Листя землі - Дрозд Володимир
Я примушу чиновників з департаменту сільського господарства у Петербурзі серйозно розмовляти зі мною. І я таки доведу тим страдникам, теоретикам ілюзійного соціалізму, що інтелігент на землі багато може зробити, якщо не покладе життя на безпредметні політичні марення. Якби ти, Уляно, тільки знала, що одписує мені з Сибіру сестра Дарина, з якою я поділився своїми задумками!.." "Звиняйте, Опанасе Михайловичу, бо я забуду, як не скажу. Ви про корів заговорили, і я згадала. Приходив староста, але ви ще відпочивали. Корови розтелюються, а доїти скоро не буде кому. Завесніло, і баби, які восени наймалися до економії, просять їх відпустити. Хоч яке там своє хазяйство, а рук бабських потребує. Тольки Марфа-солдатка та Вівдя-розлучонка і зостаються на кошарі". — "Бо казав я, — продовжував думку пан Журавський, не дуже прислухаючись до слів ключниці, — бо казав я в департаменті сільського господарства, що давно час організовувати державні школи і готувати вчених робітників для економії, а не покладатися на бурлак, розлучонок і тих лайдаків, що за звичкою, набутою за панщини, добувають віку при панському дворі. Як можна вести економічно правильне господарство, коли восени і зимою перед паном колінкують, щоб дав якийсь заробіток, а тільки-но жайворонок заспіває, староста не допроситься, щоб ішли на роботи в економію? Але хіба вони, кар'єрні люди, у столичних кабінетах здатні дивитися далі сьогоднішнього дня? Що ж, мій селянин врешті-решт зрозуміє власну вигоду і прийде до мене. Я не збираюся, як вважає Дарина, смоктати кров із мужика, не хочу, щоб він косив мені за гроші, які я позичу йому узимку, коли він голодний. Хай він бере мою землю в оренду і вирощує льон. Хай і косить з половини. Хай він нарешті зрозуміє не ту правду, яку кричать йому у вуха ідеалісти, намагаючись навіки посварити пана й селянина, а ту правду, яка їх єднає на землі: ситно панові, ситно й мужикові, і всій землі нашій ситно".
"Ой, Опанасе Михайловичу, — казала Уляна, — така вчена ви людина, а того не хочете пойнять, що панська правда і мужицька — по різні боки яру і яр той глибоченний. Тольки одне взять: вам хлібець вигідно подорожнє продати, бо повні засіки його, а селянинові — дешевше хлібець купить, бо мало в кого, хоч і в Пакулі, до нового вистачає, бо скільки в мужика тої землі — то ваші поля, то баронеси, то попова долина, то дякова…" — "Не дивуюся я твоєму нерозумінню, Уляно, та й небажанню зрозуміти, ти від кості мужицької! — гарячкував пан. — Але ж Дарина, Дарина, сестра моя рідна! Що вона мені пише, що пише! Ніби я намірився вести експлуататорське господарство, повернути панщину!.. Якщо я прагну вести господарство агрономічне правильно, міняти систему рільництва кардинально, вводити нові культури, нові породи худоби, якщо я хочу мати зиск з економії — то не так для себе, як для того ж таки селянина! Бо як не парадоксально, але тому ж таки селянинові вигідніше, щоб хліб був дорожчий. Бо я не збираюся гребти гроші під себе. Я хочу розширити господарство, щоб най-перш пакульські селяни мали постійний і сталий заробок в економії. Я мрію придбати машини. Для кого? Для селянина, щоб полегшити тяжку працю його. Я беру позичку в банку і наступної весни починаю будувати школу. Для кого? Для дітей того ж таки мужика. Парубків я навчатиму при школі ремесел. Я мрію про лікарський пункт у селі, хоч один на волость. Восени мене оберуть гласним до земства, і я зможу бути корисним тому ж таки селянинові у масштабах повіту, губернії. Невже це менш розумно, аніж би я духовно гнив од бездіяльності, як мої запальні сестри, десь по глухих закутках Сибіру?!"
