Діти Безмежжя - Бердник Олесь

Наша цивілізація не виняток!..

— Брехня, — сказав суворо Корінь. — Пробачте за грубий вираз, але це брехня. Не вірю я, що люди за-гублять себе і планету. Навіть думати не треба про це.

Над майданчиком полинув задоволений гомін. Гримайло хитро поглянув на американця.

— Ну що, ваша гіпотеза не дуже схвалюється?

— Подивимось, — впевнено заявив Нойс. — А не ми, то діти наші.

— Для чого ж діти! — загадково сказав Гримайло. — Може, й ми! Ви теж, містере Нойс!

— Що ви маєте на увазі? — здивувався американець.

Раптом сирена перебила палку суперечку. Понад верхів’ями дерев застрибав промінь фар. Лисиця схопи-вся з крісла, кинувся до дверей.

— Хтось приїхав. Побіжу стрічати…

За хвилину він повернувся, подав Гримайлу білий прямокутник паперу.

— Телеграма вам. З Києва.

— Ану давайте, давайте, — захвилювався академік. — Я давно жду її. Не одпускайте листоношу. Я на-пишу відповідь.

Гримайло похапцем читав текст. Його похмуре обличчя усміхалося, густі брови піднялися. Здивовані слухачі ждали. Нарешті академік склав папірець, урочисто гукнув:

— Наша взяла!

— Що таке? — не стерпів Іван. — Що там у вас?

— Хвилинку. Одну хвилинку. Я напишу відповідь. Так. Так. Оце і все. Товаришу Лисиця. Віддайте. Щоб сьогодні ж послали.

— Буде зроблено! — Директор вислизнув у двері.

— А тепер, — оглянув академік веселими очима присутніх, — тепер можна розповісти про те, що я обі-цяв. Ми тут сперечалися, відстоювали кожен своє. І це чудово, це правильно. Але єдиний суддя — час. Він нас несе до майбутнього, щоб показати торжество істини і загибель неістинного, консервативного, шкідливого. Але не всі можуть побачити плоди своїх рук! Час невблаганний. Його не скоротиш, не підженеш, не повернеш на-зад.

— До чого це ви ведете? — заінтриговано запитав Сум. — Що — нова суперечка про суть часу?

— Ні. А втім, і так, і не так! Ви будете вражені тим, що я скажу. Я і мої помічники… Це дуже милі моло-ді люди Стьопа і Надя. Я їх знав ще студентами… Тепер вони одружилися… Так от, наша група недавно заве-ршила першу пробну машину часу. Не таку, як в Уелса, фантастичну, — а справжню.

Кілька секунд слухачі мовчали, вражені, здивовані. Нарешті Шум не витерпів. Одкашлявшись, він ска-зав:

— Пробачте, Трохиме Дадовичу, а те, що ви розповіли, не казочка?

— Не казочка, — весело заявив учений. — Більше того, я дав телеграму, щоб установку привезли завтра сюди. Стьопа і Надя теж приїдуть. Ми створили невелику, портативну машину часу. Енергію для неї дають акумулятори атмосферної енергії…

Присутні збуджено зашуміли. Американець завзято писав щось у свій блокнот. Гримайло, заглушаючи гомін, крикнув:

— Досі ми тільки сперечалися про різні факти, а тепер пересвідчимось, хто правий, а хто ні.

— А можна побачити, як житимуть люди в майбутньому? — запитав Корінь.

— Можна.

— І всі зможуть заглянути в майбутнє? — недовірливо озвався Носепко.

— Не всі. Кожен зокрема. А потім, повернувшись, мандрівник розкаже, що він бачив. Згода?

— Згода! — радісно защебетала дівчинка. — Я теж полечу в майбутнє!

— Полетиш, — ніжно сказав Гримайло. — Ти обов’язково полетиш.

— Дозвольте, — втрутився у розмову Шум. — Але ви не сказали, в чому ж суть подорожі в часі. Адже для присутніх це все… дуже неймовірно.

