Записки Кирпатого Мефістофеля - Винниченко Володимир

Але зате й подобається більше, — раніще в її красі було занадто багато правильности, непорушности й якоїсь туповатої строгости. Тепер хвороба, чи страждання зробили її більше простою, людяною.

Вона наливає всім чаю, при чому довго дивиться декілька разів проти світла на склянку Панаса Павловича й підливає з самовара; Панас Павлович не п'є міцного.

Я приступаю до викладу. Панас Павлович то іронічно посміхається, то червоніє і смішно сердиться, схоплюючись і наміряючись бігти до Варвари Хведорівни. Олександра Михайлівна спокійно й поважно садовить його на місце і знову слухає мене з такою увагою та напруженням, з яким це роблять тільки глухі, витягши шию й не відводячи від мене очей.

Коли я кінчаю, Панас Павлович сидить притихлий і задумливий. Він не каже ні слова й перебірає по столі пальцями, роблячи згуки, як на барабані. Олександра Михайлівна думає про щось скупчено, немов про себе щось вираховує.

— Та-ак!.. — нарешті, з робленою й ніяковою іронією, каже Панас Павлович. — Все це не так весело, як варто б того сподіватись.

І пильно, короткозоро починає розглядати дряпинку на своїй руці, тонкій та ніжній, як у жінки.

— На мою гадку, Панасе Павловичу, — як-мога спокійніще та недбаліще (щоб цим загладити гострість самої думки) кажу я, — треба викрасти Діму в Варвари Хведорівни…

Як я й сподівався, скидуються очима обоє злякано. Мені цей ляк приємний, значить, їм дуже страшне те, що я пропоную. А хиба не приємно посунути когось на страшне?

Я ще спокійніще посміхаюсь, одпиваю чаю й говорю далі так, неначе балакаю про звичайну річ, що трапляється на кожному кроці.

— Так, викрасти… Це найпростіщий спосіб розвязати питання. Законним, чи, краще сказати, юридичним шляхом, ви нічого не можете осягти. Закон у таких випадках стоїть собі набоці. Але коли одна сторона відніма у другої дітей, то закон не втручається. Добровільною згодою, це вже видно, ви нічого не доб'єтесь. Значить, лишається той спосіб, який я пропоную.

Панас Павлович, витріщивши на мене скла пенсне і смішно підвівши голову догори, слухає далі, хоч я мовчу вже. Шура встає, здіймає зо спинки ліжка теплу хустку й накидає собі на плечі, її виточене, незаймане лице змерзло, посіріло.

— Так, кажете, викрасти? — немов очутившись, нарешті, питає Панас Павлович…

— Так, на мою думку, це єдиний вихід.

— Як же це зробити?

— Дуже просто: вибрати час, коли він виходить гуляти з нянькою, схопити його за руки, посадити на звощика тай край!

Я розумію, що Панас Павлович не про те питає. Словами "як це зробити" він хоче сказати, як одважитись на це, що з цього вийде, чи добрий такий шлях. Але я вдаю, що про те загалом нема ніякісінької потреби думати, бо все само собою й так розуміється.

Одначе для його, мабуть, не все зрозуміле. Він машинально, швидко сьорбає чай, голосно всмоктуючи його в себе, й пильно дивиться на щипчики для цукру.

Олександра Михайлівна, не пустивши ані пари з вуст, закутується в хустину і все з тим самим виразом, немов щось про себе вираховуючи, дивиться собі під ноги.

— Так, кажете, викрасти? — знов невважно питається Панас Павлович. — Так, так, це, звичайно, той… Ну, а иншого виходу немає? Нема, кажете? А чи не думаєте ви, що це трохи той…, як би це сказати, занадто образливо для Варвари Хведорівни? Га? Мати ж вона все ж таки? Га?

Він і хоче, щоб я його заспокоїв і зарані не йме віри цим заспокоєнням.

— Ти як гадаєш, Шуро? Га?

