Шоковий шнурок - Малик Володимир

Потужне хропіння, що лунало мало не на всю галявину, свідчило про безтурботний сон чолов’яги.

— Пане, вставай! — голосно промовив Палій. — Так і царство небесне можна проспати!

Але той і вусом не повів.

Тоді Палій штовхнув королівського посланця під бік.

Посланець щось замугикав, відмахнувся рукою, мов від набридливої мухи, перевернувся на бік і захропів знову.

Арсенові вчулося щось знайоме в тому мугиканні, та не встиг він змикитити, що саме, як Палій, розсердившись, досить безцеремонно затермосив сплячого і дав доброго стусана.

Хропіння враз стихло. Чолов’яга заворушив вусами.

— Яка там холера штовхається? Чи захотілося панові мудрагелю скуштувати моїх кулаків?

Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! І як було відразу не впізнати! Він стиснув долонею полякове плече.

— Годі тобі, пане Мартине! Вставай!

Спихальський схопився мов ошпарений.

— Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А мені, пане добродію, саме приснилося, що ми з тобою…

— Чекай, чекай, пане Мартине, — зупинив його пащекування Палій. — Сни потім розкажеш. А зараз — їдь до короля!

— Чого б то?

Палій пояснив.

— І не подумаю! — несподівано заявив Спихальський. — Щоб я не пішов з вами? Такому не бувати! І не проси, батьку. Не піду. Посилай когось іншого… До короля кожному покажуть дорогу.

Палій подумав — добродушно кинув.

— Біс з тобою! Лишайся. Пошлю когось із козаків… — І звернувся до сотників: — Хлопці! Піднімайте людей! Половина зостанеться тут, а другу половину я візьму з собою. Та швидше, час не жде! Поїмо кулешу — і гайда!

— Батьку Семене, візьміть і моїх донців, — попросив Роман Воїнов. — А то бояться хлопці, що приїхали з Дону аж на Дунай і в справжньому ділі не побувають…

Палій запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою.

— А з кіньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кінний загін.

— Гадаю, проберуться.

— Тоді готуй своїх донців! — коротко кинув зраділому Романові полковник.

Через годину дві тисячі піших козаків і загін донців з кіньми на поводах спустилися в яр і рушили вслід за Арсеном Звенигорою.

Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на півмилі. Спочатку нічна темрява, а потім густий туман і непроглядні зарості лісу надійно ховали їх від стороннього ока. А коли зі сходом сонця вдарили гармати, затріщала рушнична стрільба і повітря сповнилося ревом тисяч людських голосів, брязкотом зброї і тупотом кінських копит — пішли сміливіше. Тепер хоч би хто й почув їх, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а земля стрясалася від вибухів бомб.

Нарешті Палій дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пішов у розвідку.

На узліссі вилізли на високого дуба з сухою верхівкою і, примостившись так, щоб було видно на всі боки, почали спостерігати за полем бою. Розуміли обидва, що сила у них невелика і вводити її в діло можна тільки тоді, коли битва досягне найвищої напруги і один сильний несподіваний удар може принести перевагу.

В чеканні минали години. Звернуло з півдня.

Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому фланзі турки відступили аж до стін Відня і обложені вже мали можливість перегукуватись із солдатами Карла Лотарінгського, ще було рано говорити про перемогу. Палій бачив, що у Кара–Мустафи в тилу стоять свіжі резерви — яничарські полки і кримська орда, які, вступивши в бій, перехилять чашу терезів на свій бік. Саме вони весь час і привертали його увагу.

Особливо небезпечними були яничарські бюлюки, що засіли в окопах другої лінії оборони. Глибоко зариті в землю, вони займали дуже вигідну позицію, підтримувану кількома батареями гармат. В лоб їх узяти було просто неможливо. А за ними в широкій долині причаїлася орда, і Мюрад–Гірей, виконуючи накази Кара–Мустафи, посилав у загрозливі місця численні загони кінноти.

Ці сили могли вирішити наслідок битви.

Коли сонце звернуло з полудня і почало сідати за Віденський ліс, осліплюючи війська противника, Палій вирішив, що настав сприятливий час.

— Пора, Арсене!

Вони швидко спустилися на землю. Палій зібрав сотників.

— Ну, хлопці, слухайте уважно: до яничарських окопів підлазити з тилу обережно, непомітно, щоб жодна собака не почула нас! В окопи вриваємося, мов чорти, — з криком, свистом, мушкетною стріляниною. Побільше ґвалту! Побільше шуму! Щоб нагнати страху на яничарів! Зрозуміли?

— Зрозуміли, батьку!

— І знайте — відступати нам нікуди. Забилися ми аж на край світу, додому далеко. І шлях туди лежить тільки через перемогу. Інакше — всім смерть… Тож сміливо, без страху — вперед! Сотня за сотнею. Рубайте ідолів! Не жалійте! Вони прийшли сюди не в гості, а щоб загарбати чужу землю, чуже майно. А ми на чужій землі захищаємо свою. Тож, браття, забудемо про страх! Пам’ятаймо мудру стародавню приповідку сміливців: або пан — або пропав!

— Пам’ятаємо, батьку!

— Тоді виводьте сотні на узлісся! А ти, Романе, — звернувся Палій до Воїнова, — зі своїми донцями жди мого сигналу. Як тільки почуєш козацьку сурму, вихором вилітай із засідки, промчи понад окопами — порубай тих, кому пощастить утекти від наших шабель, а потім удар у фланг ханові Мюрад–Гірею! Татари страх не люблять флангових ударів…

— Гаразд, батьку! Зроблю…

— Ну, з Богом!

