Діти Безмежжя - Бердник Олесь
Все це під наглядом Гримайла обе-режно перенесли на відкритий майданчик.
Заграва познайомився з асистентами Гримайла — Стьопою і Надею. Вони були мовчазними і якимись розгубленими. Може, давалися взнаки, як сказав про це Гримайло, довгі безсонні ночі останніх місяців. А може, вони хвилювалися перед випробуванням установки. Але, дізнавшись, що Іван космонавт, Стьопа трохи розтанув, дещо пояснив, розповів.
Антени призначалися для прийому і трансформування просторової енергії, вірніше, енергії вакууму. Внутрішня енергія піддослідної людини в машині часу вводилася в єдиний потік енергії світу, простору, Кос-мосу. Все інше залежало від мозку, від свідомості, від якості і чистоти записів, які зберігалися в таємничих гли-бинах організму. Напрям часу — минуле чи майбутнє — теж залежав від індивіда, від його творчого імпульсу.
Багато що Іванові було незрозумілим. А Шум Ананій — той взагалі посміювався, скептично кривив губи, кидав іронічні репліки:
— Чарівний ліхтар для дітей… Фантасмагорія… Побачимо, побачимо… А все-таки, чи є у вас магніто-фон? Чи ви покладаєтесь лише на суб’єктивний переказ піддослідного?
— Згодом будемо записувати видіння піддослідних на спеціальні плівки і кристали. Можна буде навіть створювати фільми. Як? Розшифровувати біоелектричні сигнали мозку, радіацію думки, переводити їх у світло-ві, акустичні сигнали. Це довга і складна справа, потім поговоримо…
— Виходить, поки що будемо тільки слухати те, що розповідатимуть піддослідні?
— Тільки.
— А якщо вони обманюватимуть? Або додадуть своє, суб’єктивне, те, чого насправді не відбулося?
Обличчя Гримайла потемніло. Але він стримався і сухо, коротко відповів:
— Я вірю людям. Брехуни є, але їх небагато. Сподіваюся, серед нас їх нема.
Ананій прикусив язика і більше не обзивався. Тільки американець все ходив з дружиною навколо уста-новки, жартував:
— А що, коли в майбутньому побачимо не те, що вам подобається? Га? Як тоді подивитесь на проблеми подорожі в часі?
— Про що ви? — дивувався Гримайло, монтуючи сфери.
— Побачимо, — загадково казав Нойс. — Я сам спробую поглянути вперед. Якщо дозволите. Ви мені довіряєте?
— А чого ж, — охоче відповів Гримайло. — Залюбки. І дружину вашу можете захопити. Для точності. А то ви, кореспонденти, звикли до вільного трактування.
Американці сміялися. Нойс, понизивши голос, тихенько додав:
— А взагалі — небезпечна ця штука.
— Чому? — не розумів академік.
— Заглянути в майбутнє і побачити не те, на що сподіваєшся, — це болісно. І це дратує. Людина любить мріяти. А бачити крах своїх мрій — це страшно…
— Є мрії і мрії, — знизав плечима Гримайло. — Хто мріє по-справжньому, не злякається нічого. Навіть невдача для справжнього творця — палиця, на яку він може спертися, щоб піти далі… Побачимо. Потерпіть, вже недовго.
Після вечері весь майданчик знову був забитий слухачами. Біля стіни мерехтіли в сутінках дивні прила-ди, блищала велика сфера установки часу, а химерні антени націлювалися через веранду прямо в зоряну дале-чінь.