Шура, не підводячи очей, відповідає тихо:

— Я гадаю, що цього не треба робити.

— А як зробити?

Олександра Михайлівна щільніще запинається в хустку, нервово поводячи плечима, і дивиться серйозним, пильним поглядом на Панаса Павловича. І з цього погляду, з деякої тупости й задубілости я розумію, що вона вже прийшла "до одного знаменика". Так називає Панас Павлович той процес, який звичайно відбувається в Шурі й у результаті якого виходять такі постанови, з яких її неможливо збити ніякими способами.

— Треба вернутись до жони, або добитись її згоди на розвід… — каже вона, навмисне вживши "жона", а не "Варвара Хведорівна".

— А як вона не дасть згоди?

— Вернутись до неї…

Панас Павлович чомусь усміхається кривою, несмілою усмішкою й замовкає.

Страшне виявляється занадто страшним. Це добре.

Я майже тими самими словами, що й Варварі Хведорівні, починаю доводити Шурі шкоду, яка може вийти від співжиття людей, що дійшли до таких відносин. Я малюю їй найбільш безнадійні хмарні картини, які доводять мене самого мало не до щирого роздратовання.

— І коли ви все це допустите, коли Панас Павлович свідомо піде на це злочинство супроти свого сина, то я перериваю з вами відносини! Так, злочинство, Олександро Михайлівно! Я це кажу цілком серйозно. З хлопця вийде така бріхлива, пошарпана, подвоєна істота, що краще б йому було на світ не родитись. Ви свідомо, ради чорт зна чого, ради якоїсь абстрактної порядности, академічної моральности пускаєтесь на калічення дитини. Я вмиваю руки в цій поважній справі.

— Так, ви, мабуть, маєте трохи рації… — нерішуче завважує Панас Павлович. — Але тільки… Я, звичайно, розумію, що… Ти, як гадаєш, Шуро?

Шура вперто, з злякано-тупою серйозностю заявляє, що гадає так, як сказала: або згода на розвід, або повернутись. Крадіжка ще гірше відіб'ється на дитині. Хлопець пам'ятає, знає й любить матір. Ворожнеча отверта ще дужче подвоїть його душу. І завсіди мати буде в його очах покривдженою. Він таксамо буде брехати і прикидатись, бо ховатиме від батька свої справжні почування, таксамо брак гармонійного впливу батька та матері нівечитиме його душу. Треба постаратись розійтися мирно та полюбовно, не перериваючи відносин. Коли ж це неможливо, то треба терпіливо, мужньо нести свій хрест до кінця. У стражданню, яке б важке воно не було, є теж свій позитивний сенс.

Бідолаха Панас Павлович! Йому трудно в цю хвилину знайти позитивне в тім ланцюзі страждань, який намічався в будуччині. Та, мабуть, і самій Шурі не легко відмовитись од дечого, що так кохалося в душі.

Вона відвертається від нас, потім переходить на кушетку й лягає лицем до стіни.

Ми обидва дивимось на неї й більше вже не кажемо ні слова. В господарів сталевим, надокучливим голосом співає ґрамофон. Якось одразу стає чути його. Правда, Панас Павлович не чує. Він з розгубленим виглядом качає кульку з хліба. Його пальці дріжать, очі кліпають.

А вони ж, мабуть, усе вже обміркували собі, все так соромливо, дбайливо, з боязьким захватом розклали в себе в душі. Вже бачили до найменших дрібничок свою кімнату, свої вечори, голівку Діми між ними. І от тепер ця старіюча дівчина, ця марніюча красуня, бозна, на віщо лишиться в цій маленькій кімнатці, з кожним днем марнітиме все більш та більше, злякано-серйозна, непотрібно-строга, напружено-чесна незайманиця. А він ізнову почне замикатися що-вечора в себе в кабінеті, мовчки терплячи облогу Варвари Хведорівни. Нишком прокрадатиметься до його Діма, а Галя, стоячи під дверима, голосно і строго казатиме: "Дімо! А мама що наказувала?" Знов "вияснення відносин", принципіяльні балачки, баб'ячі крики, ляпаси та, чого доброго, справжні бійки.

