Діти Безмежжя - Бердник Олесь
Такий, як Гагарін!
— Ой здорово! А гарний який!
Присутні засміялися. Іван розгублено закашляв.
— Росте ваша наречена, — пожартував Гримайло. — Пам’ятай, кирпата, щоб не забула його.
— Ні, не забуду, — серйозно пообіцяла дівчинка.
— Диви, як присоромила дорослого дядю, — засміявся Сум. — Ну, закінчимо про планети. Значить, про Венеру. Хоч вона й покрита хмарами, а останні дослідження дають чимало цінного. Вода на Венері є, кисень також, енергії досить. Там є все для виникнення життя навіть земного типу. Далі. Венера менша від Землі, має біля вісімдесяти шести процентів земної маси. Отже, вона старіша від нашої планети.
— Чому? — знову не стримався Шум.
— Тому, що менша маса охолоне скоріше…
— А якщо походження планет не вогняне, а холодне, по Шмідту?
— Все одно. Менша маса швидше еволюціонує. І я гадаю, що на Венері життя могло досягти більш ви-сокого рівня, ніж на Землі.
— А на Марсі? На Марсі як? Є життя? — захвилювалася Майя.
— На Марсі обов’язково, — відповів Заграва. — І не просто життя, а високоорганізоване…
— Старі співанки, — сказав Шум. — Канали, штучні супутники і всякі інші штучки…
— А що ви можете заперечити проти них? — накинувся на Шума Заграва. — Нічого, крім іронії. Чим ви можете пояснити, що весною, коли тануть сніги на полюсах, смуги рослинності зеленіють? Чому ці смуги роз-ташовані так точно геометрично? В природі такого не буває. Або візьмемо супутники Фобос і Деймос. Хіба вони схожі на інші супутники планет Сонячної системи? Ні. По-перше, вони дуже малесенькі порівняно з сво-єю планетою. По-друге, вони явно чужі для Марса…
— Чому чужі? — вихопилось у когось.
— Тому що, скажімо, Фобос повністю порушує елементарні закони небесної механіки. Він обертається навколо Марса втричі швидше, ніж сама планета навколо осі. Значить, він не споріднений з Марсом…
— Марс захопив ці супутники в поясі астероїдів! — озвався Шум.
— Не годиться! — почувся за спиною молодого біолога гучний голос. Всі озирнулися. Говорив мовчаз-ний астроном Труба. Він одкашлявся і повторив: — Не годиться ваша думка. Марс не захопив Фобоса і Деймо-са в поясі астероїдів. Якби це було так, то обидва супутники оберталися б навколо Марса по дуже витягнутих орбітах. Факт. Візьміть олівець. Підрахуйте. А вони обертаються по майже точних кругових…
— Значить, ви теж вважаєте, що вони штучні? — запитав Шум.
— Не знаю. Не хочу говорити, — знизав плечима астроном. — Але, у всякому разі, вони не природного походження…
— Ми вже не кажемо про гіпотезу Шкловського, — підхопив Іван. — Якщо навіть Шкловський не пра-вий і Фобос не падає на Марс, все одно цей супутник, а також Деймос — утвори розуму.
— Значить, там живуть люди? — здивовано промовив Корінь.
— Живуть. І жили, — радісно відповів Заграва.
— Так чого ж вони не прилітають тепер? — співуче запитала Маня. — Чому вони ніколи не бували на Землі?
— А хто тобі сказав, що не бували? Може, й бували. Є багато фактів з давнини і навіть теперішніх…
— Закрутилося, — скептично заявив Шум. — Тут уже піде в діло все — і Тунгуський метеорит, і знахід-ки в Африці.
— І піде, — розсердився академік Гримайло. — Чого це ви, юначе, все висміюєте. Може, люди бажають послухати…
— Бажаємо! Дуже цікаво! — пролунали вигуки. — Кому не цікаво — хай вийде, не слухає.