Стьопа і Надя метушилися біля установки часу, щось регулювали. І коли па маленьких зеленкуватих ек-ранах затанцювали сліпучі голки електронних стрілок-променів, Стьопа сказав схвильовано:
— Трохиме Дадовичу! Енергія приймається, установка готова. Можна починати…
Над присутніми ніби пройшов грозовий розряд. Гримайло встав, оглянув присутніх, глухо сказав:
— Друзі. Це дуже незвичайно — експеримент серед народу. А може, так і краще. Майбутнє зростає не тільки в лабораторіях, а в гущі людей, серед вас. І минуле теж таїться у вас, бо воно формувало вас, ваші думи, діла і надії. Ми недавно сперечалися. Ми обговорювали безліч проблем. Ми намагалися розплутати окремі кін-чики ниток, які ведуть у минуле, і відгадати майбутні зрушення, заглянути за таємничий покрив так званої долі. Давайте ж спробуємо поглянути в глибини часу…
Академік якусь хвилю помовчав, підбираючи слова. Потім, глибоко зітхнувши, підступив до машини ча-су і, ніби обрубуючи якісь думки, додав:
— Почнемо. Без довгих розмов. Хай говорить експеримент. Поясню ще раз. Установка часу працює в кі-лькох режимах: погляд в записане природою, читання пам’яті природи і розгортання майбутнього з потенції, що прихована в нас. Ми спочатку випробуємо перший метод. Отже, в минуле…
Іван Заграва рвучко встав, схвильовано промовив:
— Ми сперечалися про прибульців. Я відстоював цю гіпотезу. Я відчуваю якийсь зв’язок з тими подіями. Може, мені пощастить щось побачити. Дозвольте мені першому.
— Не лише дозволяю, — радо відповів Гримайло, — а вимагаю цього. Звичайно, жартома. Але все-таки, щоб бути послідовним, — ідіть перший. Спробуйте довести свою правоту.
Сфера машини часу повільно розсунулася. Заграва зайшов Досередини, напівліг у глибоке крісло. Ака-демік надів на його чоло темний шолом. Застрекотіло щось — і крісло опустилося вниз. Гримайло дав команду Стьопі. Сфера знову стала суцільною. Академік взяв до рук малесенький мікрофон, тихо сказав, звертаючись до Заграви:
— Іване! Повторюю: курс — минуле. Включаю установку. Ви з’єднані з простором!
На зеленому екрані з неймовірною швидкістю закрутився електронний промінь. Надя, схилившись над пультом, шепотіла:
— Тисяча років… Десять тисяч… Двадцять п’ять тисяч років… Сто тисяч… Півмільйона… Мільйон сто тисяч років… Три мільйони… Далі… Ще далі…
— Ого! — заспівала Маня. — Мамуню, як він далеко залетів!
— Тихо, донечко, тихо, — прошепотіла Таня Райдуга. — Не заважай йому подорожувати…
Стрілка на екрані згасла. Стьопа здивовано поглянув на академіка.
— Все. Він виключився. Повернувся назад.
— Відкрийте сферу, — розпорядився Гримайло. — Це нічого не значить. Хіба ви не знаєте, що за одну секунду можна пережити цілі роки?
Ось розійшлися мерехтливі півсфери. Академік звільнив Івана від шолома, допоміг вийти. Заграва нічого не бачив. Він мовчки дивився у простір. Його очі були сповнені безоднею віків.
— Ну що? — тихо запитав Гримайло. — Що ви бачили?..
— Я бачив, — дивним голосом сказав Іван. — Я чув… Там були люди іншого світу… Я був людиною Землі. І зустрічався з космонавтами. Зі мною трапилося таке, що важко повірити. Це довго розповідати.
— Не тягни, — вихопилось у Шума. — Давай одразу. А то потім нагородиш сім мішків гречаної вовни. Говори одразу, щоб без вигадки.
— Гаразд, — миролюбно сказав Заграва. — Дозвольте мені сісти. Я чомусь дуже втомився…
— Не дивно, — усміхнувся Сум. — Мандрівка за мільйони років. Незвично.
— Слухайте. Тільки пам’ятайте, що я був диким і неосвіченим. Те, що я сприймав, відбувалося в психіці далекого предка. Отож не чекайте від мене вичерпних пояснень.
Я — молодий і сильний. Я мисливець і воїн. Недавно відбулося полювання на гігантського зубра, і тепер ми повертаємось до стійбища. Ми — це я і ще багато моїх товаришів. У руках моїх палиця, спис, на стегнах — пов’язка з м’якої шкіри лисиці.
Я бачу вогні стійбища, юрби дітей і жінок. Вони танцюють, співають радісні пісні.
