Рейки на драговині - Антоненко-Давидович Борис
І залізничний клуб, куди ми оце приїхали читати свої речі, типовий містечковий театр, де вчора ще, може, якісь штукарі ковтали точені ножі на сцені, а завтра якийсь халтурний, заїжджий лектор викладатиме "Проблему любви и половой вопрос". .
Вузенька сцена, де хилитається під ногами підлога й від кожного твого кроку тремтить декораційний вічнозелений, але вже добре пошарпаний ліс. Там уже сідає коло столу громадський комітет і підіймають завісу.
Говорить хтось із залізничників:
— Товаріщі! Сегодня к нам пр'єхалі українскіе письменники, котрі зараз будуть здесь виступать. Я предлагаю для провадження нашої справи... (Промовець збився. Тугувато ще йому з "укрмовою", але добре, що хоч були якісь потуги, було бажання на нашому вечорі говорити "рідною мовою": "мне не дорог твой подарок, дорога твоя любовь!.."). Я предлагаю просить товарищей письменни-ков сесть в президиуме.
Як годиться — оплески, а далі... Тільки-но з-за лаштунків упевнено й рішуче ступив на сцену Савченко (імпресаріо! він мусить іти перший, і йти /ДО того ж твердо й сміливо), так тільки-но він ступив, а за ним подався Терещенко й решта, як духова робітнича оркестра гримнула "туш", та ще такий шум, що ото під нього звичайно виступають на циркову арену атлети "тяжеловесы" або ж трупа еквілібристів.
Бапсіа зітріісіїаз! Але це з "тушем" іще нічого, он у Донбасі того року, коли туди приїздили харківські письменники, в одному клубі місцевий аматорський оркестр, щоб розраяти здорожених своїх гостей — українських письменників, втнула нагло... "Ще не вмерла Україна"!
4 "туш" — це пусте. Він трохи кумедний отут, у такій ситуації і при такій нагоді, наївний, але, безперечно, щирий. Аудиторія притихла. Дарма що тут котрий прийшов із дитиною, дарма що тут чимало сидить юнаків і юнок, яким важко втамувати свою експансивність, але в залі тихо.
Савченко починає своє—"откуда пошла русская земля, кто в Киеве нача первее княжити и откуда русская земля стала есть": "Плуг", "Гарт", Аспанфут, Комункульт, ВАПЛІТЕ, "Марс", ВУСПП, неокласики... Коли чуєш про ці недавні, вже давно набридлі етапи української літератури, що вже на 95 відсотків належать історії, мимоволі спадає на думку —"История мидян — темна и непонятна"...
Що коли б число українських літорганізацій за ці останні роки виносило б бодай таке ж саме число справжніх художніх речей? Яку б велику літературу мала Радянська Україна! Та, гей, якби ж то та коли б то! Та в тому-то й біда, що Україна має більше письменників, як читачів. Ох, чую вже саркастичні репліки моїх приятелів, поборників і апостолів літературного "масовізму", мовляв: "Бач, куди гне! Це що ж —"скорочення штатів" у літературі?" Заспокойтесь, друзі! Хоч колись, кілька років тому, "Плуг" і зробив таке "скорочення": одного прекрасного дня добру сотню (а то й більше) плужан, що викохувались по численних літгуртках ім. Плугу, оголосив неписьменниками (благаю тт. складача й коректора не переплутати: "неписьменниками", а не "неписьменним и"), але я не про те: по наших бібліотеках і школах, на жаль, не дуже подобають нашу сучасну літературу, все — класики, класики...
Нам, признатись, набридло вже чути історію цих літорганізацій і їхні "междоусобные брани", але аудиторія уважно слухає. їй це все ще й досі нове, цікаве. І це видно вже із записок, що звідусіль летять на сцену.
Коротка дефіляція літературних імен, і Савченко скінчив. Його втому компенсують отепер дружні оплески.
Мені здається, що я добру частину Косинчиної "Політики" знаю напам'ять — так багато разів я її читав і чув, але я слухаю її оце тепер, у коростенському Клубі залізничників, і дивна річ — я слухаю її так само уважно, як і вперше, мені цікаво слухати її ще в п'ятдесятий раз, дарма що я прекрасно знаю ввесь розвиток дії, в'сю фабулу, всі характерні образи, аж до найменших дрібниць. Те ж саме і з Терещенковим "Цень-Цанем". Здається, М. Йогансен сказав десь, що ми, літератори, вже пропащий нарід для літератури, як і споживачі, і це правда: ми не можемо безпосередньо сприймати літературний твір, бо одразу ж розкладаємо його в своїй уяві на складові частини й аналізуємо кожну з них окремо; бо слухаючи або читаючи твір, нас цікавить не про що написано, а я к написано, нас цікавить не сюжет оповідання, а як зроблено це оповідання, нас цікавить не філософія твору, а лише його техніка. І якщо літератор може в котрий там іще раз слухати твір і захоплюватись ним —значить це великий*твір. Значить свою "Політику" Косинка зробив добре і Терещенків "Цень Цань" — прекрасний. А читає ж Косинка як свою "Політику"! Голос, голос Косинчин, це не єрихонська сурма! Далебі, коли б : Косинка написав і якусь дурницю, але тільки, щоб сам її читав, а не давав до друку,— все одно це була б прекрасна річ: її Косинка, як-то казали 1919—20-го років, "горлом узяв би"...