Так буде не рік, не два. Без жартів — моторошно.

— — — —

Клавдія Петрівна зустрічає мене, вся зашарившись, несміло, радісно посміхаючись і міцно, судоржно потиснувши мою руку. Виявляється, вона чекала на мене майже що-вечора. Це мені приємно, й я сиджу в неї більше, ніж намірявся. Костя поводиться чемно і все посміхається гнилими, негарними зубками, за які жаль його. Мабуть, він сею посмішкою хоче притягти до себе мою симпатію. Декілька разів він навіть пробує підлеститись до мене. Коли я притягаю його до себе, він обережно гладить мою бороду й каже:

— У вас борода чорнява? Правда?

Або розглядає мій жилет і милується:

— У-у, який у вас гарненький ліфчик!

Клавдія Петрівна дуже сміється з цього й пояснює мені, що Костя живе переважно з жінками й чоловічих річей не знає. Костя, зрозумівши, що сказав щось смішне, теж починає сміятись і ще раз повторює: "Ах, який гарненький ліфчик!" Але Клавдія Петрівна відсилає його гратися.

Потім я частіще заходжу до них.

Що-разу перед моїм приходом Клавдія Петрівна лежить на канапі й, коли я входжу в кімнату, швидко схоплюється, чепурить поспішно своє прекрасне волосся й іде прудко мені назустріч, у замішанню й тихій радости. (Зустрічає вона таксамо, як і проводжає: чи то несміло, чи то соромливо.) І раз-у-раз у чорному. Я ніколи не бачу на ній нічого ні колірового, ні білого, навіть блюзки.

Зараз же на сцену виступає чайник, спіртівка. Біля канапи примощується столик, і ми починаємо балакати. Клавдія Петрівна говорить, як звичайно, найбільше. Мені втішно слухати її, — вона вміє найдрібніщим подіям і фактам надавати якесь інтимне, велике значіння. І ні про що вона не говорить байдуже, спокійно: або з захопленням, з жадобою, з палаючими щоками, до яких треба прикладати холодні компреси, або понуро, безнадійно, з одчаєм.

Потім іще одна властивість її розмови: вона не балакає на якусь тему, не оповідає про якийсь факт, як звичайно оповідають, у певній послідовности розвитку цього факту, випускаючи стороннє й зупиняючись на сутнім. Ні, вона просто вголос вимовляє думки, що пробігають їй у душі. Через це вона завсіди ухиляється від теми, робить несподівані вистриби, повороти, дивуючи мене, й сама з цього дивуючись; потім, сміючися, знов вертається до покинутого і знов одбігає далеко вбік.

Вона покинула чоловіка, бо він неможлива людина. Чи то правда, що кожний мужчина любить продажних жінок? Ні? Може бути!.. Вона збіралася стати актрисою, але це дуже важко. Треба якісь прохання, свідоцтва, марки. А ще важче бути лікарем. Вона багато мріяла про те, щоб вступити на медичні курси. Та хиба з дитиною можна що зробити? Чоловік висилає їм на життя сто карбованців на місяць. Костя часто хворіє. В хазяйки троє дітей, і вони по черзі хворіють так, що атмосфера лікарні тут не переводиться ніколи. Це страшенно нудно! Вона має думку вступити в школу співу, хоча боїться, що в неї занадто слабенький голос. Власне, через це вийшла суперечка з чоловіком. Автім, Бог його знає через що саме! Не зійшлись характерами? Може бути!.. Так, так, це найвірніще!

Мене вона не питає ніколи про мої родинні обставини, але не через те, що не цікавиться, а через занадту делікатність і несміливість.

— — — —

Так, мені з кожним днем усе більш та більше подобається ходити до Клавдії Петрівни.