Тушу зубра кладуть біля вогнища. Чотири старі жінки, завиваючи від жадоби, кам’яними ножами розпо-рюють товсту шкіру здобичі.
Я відходжу вбік. Мені чомусь нецікаво біля вогнища, де готують смачну вечерю.
Недалеко гори. Поряд ліс. Наступає вечір. Наді мною темно-синє небо. Мене дивно хвилюють далекі во-гні зірок. Я стаю під крислатим деревом і дивлюся на них.
До мене підходить дівчина. Вона висока і струнка. В неї чорне довге волосся, блискучі очі. її звати Сута. Я знаю, що люблю її. Я знаю, що вона буде моєю жінкою, матір’ю моїх дітей.
— Ходімо, Іну. Там ждуть, — каже вона.
Я заперечливо хитаю головою. Я дивлюся на зірки і не можу відвести погляду від їх тривожних вогнів.
— Поглянь, Сута, — кажу я, — які вони дивні — небесні жарини. Що то? Для чого вони? Хто поставив їх там?
Сута лякливо оглядається, пригортається до мене. її груди біля моїх грудей, це приємно лоскоче тіло, але мене дратує її благальний шепіт:
— Не треба. Не дивися па зірки. Му казав, що їм треба поклонятися, а не розглядати їх. Він казав, що ти великий грішник. Казав, що ти не поклоняєшся богам, а розглядаєш їх на небі. Іну, бережися. Я боюся за тебе. Краще ходімо їсти м’ясо. Ти ж полював. Ходімо, Іну. М’ясо дуже добре…
— Я не хочу їсти, — кажу я. — Я люблю дивитися на зірки. Ходімо в гори, Сута. Ходімо до моєї печери. Я покажу тобі свої малюнки. Я записую все, що бачу. Тобі сподобається. Чуєш, Сута? Ходімо.
Але дівчина оглядається з острахом.
— Ні, ні. Я боюся. Хтось побачить, скажуть Му.
Лють закипає в моїх грудях. Доки він буде страхати мисливців і жінок — старий Му? Він тримає в поко-рі все стійбище, бо мисливці вірять, що Му розмовляє з богами, що він служить їм і що боги допомагають мис-ливцям полювати па зубрів, коли він помолиться.
Мені жаль Сути, але я не знаю, як переконати її, що Му зовсім не сильний, що він — тільки злий і боягу-зливий дід. Я кажу, важко зітхнувши:
— Піду сам, коли ти не бажаєш.
Я йду вузькою стежиною. Вона веде мене все вище і вище. Зупиняюсь, дивлюся вниз. Сута тривожно ма-хає рукою, зве. Ні, я не піду. Мені хочеться простору, гір, мені хочеться висоти і тиші.
Ось і печера. Чорний, захований між густими кущами вхід. Я викрешую з камінців огонь, запалюю смо-лоскип, іду покрученими переходами. Праворуч і ліворуч блискають, переливаються різними барвами дивови-жні кам’яні стовбури.
Я зупиняюсь біля високої рівної стіни, ставлю смолоскип у дірку, видовбану в камені. Дивлюся на свої малюнки. На стіні біжать олені, зубри, важко йде мамонт, стрибає на здобич печерний лев. А трохи далі — вої-ни оточили зубрів, наміряються на них списами.
Мені приємно дивитися на малюнки. Адже це я сам намалював їх. Я мрію про те, що колись приведу сю-ди маленьких дітей, яких мені народить Сута, і покажу їм цю стіну. Я навчу їх малювати. Вони будуть не тільки полювати і їсти м’ясо. Вони будуть малювати і дивитись на зірки.
Я знову беру охру і старанно вимальовую жіночу постать. Це Сута.
Смолоскип догорає. Я залишаю малюнок і йду назад. Знову гірські стежки, густі нетрі. А над головою — іскри далеких зірок.
Біля стійбища мене зустрічає худий високий дід. Це старий чарівник Му. Він суворо дивиться на мене, запитує:
— Де був, Іну?
— Що тобі до того, Му? — зловтішно кажу я.
— Бійся богів, — грізно промовляє Му.