— Дуже просто, — серйозно відповів академік. — І дуже складно. Безумовно, що безпосередньо подо-рожувати всім тілом у майбутнє або минуле не можна. Закони розвитку матерії тісно зв’язані з часом. І нам не вискочити з його потоку, бо ми самі є тим потоком, його частиною.

— То як же? — запитав Малина.

— Я скажу. Подорож можна здійснити суб’єктивно. Наприклад, назад. Ми вже говорили, що ніщо не зникає. Кожна подія, навіть найменша, записана в пам’яті природи. Так, як звуки записані па плівці, на пласти-нці, на кристалі, в живій клітці. їх можна відновити, прочитати, якщо зуміти, звичайно.

— Звідки ж ви їх читаєте? — поцікавився Заграва.

— З простору, — спокійно сказав академік. — 3 вакууму. Ви знаєте, що вакуум — це не порожнеча, як думали раніше. Ще Дірак припускав, що вакуум — це суцільний матеріальний фон, або потенціал матеріальних часток. Сучасна наука йде далі. В просторі є безліч різних світів, таких і не таких, як наш, але по-різному орієнтованих у своїх координатах. Вони не заважають один одному, вони пронизують один одного, а тому невиди-мі для наших почуттів.

— Аж голова туманіє, — почувся голос із задніх рядів.

— Дивлячись, яка голова, — засміявся Гримайло. — Далі. Будь-яка подія, що вже пройшла, не зникає безслідно за законом збереження енергії, а занотовується па скрижалях природи. Ті скрижалі не лише проявлені частки, а невидимий фон Дірака, або фізичний вакуум. Як же прочитати ті записи, як розшифрувати їх? Це до-ступно тільки людині. В тілі людини, в її свідомості, в її інстинкті, інтуїції, в мозку, в кожній клітині заховано минуле, яке будувало її, вирощувало, формувало. Та ми вже про це говорили. Макрокосм і Мікрокосм — єдині. Людина — це Всесвіт у мініатюрі. Отже, потенціально в людині таїться вся Безконечність. Перед нами стояло завдання: зуміти прочитати цю Безконечність, або спробувати читати. Звичайно, все залежить від психіки під-дослідного, від його прагнення. Хід процесу приблизно такий. Певний енергетичний промінь оббігає найглибші поверхи мозку людини, де заховані предковічні записи, збуджує їх, примушує, так би мовити, резонувати. Цей резонанс приводить у рух записи минулого в просторі або вакуумі, минуле оживає, і людина суб’єктивно пере-живає те, що вже давно минуло.

— І переживає реально? — недовірливо перепитав Шум.

— Абсолютно реально. Хіба вам не доводилося бачити яскравих снів, які пам’ятаєш потім все життя? Дещо з реального життя, навіть не дещо, а більшість, забуваєш, а сни — ні. Все залежить від енергії події, від того враження, яке переживає психіка. Далі. Оскільки кожен індивід зв’язаний з безліччю своїх предків, оскіль-ки вони передавали йому через спадковий механізм свій досвід, то він, цей індивід, може пережити не лише своє минуле, а й минуле далеких поколінь!

— Колего! — зворушено сказав Сум. — Це епохальне відкриття. Дозвольте вам потиснути руку.

Слухачі щирими оплесками підтримали його слова. Академік підняв руки, ніби захищаючись.

— Друзі, не треба! Це не зовсім точно. Не лише я творив установку часу, а все людство. Ми ж стільки говорили, що все в світі взаємозв’язане. В машині часу з’єдналися мрії всіх людей. І не тільки людей Землі, а може, й далеких братів з інших планет, які дивляться на нас, співчувають нам, бажають нам щастя…

— Трохиме Дадовичу! — вибачливо озвався Заграва. — Ви нам сказали про минуле… Але майбутнє…

— Це правильно. Я не розповів, як же людина може мандрувати в майбутнє. В основному теж так. Суб’єктивно.