— От бачте, — засміявся Гримайло. — Сидіть тихо, а то буде лихо. Значить, починається новий розділ програми: "Пришельці з Космосу". Тільки знаєте що, — академік поглянув на хронометр, — вже дванадцята година, ми, здається, засиділися…
— Ой лишенько! — сплеснув руками Лисиця. — Отак заморочили голову…
Присутні засміялися. Сум розвів руками.
— Ну що ж, підемо спати, друзі. Хто хоче — приходьте завтра!..
— Прийдемо, — загули слухачі.
— Залишусь і я, — озвався Нойс. — Елен, не можна їхати, не почувши, до чого вони договоряться…
— Я згодна, любий…
— І американців заїло, — посміхалися у темряві люди. З шумом і гамом збуджені слухачі розходилися з веранди.
Гримайло встав, тримаючи Маню на руках. її голівка хилилася на плече академіка, очі заплющились.
— От біда, — ніжно сказав він. — Зовсім наша наречена засинає…
— Я не сплю, — тихенько проспівала дівчинка. — Я дрімаю… Я все чую…
— Тобі ж пора додому. Як ти проберешся в хату?
— У вікно… Я хитра…
— Що ж з тобою робити? — бідкався Гримайло. — Доведеться нести на руках. Тільки ж я не знаю доро-ги…
— Я скажу, — муркотіла Маня. — Ідіть прямо через горб… Потім направо… Перша хата зліва од доро-ги… Зліва акація, а під нею відкрите вікно…
— Запам’ятав, — серйозно сказав Гримайло. — Що ж, завдання виконаю! Хоч це більше ваша турбота, — звернувся він до Івана.
— Чому б то? — розгубився той.
— Чули ж — ваша наречена.
— Е, таке скажете.
— Ну, ну, жартую. Так прийдете завтра? А то сьогодні не вийшло про пришельців. А без вас не так ціка-во.
— Прийду.
— Дивіться ж…
Гримайло зійшов на берег, тримаючи Маню на руках, прошелестів кущами, зник.
Іван минув піщану кручу, заглибився у ліс, повільно пішов стежечкою поміж віковими соснами. Як чу-дово, прекрасно! Яке неповторне життя. Кожна хвилина його несе новий досвід, нові радощі чи розчарування. Він навіть не сподівався, що зустріне на берегах Дніпра таких цікавих співбесідників. Посміхнувся. Приїхав на кілька днів погуляти, а потрапив на дискусію. Що ж, тим краще! Знання вже не стає привілеєм окремих науко-вих жерців, воно розгортає крила свої над всім народом. Це — шлях до розуміння великої єдності людей, при-роди, Всесвіту. Про це часто любить говорити його Учитель:
— Завжди, всюди намагайся уявити себе частиною цілого, дитиною Природи, сином Космосу, клітиною Землі. Тільки тоді до тебе прийде нез’ясовне відчуття безсмертя…
В тих словах — велика істина. Але ж не близький і не легкий шлях до великого єднання з Природою.
Іван напружує свої почуття, загострює розум. Ось важкими, могутніми ударами пульсує рідна Земля. Чу-ти її вселенський подих в шепоті лісу, в плюскоті хвилі. Чути її багатобарвний голос у гімнах весняних, що їх співають птахи, в далекій симфонії полів, у нечутній мелодії зоряних променів. Зараз… одна мить… все стане ясним, все зіллється в щось одне, просте, зрозуміле, як образ матері, як звичайний подих.
— Гу-у-у-у-у! — прозвучало вдалині, протяжною луною відгукуючись по дніпровській долині.
Чари зникли. Поліфонія природи розсипалася на міріади звуків, зруйнована звичайним гудком паропла-ва. Іван розчаровано поглянув на плесо, де гойдались відбитки зірок. Не вийшло! Ще рано! Але як прекрасно! Як чудово, що можна в кожній події, в кожній речі і явищі знайти себе, свою частину, пульс свого живого, трепетного серця.
І хлопець радісно рушив уперед.
"СИНИ БОЖІ"
Лисиця виглядав у вікно кабінету, сердито бурчав:
— Не будинок відпочинку, а дискусійний клуб! Що вони — весь місяць будуть мозолити мені очі?
