Записки Кирпатого Мефістофеля - Винниченко Володимир

Від неї подихає чимсь ніжним, надзвичайно-зворушливим, чистим. Я сам собі видаюсь ґімназистом, що причепився до ґімназистки, що складає про себе фрази, які скаже їй, і до самого дому не каже ні слова.

Шапочка озирається. Переді мною на мить з'являються двоє здивованих очей і зараз же зникають. Тоді я рівняюся з дівчиною, поштиво тримаю циліндра над головою і спокійно, влазливо, сам дивуючись, звідки беруться в мене такі ноти, говорю:

— Простіть, будь ласка. Дозвольте мені пройти разом з вами до вашого дому.

Дівчина по перших же згуках мого голосу хутенько обертається до мене й зараз же прискорює ходу. Але полохливости я не помічаю в її рухах. Я, стараючись іти поруч, не відстаю. Несподіване чуття сорому й ніяковости сковує мої думки й язик. Мені вже хочеться, щоб нічого цього не було, хочеться відстать, але я не можу через щось цього зробити. Йду мовчки й, почуваючи в себе дурновату посмішку на обличчю, дивлюсь на посріблений, немов покритий перламутром, профіль дівчини.

— Будьте ласкаві, дайте мені спокій, — раптом кидає вона мені нудьгуючим голосом, навіть не подивившись на мене. Так говорити може жінка, якій уже остогидли подібні сцени. Вони, не лякають її, не обурюють, а тільки заваджають.

— Я зараз дам… Простіть, ради Бога. Мені самому соромно… Але дозвольте мені сказати. Я декілька разів зустрічав вас на вулиці й раз-у-раз дуже хотів пізнати вас ближче. От і все. Запевняю вас, це правда!

Мабуть, вона схоплює в моїм голосі справжню щирість, бо з більшою, як мені здається, увагою зиркає на мене. Я вперше так близько бачу її лице, повернене до мене, й дивуюсь: воно зовсім инше, ніж з профілю. У профілю є щось безмежно-лагідне, слабеньке, ніжне, а так — обличчя серйозне, розумне, очі немов насмішкуваті, або сумні.

Вона відвертається, зупиняється й киває рукою візникові. Той з гуркотом підкочує. Шапочка сідає й, не озирнувшись, од'їжджає. Я від сорому перебіраю пальцями ніг і помалу йду далі. Біля воріт чується сміх. Мабуть, із мене.

— — — —

Лежу в ліжку й дивлюсь на стіну, на якій застиг смертельно-блідий промінь місяця. Спати зовсім не хочетьея. Коли я роздягався, здавалось, засну, як убитий. Але, як тільки ліг і погасив лямпу, почув, що сну як не було.

Перекладаю подушку на другий кінець ліжка й лягаю лицем до вікна. Місяць тепер по другий бік його, мені не видко його. За те я бачу блакитні й жовтуваті цяточки зір.

Холодне, гидливе почування туги важкою рукою лежить десь вище живота. Мабуть, від цього руки, ноги та все тіло здаються такими безсилими, що важко повертатись, важко підвестись і взяти циґарку з нічного столика.

Я знаю і свідомо повторяю собі, що це все мине через місяць, що це явище чисто фізіолоґічного порядку. Адже, нічого подібного в мене не було зімою. Моя туга подібна до того страху, який буває у свідомої, інтеліґентної людини на цвинтарі. Вона знає, що ніяких мертвяків нема й не може бути, а тим часом увесь час почуває на тілі хвильки морозу. Це вікове, темне, дурне, з його треба тільки сміятись. Таксамо і з моєю тугою. Я звик бути в отарі, звичка ця йде від дитинства людськости, як і мороз страху від мертвяків. Більше нічого. І з цього таксамо найкраще тільки посміятись і забути.

Але ці міркування не помагають. Є туга, є нудьга, важка, гризуча, темна, неначе я зробив щось таке, що забув, і воно мені погрожує бідою.

За вікном на вулиці часом чуються веселі, гучні голоси, сміх, співи. Десь студенти, курсистки вертаються з театру, з вечірки. Тепер студенти все з веселих місць вертаються вночі додому. І добре роблять. На їхніх грудях під шинелями не лежать пачки прокламацій, і, коли прийдуть додому, їм не треба буде відмивати руки від гектоґрафського чорнила. І коли мине десять-двацять літ, їм не треба буде боятися своїх споминів, вони не будуть обходити місця своєї молодости, скоса позираючи на них із зневагою та викликом.

Справді, на віщо я живу? Рішуче не розумію. І невже на цих жовтих цяточках тягнеться теж ця чиясь злісна штука, що зветься життям? Уявляю, як повинно бути нудно тій істоті, яка з обов'язку свого становища мусить бути безсмертна: це ж така одноманітна, монотонна річ — життя. Родиться, розвивається, поживе, вмірає. І так вічно, вічно. Зоряні світи, окремі планети, людські царства, людина, мікроб — живуть одним шаблоном. Не розумію, який інтерес може бути в цій тяганині, кому й на віщо це потрібне?

Від цих думок моя нудьга немов трохи стихає.

Я дивлюсь на тремтяче, лагідне мерехтіння небесних цяток і намагаюсь уявити собі життя на них. Згадую канали Марса й думаю: а що, як людськість знайде колись спосіб літати у світових просторах? Допустім, використає світло, як засіб пересування. Світло в один момент проходить, здається, сорок тисяч верстов. І все ж таки, до багатьох планет, од яких світло доходить до нас через декілька тисяч літ, не долетіти ніколи людині. А як навіть і долетить кудинебудь, то що тут такого радісного? На Марсі, чи де инде, таксамо, як і тут, родяться, живуть, страждають, умірають. Ну, чого прилетіли? Все те саме, не варто і хвилюватись. А то ще й бійка заведеться поміж планетними братами. У живих істот вона заводиться швидко.

