів показав, що температура в них знижувалася поступово аж до температури світового простору. Значить, чужинці перебували в стані анабіозу. Я запевняю — якщо струк-тура тіла космонавта не пошкоджена — а ми сподіваємось на це, — то він оживе, воскресне…

Було вирішено зібрати друге засідання Конгресу через місяць. За цей час Гордієнко та його Інститут спо-дівалися оживити чужинця. Вчені всіх країн не бажали роз’їжджатися з Москви, вони залишилися, щоб ждати результатів сміливого експерименту. Інститут Астробіології оточувала хмара кореспондентів. Преса і радіо сві-ту клекотіли від пристрастей, вимагали від Гордієнка матеріалів для схвильованої громадської думки. Але вче-ний був непохитним. Жоден кореспондент не проник в приміщення, де знаходилось тіло істоти. Таємниця за-лишалася нерозкритою…

ДИВО

І ось… сталося!

Тепер, коли все позаду — тривога, напружене очікування, сумніви, — здається, що ті дні минули блиска-вично. Але як довго вони повзли тоді, як змушували замирати серця перед таємницею, що вперто не хотіла від-крити перед людьми свого обличчя…

Минула ціла вічність, хоч на календарі було зірвано лише десять листків. До кінця експерименту Комітет Космонавтики постановив затримати старт марсіанської ракети. Я знову міг їхати додому. Але в ті дні у мене навіть думки не було про відпочинок. Я одержав дозвіл від Гордієнка — бути присутнім в залі для експерименту.

Тіло космонавта, звільнене від скафандра, помістили під великий прозорий купол, всередині якого була створена штучна атмосфера, відповідно до залишків повітря в скафандрі. Температуру піднімали поступово, стабілізуючи її через кожні два–три градуси. Десятки вчених не одходили від приладів, невтомно спостерігаючи за1 процесом розморожування тіла. Гордієнко і днював і ночував у Інституті, навіть їсти йому приносили в зал. По кілька годин вночі він куняв у широкому м’якому кріслі, а потім знову чергував біля купола, даючи нові й нові розпорядження.

М’яке світло люмінесцентних ламп лилося згори, в ньому чітко вирізнялися обриси чужої істоти. Я го-динами простоював біля купола, спостерігаючи, вивчаючи тіло космонавта. Вся його побудова — і кругла го-лова з могутнім чолом, і сильні передні кінцівки-руки, що закінчувалися пальцями-віялами, і гармонійно збудований торс-зонт — була настільки викінченою, доцільною, що здавалася красивою.

Минуло десять днів. Температура всередині купола сягнула тридцяти градусів. Прилади показали, що всі рідини в тілі набули життєвої потенції, що клітинна структура всіх органів не пошкоджена. Біоекрани почали світитися ледь помітними спалахами — то починали функціонувати периферійні ділянки тіла космонавта.

Серед загальної тривожної тиші почувся голос Гордієнка:

— Серце…

Один з операторів ввімкнув стимулятор. Від нього були проведені до серця чужої істоти мікропровідни-ки. Вони повинні були викликати його пульсацію.

Минали хвилини. Навколо стояла така тиша, що було чути, як схвильовано дихають вчені.

— Є, — прошепотів оператор.

Прилади відзначили перший удар серця. Потім ще один. Ритм посилювався, частішав. Кров космонавта заструмилася в судинах, збуджуючи до життя міріади клітин, які багато тисячоліть спали, зберігаючи життєву силу в своїх глибинах.

— Невже оживе? — якось по-дитячому промовив молодий оператор.

Йому ніхто не відповів.

До життя пробуджувалася розумна істота чужого світу! Що вона несла для нас, людей Землі, які думки, стремління, які болі і радості?

Повіки космонавта здригнулися. Вони поволі опустилися донизу, закриваючи очі. Темно-фіолетове об-личчя тепер не здавалося мертвим. Воно ледь помітно вібрувало, воно жило.

На його чолі з’явився теплий блиск. Повіки знову розплющилися. На вчених дивилися очі космонавта. Але тепер це булижне мертві, скляні очі… Вони повилися живим туманом, за яким вже проглядав розум, душа живої істоти.

— Пульс — триста на хвилину, — тривожно озвався оператор.

Гордієнко мовчки махнув рукою, не зводячи погляду з космонавта. Потім ледве чутно прошепотів:

— Може, це для них нормальний ритм…

Туман в очах істоти зникав, погляд ставав осмисленим. Він ковзнув по рядах вчених, зупинився. Космо-навт дивився Він жив і дивився на людей чужого для нього світу…

Заворушилися кінцівки-руки. Одна з них торкнулася поверхні прозорого купола, знову опустилася. Тіло затремтіло, по ньому ніби прокотилася пружна хвиля.

Раптом в залі почулися вигуки подиву. Тіло космонавта без ніяких видимих зусиль піднялося в повітря і попливло вздовж стінок сфери.

Вчені Землі приникли до прозорого купола — вражені, радісні. І повз них поволі плинула істота невідо-мого світу.