Рейки на драговині - Антоненко-Давидович Борис
Тов. Зінченко питається в секретаря голови сільради, але голови нема. "Де ж він?" Секретар ніяковіє й пошепки каже: "Я вам лучче на записочці напишу"... Тов. Зінченко мотнув усом, посміхається: "Що — самогон десь трусить?" Секретар пояснішав, але ще соромиться:
— Да, так што, значить,— по самогонному вопросу...
Нарешті приходить і голова сільради. Це молодий ще парубійко, з "городських", він же заразом і завідувач хати-читальні. Хата-читальня в цій же хаті, оця темна шафа, це і є хата-читальня. Ану-ну, покажіть нам бібліотеку! Це каталог бібліотеки? Гаразд. Читаємо його. "Смутні картини, смутні, невеселі"...
Без жодного добору, а так, навмання, що трапилось комусь, десь під руку, те й купили та послали на село. Якби отому упорядчикові, що купував цю бібліотеку, трапились "Парижские моды" або "Ключи счастья" Вер-бицької, він і те купив би для поліського села.
Питаємо завідувача про журнали. "Виписуємо "Кому-нарку України" і "Огонек"...— "А чому ж не український "Глобус", "Всесвіт", "Нову громаду"? Завідувач мнеться: "Та в нас, видите лі, народ больше звик до руської мови"...
Та-ак! "Темна наша батьківщина"...
У сельбуді Косинка читав селянам свою "Політику". Було, щоправда, трохи мороки зібрати публіку: два чистенькі автомобілі "коло сільради вбирали їй очі, та й нові, що приходили з усіх кутків села, бігли теж на автомобілі. Надумали перевести автомобілі від сільради до сельбуду, і це помогло: невелике холодне приміщення сельбуду з побитими шибками враз сповнилось людом, аж стало душно.
Уважно слухають Косинку, але глянути на їхні витягнуті наперед шиї, на роззявлені роти й утоплені в одну точку очі — і неважко збагнути, що в їхній уяві Косинка — не письменник, а "з города", "власть". Та ось і дід один не втерпів, звертається до сусіди: "Нащот чого це він ото веде все?"
Дід не йме віри, щоб чоловік так собі приїхав автомобілем читати оповідання з книжки: тут, безперечно, щось інше, це тільки початок, інтродукція, так би мовити, а насправді так це не інакше, як за продподаток або ліси говоритимуть. Через це аудиторія напружена, вона чекає кінця оповідання, бо отам саме й починається воно. Косинка кінчає читати й сідає. Аудиторія трохи спантеличилась ("Оце і все?!"), але ляскає в долоні. Тепер уже вона поволі починає розуміти, що не до продподатку чи там самовільних лісових порубів мова мовилась, вона перестроїлась уже на інший, безтурботний тон і навіть висловлює голосно свої враження:
— Хороша казка, можна сказати...
— Да, сказать, жизнений пример; ну це ще нічого, тут тільки одного вбили, а от у'йас на свадьбі так аж трьох ухлопали і тоже, як ото ви читали,— по самогонному дєлу...
Коли вже лагодились їхати й вийшли до автомобіля, до Косинки підбігла з вулиці захекана жінка, а за нею навздогін ще кілька запнутих у хустки зморених від бігу постатей.
— А підождіть-но, підождіть!..— жінка захлинулась, віддихнула: — Я так бігла, щоб застать... Поможіть, щоб нам, товаришу, дрова видали, бо ми — вдови, так нам не дають, а в нас ні землі, ні лісу...
Косинка обіцяє "допомогти", а автомобілі вже фурчать, ладні щомить зірватись у темну вечірню млу, назад, до Коростеня.
Повний-повнісінький публіки театр ім. Франка. Коло театру теж чималий натовп. Це ті, що не дістали квитків і не можуть пройти всередину. Біля входу, як годиться,— сварки, непорозуміння й дрібненькі скандальчики: нема місць, театр може вмістити тільки 800 душ. Ці сварки біля входу — то добрий симптом: значить цікавляться українською літературою. У нас ще не налагодилось українське культурно-громадське життя, що по всій Україні пульсувало б однаковим темпом, що організовувало б певні мистецькі смаки потужних мас споживачів української книги, що разом із тим організовувало б і попит та вимоги цього споживача до свого письменника. Щодо цього, то в нас іще "хаос первозданный": одна округа забігла далеко вперед, друга на перевалі, а інші ще далеко позаду. Та це й зрозуміло: після хуртовин, що змітають з ландшафту країни цілі селища, насамперед, дбають за нове житло та їжу, а не про комфорт і культурні запити. А втім, на порядку денному стоїть організація цього культурно-громадського процесу; треба створити для нього всеукраїнське річище, і за це мусять узятись наші "товсті" журнали. Якщо в центральній коростенській бібліотеці 1927 року вимоги на журнал "Життя й революція" виносили 22, а 1928 р.—31, це, розуміється, є певний поступ, але він ще замалий. Поширити тираж наших
"товстих" журналів — це актуальне завдання в сучасному українському культурному житті. На такому тлі приїзд українських письменників до такого міста, як оце Коростень, це є не тільки прогулянка, не розвага письменників чи слухачів на наших літвечорах, це є разом із тим виразний культурно-громадський чинник, що важить своє. Він стимулює просувати українську книгу в глибшу гущавину людності, він утворює певний контакт між письменником і його фактичним чи потенціальним читачем, він заряджає цього читача новими інтересами й запитами.