Я радію, коли на нашому літературному обрії з'явиться справжній художній твір. І це не з якихось патріотичних почувань, мовляв —"росте наша українська література, пішли наші вгору!" Віддамо це почуття критикам і публіцистам (це їм воно належить за правом і обов!язками), а собі залишимо на цей раз нюанси егоїстичнішого характеру. Так, я радію, читаючи шедевр, егоїстично, бо він дає насолоду насамперед самому мені, бо він спонукає самого мене взятись за перо і на своїй ділянці дати щось таке, що дорівнювалось би або бодай наближалось своєю питомою вагою до цього шедевру. Я радію, бо художній твір, як змагання на спартакіаді, пружинить мої інтелектуальні м'язи, пориває мене до герцю, щоб потім щиро потиснути руку своєму подоланому чи переможцеві "супротивникові". Через це я вітаю свого "супротивника", що йде літературною ареною просто на мене, озброєний новим художньо* гартованим твором, і через це ж саме я з огидою одвертаюсь від тої трясовини, де барбаються дрібні літературні заздрощі й бажання втопити свого конкурента тільки через те, що він пише краще від мене. Яка ще велика й багато де непочата цілина — ця наша українська літературна нива! (Даруй мені, читачу, ці прадідівські мовні атавізми: "нива", "нива неорана, нива несіяна"...— тінь прадідів ще цупко держиться моєї скромної постави, коли йду битим шляхом у незнані, далекі дні). На цій ниві ще треба багато роботящих рук, на цій ниві ще нескоро стане завізно дбайливим орачам. Ці думки самі лізуть у голову, як слухаєш Бажанове "Слово о полку". Це "Слово" й зараз, коли пишу ці рядки, лежить передо мною, і мені хочеться писати й цього нариса, і свої нескінченні ще речі, бо вже написано "Слово о полку". Але ще не береться рука писати про саме "Слово", бо надто ще велика сугестія від "Слова", і боюся спрофанувати ту врочисту, вщерть сповнену тишу, що сходить на тебе, як дочитаєш до останнього рядка, як очі твої спиняться на трьох крапках...
Знаки потужного маршруту —
Ці жовті черепи зіницями на схід.
Повз мертву голову забуту
Йдуть люди в радісний похід.
О, жовті черепи зіницями на схід...
Пізно вночі повертаємось із залізничного клубу до свого коростенського пристановища, що має таку цікаву назву "Дім для ночліг".
Якщо десь у Німеччині кожне місто пишається якимось поетом, генералом чи винахідником, що народився колись тут, то на Україні кожне місто могло б пишатись оцими оригінальними, тільки йому притаманними назвами готелів, комор, крамниць, які золотими, чорними, червоними й білими літерами лисніють на приватних і урядових (навіть!) вивісках.
Хтось рішучий завдав колись на все місто тон своєю свіжою, щойно перемальованою на українську мову, вивіскою, і після нього вже всі в місті пишуть собі вивіски не інакше, як тільки за шаблоном першого піонера. Через те є такі міста на Україні, де нема "голярень", а самі "перукарні" або самі "цирульні", є міста без "взуття", а тільки з "обув'ям", а так само — самі "склепи", "реставрації", або самі "готелі", що насправді є найгірший гатунок заїздів. Коростень щодо цього може пишатись своїми "Домами для ночліг". Куди не глянь на головній улиці — жодного "готелю", самі тільки "Доми для нічліг" або просто, як на одній вивісці,—"Дім нічліг".
Розуміється, тут багато можна закинути на карб похапливій українізації, але поза тим тут є дещо із загальної нашої невправності з вивісками. На станції Фастів, йа-приклад, ніяк не могли вигадати гідної назви для зали, що колись звалась першою клясою. Залишити стару назву не випадало,— надто вже вона реакційна за наших часів, коли скасовано всякі станові привілеї; назвати її просто "зальою" — теж не дає ради, бо хто ж тоді з пасажирів сидітиме там, де була колись "заля третього клясу"? Видно, перед станційною адміністрацією був неабиякий клопіт: це ж вам не пасажирські вагони, що їх легко поділити на "тверді" й "м'які". В тяжких муках родилась у Фастові така запашна назва цієї колишньої першої кляси: Зал для принятия пассажирами пищи.
Добре, що на залізниці нашій шкутильгає на всі чотири товаришка українізація, а то як би воно виходило по-українському (в умовах першої категорії без рецидиву укр-неписьменності): "Заля, де пасажири мають заживати страв у"?..
Мчать два автомобілі поліською дорогою поміж драговинами та лісом. Заповзято борсаються в піску потужні шини, видряпуються на битий шлях, щоб летіти далі через благенькі місточки, через вузькі вулички сіл до торфяних покладів, де мають будувати нову електростанцію. Не вистачає новому Коростеневі одної електростанції, бракує енергії. Будуватимуть нову, що живитиметься з торфу.
— Все вже готово, хоч і зараз будуй її,— каже тов. Зін-ченко,— але одна тільки біда: інженера нема. Змовився я був у Харкові з одним фахівцем, п'ятсот карбованців на місяць давав йому; не вийшло,— приїхав, подивився він та й каже: "Нет, не поеду я сюда,— здесь моя жена умрет от скуки"...
Нема інженера, а багатюща торфяна цілина криком кричить: "Давайте будівників, давайте нових організаторів промисловості! Бракує їх для української Канади, для оцих багатющих просторів Полісся..."
А села бідні. Обшарпані хати і такі-сякі куценькі кожушки на дядьках. Важко українському дядькові, що родився для землі, барбатись поміж тими болотами серед поліських лісів на маленьких клаптях ріллі...
В селі Ходаках ми спинились. Неділя сьогодні — і в сільраді людно.