Головні "спорщики", як назвав їх Лисиця, вже сиділи в кріслах на веранді. Академік Гримайло, схилив-шись до Івана, задоволено бубонів:
— Одніс я вашу наречену вчора додому, коли назустріч мама…
— Яка мама?
— Та її ж мама Мані нашої. Сплеснула руками, кинулася до неї, питає, що таке. Кажу, не бійтесь. Ваша донька приймала участь у дискусії. Вона й бідкалася, і сміялася. Потім однесла її в хату спати. Ми ще трохи поговорили. І знаєте, хто вона — мама нашої дівчинки?
— Хто? — поцікавився Заграва.
— Майбутній астробіолог. Готується летіти на інші планети, щоб вивчати тамтешню флору і фауну…
— Правда?
— Що ж я — вигадуватиму? Та вона прийде сюди, обіцяла.
— Незабаром весь район збіжиться до нашого будинку відпочинку, — мовив весело Сум.
— Не завадило б, — сказав Гримайло. — І не лише в окремих місцях, а всюди треба відкрити дискусійні клуби. Щоб люди могли після роботи не тільки подивитися кіно чи п’єсу, а й посперечатися, подумати разом над різними проблемами, розвивати своє мислення…
Сум смикнув академіка за рукав піджака, показуючи на берег.
— Погляньте, хто прийшов.
Академік придивився, тихенько засміявся.
— Іване, ваша наречена. І не сама, а з мамою.
Заграва з цікавістю глянув у той бік, куди показував Гримайло. В сутінках він побачив маленьку постать Мані, а поряд з нею невисоку худеньку жінку в білій кофточці і темних вузьких штанях.
— Сюди, до мене, — загримів академік. — Маню, веди й маму сюди.
Донька і мама пробралися крізь юрбу слухачів до балюстради. Жінка ніяково поглядала навколо, вибач-ливо говорила глухим приємним голосом:
— Не витерпіла, дуже зацікавилась. Маня таке розповідала…
— Не пожалієте, — запевнив її академік. — Сідайте, будь ласка Не відмовляйтесь, це місце Мані. Поміс-титесь удвох. А це, знайомтесь, наречений вашої Мані, Іван Заграва…
Заграва невдоволено пересмикнув плечима.
— Що за жарти?
— Зовсім не жарти! — без тіні посмішки сказав Гримайло. — Правда, Маню?
— Не жарти, — підтвердила серйозно дівчинка. — Я буду ждати.
Її мама весело, беззвучно засміялася. Заграва, поглянувши на неї, теж розвеселився. Йому одразу сподо-балась маленька худенька жінка з великими, темними очима, з плавними, стриманими рухами. Чимось сильним і незламним віяло від неї, щирим і сердечним.
— Таня Райдуга, — назвала вона себе, а Заграва, тиснучи мініатюрну руку, про себе думав: "Така поле-тить. Куди завгодно. Не лише на інші планети, а й до далеких зірок".
Тим часом Сум, вставши з крісла, оглянув притихлих слухачів і сказав:
— Про що ми вчора почали розмову?
— Про пришельців! — загули слухачі.
— Не забули, — схвально сказав Сум. — Що ж, тоді дамо слово нашому космонавту. Іване, починайте, люди ждуть… Ви обіцяли!
Нойс, який сидів з дружиною поряд з академіком, знову вихопив блокнот, ручку. У Заграви схвильовано забилося серце. Так було завжди, коли заходила розмова про таємні, заповітні явища і речі. Хлопець одкашляв-ся, вибачливо сказав:
— Я спеціально не займався цією проблемою. Буду говорити сумбурно. Це просто мої думки…
— Не треба передмов, — попередив жартома Сум. — Все одно суперечка буде…
— Гаразд. Я почну з одного запитання… Уявіть собі, що сто років тому отут, на березі Дніпра, або будь-де в іншому місці з неба раптом опускається дивний апарат, а з нього виходять невідомі істоти. І одягнені вони так, як, скажімо, наші космонавти. У голубих комбінезонах, шоломи на голові, дивні пристрої… Як би зустріли таких істот наші діди?
— Ого-го! — засміявся хтось.
