Рейки на драговині - Антоненко-Давидович Борис
Воно як придивитись добре і потім сказати самому собі те, що спало тобі знічев'я на думку, то в нашій літературній подорожі до Коростеня є якийсь момент просвітянства. Невловимий, хитренький, що ховається за нові думки й слова, меткий, а все ж таки є. Прийдуть (і, може, невдовзі) інші часи, і новітні дослідники літератури (так би мовити — друге виправлене й поширене видання наших сучасних поважних літературознавців) посміхатимуться лагідно з цих "кустарних" форм спілкування українського письменника з нерозгаданим сфінксом нашого теперішнього споживача української книги. їм, може, видаватиметься за наївне наше шукання контакту з периферійним читачем, і наші літературні прощі до Умані та Коростеня вони з легкої руки охрестять чи озвіздять своєрідним червоним культуртрегерством чи відгомоном колишнього просвітянства. А втім, хіба в аспекті певного часу просвітянство не важило своє на терезах визвольної боротьби українства з російським царатом? І хіба нині не важать своє ті ж таки "Просвіти" в Західній Україні, де їх одну за одною всіма способами намагається ліквідувати польська влада?
Та це вже одбігає теми, й тому покиньмо ці дискусійні питання. Так ось: 24 листопада на запрошення редакції "Нове село" та Окрнаросвіти ми вирушили вранці до Коростеня. Ця подорож — ніби нова гастроль, а ми, цебто сім душ київських письменників, то наче пересічна українська трупа, так званого "пересувного" типу (чому це вона конче мусить "пересуватись", а не переїздити?). Уже на вокзалі нас кілька душ, але нема нашого провідці, Якова Савченка, а його ж роль — це імпресаріо, він репрезентує нас у всяких наших зовнішніх зносинах, він читає про нас лекції, він конферує нам на вечорах. Аж ось вискакує, з візника (натурально — спізнившись добре) і Я. Савченко. У руці новенька валізка, старанно голені щоки й уса, свіжий комірець — справжній* імпресаріо. Решта "трупи" вже маталається в пасажирській залі. Ось вона (хай мені дарують на плагіаті окремі автори розподілу поміж нами цих ролей, але я тільки зібрав тут докупи їхні дотепи): "суфлер" (він же виконує разом обов'язки коміка-буф і перукаря) — Микола Бажан, "герой-про-стак" — Микола Терещенко, "ліричний любовник" — Дмитро Фальківський, "резонер" — Григорій Косинка, "трагік" — Борис Антоненко-Давидович, "народ на сцені" Яків Качура. Трупа in corpore і можна сідати до вагону.
Коростень. Древній Іскорость. Стара Деревлянська земля, що загубилась серед драговини Полісся та трясовин нашої історії. Тільки й лишилось, що легенда про Ігоря та Ольгу. Боком виліз колись київському князеві надмірний княжий "продподаток": вчинили заколот обідрані деревляни, нагнули долу два дерева, прив'язали князя за ноги до верхівок і пустили — фю-у-у!.. Потім
Ольжина помста — закопані живцем деревлянські посли, спалені в лазні свати від деревлянського князя Мала й горобці з голубами, що спалили Іскорость...
Ще й досі в Коростені показують місце, де ніби скарали деревляни Ігоря, і ті два дубки, що розірвали його. З дубів можна одразу ж ізняти це тяжке навантаження — надто-бо вони молоді для того, щоб колись, яку тисячу літ тому, розірвати ненажерливого князя, а ось щодо самого місця, де стоять ці дуби, тут інша річ. Місце справді, як-то кажуть, "підходяще". Високий .пагорок над вулицею. Позад нього скелясті береги Ужа, а на пагоркові, під наметом дубового гілля, старий-престарий костьол. Своїм зовнішнім виглядом це, власне, не костьол, а певніш — велика каплиця, уніатська каплиця. Темно-сірі, майже чорні, дерев'яні стіни під старезною гонтою.
Може, тут і справді скарали колись деревляни Ігоря, може, пізніше панцерні гусари тут мордували нащадків деревлянських! Скільки їх, тих замордованих, забитих, на широких просторах України вздовж і впоперек... Справжній безіменний пантеон! Доста напоєна кров'ю наша земля, і колись зійдуть на ній пишні врожаї...
Вітер рве лахміття хмар, жбурляє їх мжичкою на землю. Вітер, осінній, жовтневий вітер — а одірве клапоть сизої вовни, і там, за нею, таке чисте блакитне небо, таке, мов умите, таке глибоке, глибоке, як напровесні!
Два виконкомівські авто мчать нас Коростенем. Бруд-нющі вулиці, й болото бризкає на всі сторони з-під коліс. Але з болота, з бруду повстають нові будівлі. Ось велика жовта кам'яниця на плацу. На ній вимуровані великі кам'яні літери: "Єдина трудова школа". Літери дебелі — злилися з цеглою на причілку. Нелегко їх було б збити. Мені пригадуються чогось такі ж великі, такі ж кам'яні літери, тільки що в іншій транскрипції, що пишались колись на Богданівсьдому пам'ятнику в Києві: "Единая неділимая Россія". Скільки треба було часу і яких політичних катаклізмів, щоб знищити ті літери!..
Автомобіль хропе, гнівається на болото. І знову — великі кам'яні літери на новій монументальній кам'яниці: "Театр ім. Франка". І все нові й нові будівлі. Нове місто. Куди не глянь — скрізь новий будинок. Ні! Але ж справді — нове місто виросло!.