Це надто відчуваєш під час лекції Я. Савченка, коли донікуди переповнена зала напружено-уважно, боячись не дочути якесь слово, слухає і тільки вряди-годи чути, як шарудить на колінах папір — то нотують собі окремі моменти з лекції слухачі. Нотує і звичайний радслужбовець, і голова Окрвиконкому, і секретар ОПК. Бо багато з них може це тут уперше побачили з лекцій ввесь краєвид сучасної української літератури, синтезували собі окремі уривчасті досі випадкові відомості. І знову — записки, записки, записки... "Чому Ви, тов. Савченко, нічого не сказали про жінок-письменниць?" —"Що Ви можете сказати про письменника Степана Диченка (?!)"—"Як Ви розумієте "Сонячну машину"? тощо, тощо... А ось передають цілого листа. На конверті адреса, що одразу ж інтригує: "До червоного пісьменства України". Подаю цей цікавий документ, залишаючи мову й правопис його без змін:
"Я Голяка Прохор Антонович не дівлячись на що зовсім, проста селянська людина с далекого Полісся України. Страшний мав порив зпизнати наше Українське пісьменство аби дало мині правдиву дорогу, що до дальнійших моїх мрій.
Всі мої мрії марно пропадали, тому, що я не знав де звернутися, або знайти Ваши сліди, по которим я миг би хоч кульгаючи йти тею дорогою, котра веде до Славетності.
Приїхавши я з села до м. Коростеня, де взнав про ваше перебування, дуже зрадів. Радість моя велика, від котрої я не миг впизнати себе.
В чому привитання від себе посилаю, котре пишу в малесенькому виршови.
25/ХІ-28 р.
П. Голяка."
Автор цього листа, без сумніву, напрочуд конденсований тип місцевого "письменника-початківця". Ось і його вірш, що прагне "славетності".
З покон віку Коростенщина Немала таких людей, Щоб "українське" пісьменство Пріймала за щирих гостей.
Колишні гарни пісьменники Нас убогих минали, Мали нас не защо І ніколи сюди не завитали.
Пісьменники люде добрі Дозвольте мені сказати, Що хочу я щиро Вас Від Поліської молоді витати.
Ну що ти скажеш на це Прохорові Антоновичу Голяці? Хіба що тільки —"Боюся данайців, навіть коли вони приносять дари"...
І знову — Фальківський: "Нас тільки сотня з батальйону", Косинка гримить ясу "Політикою", Качура — "За десять оре" мандрує полоненим із Швеції до Жовтневої революції, Бажан —"О, жовті черепи зіницями на схід" і — Терещенко. Але з Терещенком — маленька, та проте промовиста пригода. Тільки-но він почав: "Я щодня робітничим кварталом".., як із ложі якесь хлоп'я-учень підказує вже тоненьким дискантом другий рядок: "З передмістя додому іду"... І так увесь "Цень-Цань". Це, звісно, не зовсім пристойно, і воно все ж таки заважає Тгрещенкові декламувати, але, як там собі не хочете, а об'єктивно — це відрадний нам факт — оце є справжнє "вростання письменника в маси".
Кінчилося вже все. Пакуємо свої невеликі речі й можемо вже покинути гостинний "Дім для ночліг", щоб податись до двірця. Ми відбули всі свої виступи в Коростені й тепер здається, що як мандрівна трупа після гастролів ми вже нікому в Коростені не потрібні. Зберемо свої валізки й теки, пустимо наперед імпресаріо і потихеньку, непомітно підемо до візників і — на залізницю. Але ні — нас іще раз ведуть обідати до їдальні інвалідів (Коростенський а ля "Ренесанс"), востаннє офіціант розсипає перед нами своє "прошу" й "будь ласка", цей невеликий резерв української лексики, що дає йому змогу створювати перед нами оману "української" їдальні, і ось востаннє везе нас виконкомівський автомобіль повз нові двоповерхові робітничі будинки до двірця.
Багряно коливається над заходом кволе листопадове сонце, ось-ось зірветься з червоних гнилих ниточок і впаде в прірву за обрій, хльоскає по обличчю гострий вітер, холоднішає на мороз. Осідають у голові грубим шаром враження, лягають одне на одне. Подивитись востаннє ще раз на коростенський двірець і тоді — до вагону. Я пройшовся широким пероном раз, другий. Агент залізничної охорони підозріло оглянув мене, потім одвернувся і ще раз косо зиркнув на мого капелюха. Дo вагона черідкою йде наша трупа на чолі з Савченком. Ну, прощай тепер, Коростеню! Внутрішньо ми вже належимо Києву з його редакціями, ВУФКУ, ДВУ, де на нас уже чекають наші столи, відвідувачі, наради, праця.
Легко стукнулись буферами вагони й дригнулись. Поїзд тихо рушив на Київ.