Невідомо чого, мені стає сумно. Я дивуюсь: звідки йде цей сум? Через що? Де є той резервуар, із якого витікають чуття, і хто стоїть у їх гряниць? У кожнім разі, не завсіди свідомість.

І вже думки мої йдуть иншим напрямом. Я думаю про Соню, Андрійка, Сосницького, Панаса Павловича, Карачапова. Мені по-земному й боляче, і смішно, і важно все, про що я думаю. І немає нічого важнішого від цього, й вийти з цього людського кола неможливо, не дивлячись на всі філософії.

І я радий з цього суму, бо знаю, що засну швидко. Я лягаю на бік, покриваю голову ковдрою, згортаюсь по-дитячому бубликом, підтягнувши коліна до самого підборіддя, й починаю думати про "те".

— — — —

"Те" — моя давня, смішна звичка, про яку не знає ні одна душа. Я не можу заснути, поки не розкажу собі казку. Це в мене з дитинства. Я раз-у-раз засипав тільки під материні казки. Коли для инших моя звичка стала смішною, я мусів принести її в жертву своїй мужеській гідности й одмовитись од маминих казок. Але я замінив їх власними. І від того часу, де б і з ким би мені не доводилося проводити ніч, я неодмінно, хоч на декілька хвилин, кажу собі казку.

Мабуть, це властиве багатьом. І, мабуть, вони помітили таку особливість казок: до певного періоду казка оповідає про те, що є. Це, власне, не казка, а відблиск дійсности в фантазії. Коли я на протязі багатьох літ складав історії, в яких моя особа творила ріжні подвиги, починаючий від геройських герців з Індіянами, драконами й кінчаючи перемогою над тюремними стінами, то я переказував те, що справді було. Бо в цім періоді все буває перемогою й визволенням.

У другому ж періоді приходить справжня казка, бо вона оповідає про те, чого нема й не може бути ніколи. Вона тужно заколихує, на хвилю відносить од того, що є, й помагає забути себе. І через те з нею ще солодче засипати, ніж із першою.

Під ковдрою темно, тепло й затишно, як двацять і більше літ тому назад. Я тихо починаю свою казку.

От я йду вулицею. Вечір надходить. Осінній дощик шарудить дрібним, пісковим шелестом у пожовклому листю. Тротуари не мокрі, а тільки масні від дощевого пороху. В палісадниках пухкими купами лежить збите жовто-червоне листя, від якого йде такий дух, як коли розітреш листок на долоні. Шибки вікон подібні до рябих облич.

Комір пальта в мене піднятий, я високо підібрав плечі, втягнувши в них голову, але мені все ж таки холодно. Я йду без ніякої мети, ні про віщо не думаючи. Ні, я думаю про те, що я страшенно самотній. Самотній же тому, що нікого не люблю. Найпевніща ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять. І коли я слухаю людей, що жаліються на самотність і запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бідолахо, тобі для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманці одночасно порожнеча й цілі скарби.

Плентаюсь помалу, дивлячись у землю. Часом підводжу голову, і тоді моє лице обвіває дощевий порох, як то буває часом біля фонтану.

Біля одного будинку, — я виразно бачу його: невеличкий, з червоної цегли, двоповерховий, перед ним палісадник, який творить немов коридор до парадного, — біля цього будиночку, саме в початку коридора, зустрічаюся з жінкою в… в білій шапочці. Так, у білій шапочці, з білим коміром короткого пальта. Вона скидує на мене очима й тут же, вмить, неначе підстрелена, спірається рукою на тинок і стоїть так деякий момент, не рухаючись і не відриваючи погляду від моїх очей. Я теж, увесь пронизаний дивним чуттям, стою з піднятим коміром, з руками в кишенях, і з очима в її очах. Це тягнеться не більше п'ятьох-шістьох секунд, але мені здається, що я прожогом і довго несусь у якусь безодню, й серце моє в солодкім жаху поширяється.

Жінка відступає від тинка й непевними, ослабленими кроками йде в дім. Злегка вищить пружина дверей, двері грюкають за спиною жінки, й я розумію, що стою на вулиці, на тому самому місці, де тільки-що переломилось моє життя. І самотність, і бруд, і сором, усе лишилось на тротуарі, за палісадником, а я, новий, чудний сам собі, повинен іти в цей червоний будинок і провадити далі нове життя.

І от я йду в ті самі двері парадного. Вони таксамо вищать, неначе я наступив їм на хвіст, і певною ходою виходжу на другий поверх. Там я дзвоню біля дверей, що ліворуч, і жду.

Коли відчиняються двері, я в передпокою бачу її та покоївку. Усміхаюсь до неї й зупиняюсь біля порогу, не відриваючи від неї очей. Покоївка здивовано поглядає на нас.

— Роздягніться!.. — злякано й тихо каже вона. — Ідіть собі, Присю, це до мене!

Я скидаю вохке пальто й капелюх, з крис якого мені на груди стікає вода, що назбіралась там від дощевого пороху. Вона таксамо, як і на вулиці, безсило, спірається рукою на столик і розгублено, в тихому жаху й непорозумінню дивиться на мене. Я бачу, як її губи починають беззвучно рухатись, і знаю, що вона хоче сказати "що вам треба", або щось подібне до того, але вимовити цих слів не може.

Я підходжу до неї, беру її за руку й веду в кімнату, двері якої відчинені переді мною. Там світла немає, й я догадуюсь, що вона стояла тут біля вікна і з цим же жахом дивилась на мене, на вулицю.