Так промовляв пан Опанас до Уляни, радіючи, що хвороба відступає. І наказав він покликати селян з Пакуля, кому землю здавав в оренду і хто працював поденно. А вже завесніло. Вийшов молодий пан на ґанок, селяни шапки зняли, вклонилися низько. І мовив до них Опанас: "Я не ікона, щоб переді мною схилятися у поклоні, надіньте шапки. Кріпаччина, коли пан був батьком-благодійником, а ви його дітьми нерозумними себе називали, давно в минулому. Ось уже скільки літ живемо ми вільно, і час одвикати. Тепер усі ми робітники, ратаї на землі, і ви знаєте, бачили минулого літа, що я, дворянин давнього роду, пан з прадідів і прапрадідів, не цурався ні коси в лузі, ані ціпа на току, і за плуга ставав, і дні мої минають у турботах по господарству — чи в конторі, чи в полі та лузі, чи в оборі. І я хочу, щоб ви знали: паношиться перед вами і надалі не буду, а буду вашим спільником по роботі, сябром вашим, як мовлять білоруси, сусіди наші. Але хочу, щоб і ви мені за сябрів були. Щоб розуміли ви: що добре для економії, те добре і для вас. Бо економія і землю в оренду вам дасть, і роботу, і сіно для худоби вашої, і поможе, коли невикрутка. Тим, звичайно, хто хоче і вміє роботу робити. Ледарів і хто тільки подивляється, як скубнути для себе від економії, не люблю і помагать їм не буду, щоб ви одразу це запам’ятали. А роботяща людина завжди підтримку від мене матиме. У кого не вистачає до нового врожаю, не моріть себе і діток своїх голодом, ідіть в економічну комору і беріть на відробіток, я розпорядився. У Гната Жили пропала корова, ви знаєте, я дозволив дати телицю з економічної кошари, діти у Гната малі, молоко дітям потрібне, а на живій людяці не пропаде, як у нас у Пакулі кажуть. Але запам'ятайте: відтепер нема — моє, ваше, моя земля тепер — ваша земля, і робити на ній маєте, як на власній, мій ліс — ваш ліс, і той, хто краде в моєму лісі, у самого себе краде…"
Після слів пана шепіт прокотився по гурту селян, І виступив наперед Потап Гончий, Безсмертним прозваний: "Чи правильно ми, пане, пойняли, що ваша земля нашою стане, і калі те буде, дозвольте узнать? Якщо вже цьогорічної весни, то позичте нам зерна на посів, бо у нас зерна толоки на наші латки, ви знаєте. А якщо і ліс наш буде, то чи не можна уже теперечки сушняк рубать, бо весну Бог послав холодну, топити в людяк нема чим і в хатах наших собаки не втримаєш". Знітився був пан Журавський, а відтак мовив: "Ні, неправильно. Я так висловився, аби ви зрозуміли, що ми з вами одною мотузкою пов'язані, в одній упряжці маємо іти. Землю я в спадщину, згідно з законами нашими, одержав від батька, од дідів-прадідів. Але ви ще одне зрозумійте: якби і роздав я землю свою, розділив на двори чи душі, у вас немає ні капіталу, ні достатньо знарядь, щоб її обробляти, і завтра знову з являться в Пакулі безземельні і наймити. Я побував у далеких краях, у самій Америці побував, і бачив, що й там вигідні лише великі господарства, а малі господарства невигідні. Економічно вигідна на землі лише артільна праця, а економія — та ж своєрідна артіль, аби лише ви прийняли до серця мою думку про спільну упряжку сьогодні мужика і пана".