Сходимо? Ага — це парком і парком — щойно збудований двоповерховий будинок. Здається, що не всохла ще фарба на дверях і підлозі... Знайомимось із завагітпропом тов. Сніжком, далі — коротка, загальна розмова з секретарем парткому. Редактор коростенського "Нового села" тов. Радлевич інформує нас про план наших виступів і тут же показує нам свіже число "Нового села" з окремою сторінкою, присвяченою нашому приїзду, де вгорі впадає в. око: "Привіт українським письменникам", далі — наші фізіономії й уривки творів. По вулицях майорять свіжі, зелені й сині афіші:
"Вечори українських письменників".
Ідемо до Окрвиконкому. Це теж новий будинок під готику, а вгорі, на шпилі, і вдень і вночі маячить червоний прапор. Я кажу "і вночі", бо його таки видно й уночі: під прапором горить лампочка і серед чорного масиву осінньої ночі прапор червоно відблискує на далекі околиці.
Голова Окрвиконкому тов. Зінченко. Буває ж таке збіговисько в людському обличчі! Гляньте на його "анфас" — це справжній, відомий, здаёться, всій Україні і з карикатур і просто з натурального вигляду Сергій Пили-пенко, а подивишся в профіль — Іван Гонта з Умані воскрес! Іван Гонта й Сергій Пилипенко — га! Так званий "всеукраїнський літературний папаша" і гайдамацький отаман!.. А втім, хто зна: може, воно й справді є щось у нашій національній вдачі від гайдамацької простоти й запалу та від літературного пафосу (вірші, вірші й легіони початківців-поетів!).
Але серйозно: тов. Зінченко, далебі, як характерник, чарує нас. Ось він просто, без жодної патетики й штучної діловитості розповідає нам про Коростенщину. І здається, що ми з ним давним-давно знайомі, навіть приятелювали, тільки що довго не бачились, аж ось тепер зненацька зустрілись, щоб у дружній розмові кинути оком на перейдений шлях.
— ...Це в нас тільки так звикли дивитись, що Полісся — то дичина, а насправді, так тут, де не копни, скрізь багатство. Тут треба ще робити. Мені самому не хотілось було сюди їхати (я на Полтавщині працював), а приїхав, подивився, почав робити, і робота така тут, розумієте, що й далі робити хочеться. Полісся має величезні можливості...
Він розповідає нам про порцелянові вироби, про торфя-ні поклади, про нову електростанцію, що її мають невдовзі будувати, про славнозвісні поліські гриби, показує нам шліфований уламок граніту, що його є доста в урвищах Ужу. Я дивлюсь, як ходором ходять у такт словам його пишні полтавські вуса і якесь незрозуміле, але тепле й радісне почуття охоплює мене. Своєю вдачею, я, либонь, не "панегірикмахер", але мене сповнює, кажучи старою нематеріалізованою мовою, таке натхнення, що, далебі, бувши поетом, я б оце зараз бахнув вірша про цього голову Окрвиконкому з Пилипенковим анфасом і Гонтів-ським профілем. Власне — баладу. Баладу про те, як із аморфного, етнографічного "лемішки", дореволюційного хахла, встав поволі на обидві нозі й заходився працювати не "по-хахлацькому" новий тип українця. Того, що реально й конкретно будує нову Україну. Бувши поетом, я проспівав би цьому виразному контурові завтрашньої, так би мовити, "масової" України — урочисті дифирам-би...
Я не люблю Петровської доби Росії. Я не люблю її, бо давно вже, відколи я випадково (як і багато нас) потрапив до тої психологічної колізії, що звалась "стати свідомим українцем", я виплекав собі ненависть до Петра і його діл. В моїй уяві поставав не великий конструктор, не суворий прототип сучасного Кемаля-паші, а — кат. З Петром зв'язано в нам'яті не корабельні верфі, не заводи, не навіть сірий, туманний, але грандіозний Санкт-Петербург, а — ранок стрілецької страти й Полтава. Українському сентиментальному серцеві більше імпонує закутий у кайдани, кинутий до вогкої в'язниці хворий Павло Полуботок, що ледве вимовляє: "На тому світі господь бог наш милосердний розсудить Павла з Петром", аніж динамічна, могутня постать Петра І. Українському вуху не промовлятиме Пушкін своїм "Красуйся, град Петра, и стой непобедимо, как Россия!" те, що він промовляв, а подекуди й нині промовляє котрому росіянинові.
Не для нас, не для України, Петро поставив колись дибки клишоногу Московію і погнав гарапником загнуздану Росію на північ, захід і полуднє. Не для нас! З Петровської кузні під Полтавою українська шкапа подалась у віки з розрізаним черевом і тельбухами, що волочились за нею шляхом аж до 1917-го.
Але глянути на сьогоднішній осінній під дрібною, в'їдливою мжичкою Коростень — щось є в нього спільне з тим виглядом, коли будували Петербург. І ці болота довкола, і веретище сірого, хмарного неба, і будівлі — будівлі закінчені, недобудовані ще, свіжі ями, де ось-ось мають виводити фундамент. А темп, а розмах, а впевненість! Людність недавнього містечка з шести тисяч перед кількома роками зросла нині до вісімнадцяти і росте й росте далі. Справжній С.-Петербург вилізає з драговини, тільки не Петрів, а український, якщо.це може сприйняти упереджена щодо таких алегорій українська фантазія.
А ще 1925-го року на Коростенщині в дичавині ліса й багнищ знайшли хутір, де люди нічого не чули про політичні зміни в країні, не мали жодного уявлення про Радвладу й були певні, що й досі Росією править цар...
Росте Україна, і хочеться побачити її тоді, коли вся вона вилізе з драговини, а зараз ще Коростень, і Біла Церква, і Охтирка, і Суми, і вся вона "пересічна" Україна — як містечко.