Двадцять козацьких сотень швидко просочилися крізь зарості і вийшли на узлісся. Звідси, ховаючись у вибалках, серед виноградників і садів, проникли в тил яничарських окопів і артилерійських батарей. Арсен ішов попереду в своєму яничарському вбранні: показував шлях.

Все складалося якнайкраще. Двох чи трьох яничарів, що випадково наткнулися на козаків, було знято влучними пострілами з мушкетів. На ці постріли ніхто з турків не звернув уваги серед загальної гуркотняви.

Палій підняв шапку — махнув.

— Можна починати, хлопці!

Козаки виринули із засідок і поплазували до окопів та артилерійських редутів. Арсен, Іваник і Спихальський не відставали від полковника: вони домовилися оберігати його в бою.

Ось і окопи! До них — кілька кроків. Яничари займаються хто чим: одні спостерігають за боєм, що поволі наближається до них, другі — полуднують, треті — дрімають проти сонця… Ніхто з них, мабуть, не думав, що сьогодні їм доведеться брати участь у ділі.

Ось–ось вечір покриє осінню землю туманними сутінками — і бій сам по собі затихне…

І раптом з тилу, звідки найменше можна було сподіватися нападу, пролунав бойовий клич, і сотні козаків, стріляючи з пістолетів і мушкетів, розмахуючи шаблями, кинулись в окопи! Багато хто з яничарів так і не встиг зрозуміти, хто напав на них, бо загинули в першу ж хвилину. Інші з жахом упізнали козаків. Крик розпачу, благання пролунали на артилерійських редутах і в окопах. Гармаші перші дали драла.

Яничари почали тікати теж. Страх засліпив їх — тікали хто куди: до передової лінії, до міських валів, а найбільше — в тому напрямку, де стояла кримська орда.

Якраз цю картину і спостерігав Ян Собеський.

Арсен скинув шапку–яничарку і бешмет, щоб свої не прийняли за яничара, в одній сорочці гасав по окопах, намагаючись не відставати од Палія, — рубав, стріляв, відбивався.

Його шабля не знала спочинку, не давала промаху. Не одна яничарська голова скотилася під ноги, в бур’ян, не один ворог падав на коліна і благав: "Аман! Аман!"81

Не відставали від Арсена Спихальський та Іваник. Спихальський рикав, мов роздратований бугай, його громоподібний голос перекривав гамір бою. А Іваник верещав тонко і безстрашно кидався на будь–кого, хто ставав йому на шляху.

Окопи були завалені трупами. Земля заюшилася кров’ю. Яничари вже не чинили ніякого опору. Хто лишився живий, той чимдуж тікав з криком:

— Ойє, правовірні! Козаки в тилу! Рятуйтеся!

Палій наказав сурмачеві подати сигнал Романові Воїнову.

Мідна труба засяяла золотом проти сонця. А її металеві звуки луною прокотилися над полем бою і досягли узлісся, де в засідці ждали цього сигналу донці.

З оголеними шаблями, зі свистом і гиканням вискочили вони на рівнину, нестримним вихором промчали понад окопами, наздогнали втікачів–яничарів і, постинавши їм голови, завернули у фланг татарам.

Мюрад–Гірей бою не прийняв. Несподіваний прорив козаків у самому центрі турецьких позицій приголомшив його. Орда, збиваючи тисячами кінських копит густу пилюку, кинулась тікати, топчучи тих, хто опинився на її шляху.

Напереріз орді від червоного намету метнулося кілька вершників і серед них у білій абі82, вкритій дорогоцінними камінцями і розшитій канителлю, у білому тюрбані сам Кара–Мустафа.

— Зупиніться! — благав він, нещадно б’ючи коня. — Куди ж ви? Ще один удар — і Собеський покотиться назад! О Аллах!

Але орда промчала повз нього, не стишуючи бігу.

За ордою подалися спагії, оголюючи позиції перед гусарами Собеського.

Слідом за яничарами другої лінії й татарами спочатку поволі, а потім швидше і швидше почав відступати весь правий фланг турецького війська.

Даремно Кара–Мустафа метався від хана Мюрад–Гірея до своїх пашів, даремно просив зупинитися, погрожував, благав… Ніщо не помагало! Пойняте жахом військо відкочувалося з позицій зі швидкістю снігової лавини і з такими ж катастрофічними наслідками.

Кіннота топтала піхотинців, аби лиш вирватися з табору на широкий простір, де їй ніщо не загрожувало.

Піхотинці кидали артилерію, рушниці, намети, одяг, поранених і хворих, награбоване в поході добро — рятувалися самі, як хто умів.

Візники, фуражири, пастухи, маркітанти і цирульники теж залишали все: намети, вози, коней, волів і верблюдів, — мчали впорожні на схід, якомога далі од Відня.

Зрозумівши, що битва програна і що його от–от схоплять воїни противника, Кара–Мустафа зі своїм почтом і особистою охороною теж кинувся навтіки з поля бою. На повному скаку промчав мимо свого червоного намету, мимо гордого бунчука, що височів над ним, клянучи в думці і хана, і пашів, і боягузливих воїнів, недостойних захисників преславного Аллаха… Все покинув, усе втратив і, охоплений люттю і страхом, як останній боягуз, ганебною втечею рятував своє життя…

В турецький табір вступали союзні війська. Король Ян Собеський з гусарами захопив червоний намет, а в ньому — знамено Пророка, яке він з Таленті на другий день відіслав у подарунок Папі Римському. В казні великого візира було знайдено п’ять мільйонів гульденів.