І тут пролунав з гурту голос Гаврила Латки: "Пане, може, ми і в одній упряжці теперечки, та тольки ж мужик у голоблях, а ви на передку сидите і поганяєте. А як я не зняв шапки перед вашим батечком, дак йон мене нагайкою по плечах, досі шрам на спині, ось вам і сябри. А як посмів я вашому батькові нагадать, що вже не панщина, коли ми тольки стусани та нагайки од панів мали, дак йон розпорядився старості, щоб той роботи в економії мені не давав. Я в Радуль до пана, а вже й тому од вашого батечка переказано, і він мене жене. Дак мусив я молоду жонку залишать і пхатися в Чорноморію на заробітки. Дак яно правда, що вам земля од діда-прадіда по закону передана, тольки ж наші, а не ваші діди-прадіди ту земельку горбом орали, а як воля вийшла, то нате вам, мужики, те, що панові не треба, — піски, та болота, та кручі, та різні неудоби. А хто не хотів брать на одкуп, солдат привели, і солдати їх різками пригостили. Уже скільки осьдечки літ за ті неудоби виплачуємо. Дак я до чого? До того, що…" — "А до того, що язик свій поганий тримай на прив'язі, бо й так зуби на полиці, а ще вище покладеш, до стелі підвісиш! — обірвав його мову Степан П'явка. — Старшим слова не дасть сказать, роззіпалося. Таким, як ти, хоч попову долину віддай, нащо вже там земелька, а колосок колоска не побачить, бо робить, злидота, не вмієте! А ми всі за паном як за горою, бо він благодітель нам, і батечко їхні були благодітелем, правду, мужики, мовлю?"
Селяни опустили очі й мовчки кивали головами.
Е, се тепер ви такі всі розумники, а тади спробуй не кивни!
Яно ж і правда, усе в пана: і земля, і луг, і ліс, вигін — і той панський. Дак добре, що пан старий віддав був його селу, мужики за те три зими ліс йому возили.
Старий пан віддав, а Штома,1 управитель, забрав, і нікому нічого не докажеш!
А Пявка — той усе лисачком, лисачком коло пана, староста вже мишей не ловив, дак П'явка надумав сина свого за наглядача в економію. А як у нього теє не вийшло, дак йон синові на шинок грошей дав, і той у шинку до самої миколаївської торгував.
Вийшло б у П'явки, якби не Уляна Несторка. А се ж яна ще тади біля пана була. Дак яна — хитра баба була — і гомонить панові: "Візьміть, Опанасе Михайловичу, в економи Гаврила Латку". А пан засміявся, бо думав, що не погодиться Латка, бо йон усе за правду на сільських сходах кричав. А Латка радий стараться, тольки покликали. Як пес, служив панові.
Служив би й ти, калі земельки кіт наплакав, а жонка щогодика по дитяті, та все дівки й дівки.
Не гомони, не гомони! Служить усяк можна, а йон поганий був до людяк, поганий.
Баба моя розказувала: запопав її в панському горосі, мале ще ж було, телят пасло на толоці — і скубнуло, а йон пугою, пугою по чому бачить.
Дак йому ж і оддячилося, не дай Боже так нікому.
Наводила ключниця Уляна лад у панському домі. І знайшла вона на горищі, під всіляким мотлохом, скриню, ковану залізом. І наказав пан принести ту скриню у кабінет йому. Замикалася колись скриня на ключ, але замок іржа з'їла, і Опанас легко зламав його. У скрині лежали поїдені міллю кунтуші, черкески, плахти, запаски, а під давнім убранням тим такі ж давні, пожовклі папери. І відкрилось Опанасові з паперів, скільки літ скрині та начинню її: а літ йому було з півтораста. У ці кунтуші, черкески, плахти вбиралися Опанасові прапрадіди і прапрабаби, коли ще були козаками й козачками. А потім вони стали дворянами і за московською модою вбралися в мундири німецького крою, сюртуки і сорочки з манжетами, шиньйони і капелюхи з пір'ям, взулися у черевики, розцяцьковані діамантами.