— Але ж запису майбутнього нема? — заперечив Шум.

— Нема! — підтвердив Гримайло. — Або майже нема.

— Що значить "майже"?

— Нема запису такого, як минулого. Дайте мені відповідь: в жолуді є запис майбутнього дуба, в зерні — запис колоса пшениці і всіх майбутніх колосів?

Шум промовчав.

— Мовчите? От бачите? Майбутній розвиток будь-якої рослини, тварини, явища, речі, події закладено в минулому, в сучасному стані попередніх явищ. Саме буття, розвиток — є не що інше, як розгортання програми, закладеної в світі, вияв потенційного в реальному. Отже, і наше майбутнє, майбутнє людини, країни, Землі, Всесвіту, — це все те, що має розвинутися з нас, що вже таїться, зріє в нас, у наших думах, помислах, у наших звичках, характері, в соціальних передумовах, коротше, в Космосі, який є нашою домівкою, нами самими. Все-світ — це зерно. Майбутнє його — це ріст того зерна. Людина — це Всесвіт у мініатюрі, ми вже говорили. От-же, потенція її майбутнього, його зерно — це вона сама, її свідомість, її мозок, її глибинна суть, її свобода волі. Наша установка часу знову ж таки лише збуджує потенційну програму, записану в підсвідомості людини, поси-лює її, приводить у дію, змушує суб’єкта пережити те, що з ним буде в майбутньому або з його далекими наща-дками…

— Ви ж говорили, що людина не зможе побувати там, де вона не житиме у майбутньому фізично! — озвався Шум.

— Вона побуває там суб’єктивно. Перед нею розгорнеться запис можливих майбутніх подій, запис, як я вже сказав, її власної свідомості, її мозку, її організму. Людина не буде пасивним спостерігачем грядущого, а відчує себе одним з тих далеких нащадків. Вона навіть забуде про себе, а відчує себе суб’єктивно одним з них. Глибина часу, в який проникне індивід, залежить від його свідомості, від прагнення в майбутнє, від імпульсу психічної енергії. Чим сильніший імпульс, тим ширше розів’ється програма, тим яснішим, грандіознішим зда-сться майбутнє.

Завтра надвечір мої асистенти привезуть установку. Ночі дискусій минули. Тепер почнуться ночі таєм-ниць і небачених чудес…

Вже давно розійшлися слухачі. Відпочиваючі заснули. А Іван ішов попід шатами дрімучого лісу, знову й знову згадуючи грандіозні ідеї Гримайла, ідею про суть Майбутнього. Батько Майбутнього — закон Причинно-сті, закон причин і наслідків.

Як це здорово! Людина, нація, людство само творить свою долю. Що посієш — те й пожнеш! Той, хто йде дорогою світла, вдосконалення, героїзму, дає чудові плоди для майбутнього.

Нероб, гультяй, розпусник, брехун, деспот не можуть посіяти добрих зерен, а лише насіння чортополоху.

Так, тільки так. Можна деякий час приховувати від ока людей свої виразки, негативні сторони життя, але від еволюції, від майбутнього не приховаєш.

Накопичення негативного не переросте в позитивне. І навпаки. Конденсація позитивного ніколи не за-лишиться в невідомості, де б вона не відбувалася: в душі людини, в гущі народу, в цілому світі, — вона не зни-кне, а дасть у сучасному чи майбутньому чудові плоди.

Іван зупинився на високому березі, відчув подих Дніпра, замріявся. Радісна думка буяла в душі, розпира-ла груди.

Треба брати долю в свої руки, творити її творчим трудом, чесністю, любов’ю, дружбою, незламним пра-гненням до великого братерства між людьми, між розумними істотами Всесвіту…

З ГЛИБИНИ ЧАСУ

Надвечір до будинку відпочинку під’їхала машина з Києва. З неї обережно вивантажили дивний пристрій — напівпрозору сферу, кілька параболічних антен і багато всяких ящиків.