Листя землі - Дрозд Володимир
Я заборонив собі згадувати Край, Пакуль, знав, що шляху назад для мене нема. Але спогади проривалися крізь заборону в снах. Одної ночі насниться, що я пішкую нашими полями під виспіви жайворонків, доходжу до тополиної алеї, що веде в наше помістя, в наш дім, і — прокидаюся. Іншої ночі привидиться гора Жомирівка, стежечка на вершину, ось і шпиль гори, ти розпросторюєш руки, наче крила, і — летиш над Невклею, над сиволозькими лугами із синіми очима озер, над лугами, вистеленими льоном, цяткованими стогами сіна, а на стогах лелеки… Прокидаєшся і цілісінький день місця собі не знаходиш, і все, на що впаде погляд твій, таке гидке тобі, таке осоружне, бо — чуже.
Про батькового передсмертного листа цареві з уклінним проханням вибачити синові провини перед владою я дізнався уже в Європі. Не приховую, сестро: у Лондоні я справді мав розмови з людьми, уповноваженими пообіцяти мені високе прощення, якщо повернуся і віддамся на ласку трону. Я повірив їм. Не спадок мене вабив, ні. Не забезпечене життя поміщика вабило. Ще в Америці, придивляючись до життя тамтешніх фермерів, я виношував великі плани оновлення нашого забутого Богом і людьми Краю. Не рожеві мрії наші йому потрібні, не фантазії революціонерів, а сучасні машини і мінеральні добрива. Спадок давав мені землю і простір для діяльності на землі. І я переступив кордон імперії…
Переступив я кордон імперії і, звісно, одразу потрапив у обійми рідних жандармів… Залізні ворота знайомої тобі Лук'янівської в'язниці зачинилися за мною. Там, у Лондоні, уповноважені на розмову зі мною і словом не обмовилися, що я зобов'язаний буду колінкувата перед владою. Я лише дав слово дворянина, що остаточно пориваю з минулим і починаю нове життя. Але в камері Лук'янівської в'язниці я став безправним бранцем, полоненим імперії, і зі мною розмовляли вже інакше. Полонені не диктують своїх умов, їх надиктовують ті, у кого ключі від тюремних дверей. Я, сестро, не назвав жодного прізвища, нема гріха на мені, нема!.. Але гидко, гидко: "Зрікаючись своїх переконань, припадаю до ніг Ваших…" А хіба був у мене інший вихід? За кордон мене б уже не випустили, шлях стелився єдиний: у Сибір, на каторгу.
Та хіба мало в нас жертв?! Ще одна, моя, що вона б вирішила?
Мені милостиво дозволили оселитися в помісті і займатися господарством. Це те, до чого я почуваюся найпридатнішим. Ти знаєш, якби не батькова сваволя, я нізащо не вступив би свого часу до кадетського корпусу, я отримав би агрономічну освіту і знову повернувся б до Пакуля. Це, можливо, моє єдине покликання в житті. І ось ціною принижень, але мрія моя здійснилася. Я вростаю в землю свою. Але пильних очей з мене досі не зводять. Ось знову дзвенять за вікном дзвоники, ймовірно, становий. Так і є, слуга доповідає: він, рідний… До речі, я не писав тобі, цього не напишеш у листі на каторгу, листування наше неодмінно переглядається. Але селяни призналися мені, що становий обіцяє винагороду робітникам економії за доноси про мій спосіб життя… А отець Серапіон — той одверто стежить за мною, має, певно, доручення від самого жандармського управління. Мушу ходити до церкви на його відправи, як на роботу в департамент, мушу маскуватися. Що вдієш, з вовками жити — по-вовчому вити. Даруй, сестро, але…
І Опанас Журавський, зачувши в сусідній кімнаті чіткі кроки станового, поспіхом сховав картку сестри Марії в тюремному халаті до шухляди письмового столу.
А тільки ж спливали дні — не давав Уляні про себе знати молодий пан. Казав пан, що кожух дам, та й слово його тепле, воістину. Мокріли очі Уляни, бо про дітей своїх думала. Пішла вона в економію, найнялася сіно гребти, щоб якого шеляга заробити. І розказали їй дворові: нема пана Журавського в помісті і невідомо, коли буде. Поїхав він до Мрина, але не сам поїхав, а в супроводі станового та стражників. А опісля наїхало в помістя жандармів, шастали вони по всім панськім домі і в саду копали, челядок допитували. Гомонять люди, що зброю жандарми шукали, але не знайшли нічого, окрім рушниці мисливської. Ніби донесено було у Мрин самим отцем Серапіоном, що пан Опанас, як із косарями про ціну домовлявся, нараджував їх добре коси гострити, щоб за себе постояти, як по недоїмки восени власть прийде, а до кіс та вил, мовляв, у нього в помісті дещо й серйозніше, чого стражники бояться, знайдеться. Ховала очі від людей Уляна, бо посмутніли.
Гребла Уляна сіно на панськім лузі із сільськими дівками та молодицями, а чоловіки стогували. Одного дня задощило, і побігла вона в село дітей та матір провідать, бо слабувала мати. Наздогнав її верхи Мартин, сміявся в обличчя: "Ну що, поміг табє пан Опанас?.. Тепера на яго Сибір чекає, а ти із своїми щенятами з голодухи здохнеш, якщо не навернешся до мене душею і тілом". Уляна вуста замкнула, наче не до неї мовилося. Зліз Мартин з коня, опустився на коліна і поколінкував до Уляни: "Не можу без тебе, ноччу ти мені снишся і удень видишся, уся моя жисть через тебе, проклятущу, бурицця…" Та не відгукнулося серце Уляни. Обійшла Мартина, наче косар бузгорак, де ніщо не родить, а він услід їй прокльони слав.
Удосвіта прокинулася, щоб на луг бігти, вийшла у двір, аж двері хліва навстіж, і хвіртка навстіж, і свиненяти нема. Уже й сліз не було в Уляни, щоб плакать. Сухими очима зирила в білий світ, а він, той світ, чорним видавався. Опісля розказував мельник Терешко, по сіно на луг приїхавши: двоє вовків тої ночі Улянине свиненя повз млин до лісу вели, за вуха зубами взявши, а хвостами підганяли. Так чи ні, а свиненяти наче й не було. Бродила Уляна по узліссю, ніде й сліду, а в ліс іти побоялася, пам'ятаючи прокльони Мартинові.
Як зварили куліш та сіли обідати в лузі біля куреня, побачили верхівців з боку Пакуля. Підскакали ближче, аж то сам пан Опанас і староста з ним. Пан веселий та говіркий, і тягар упав з душі Уляни, бо вже й не сподівалася його побачити, настрашена словами Волохача. Сів пан до гурту, наче простак, і кулешем смакував, позираючи раз у раз на Уляну, а Уляні від тих поглядів тривожно і страшно було. Староста — той і з коня не зліз, поїхав копиці рахувать. Селянам біля пана не їлось і не сиділось, першими чоловіки підвелися, пішли до стогу, слідом і баби граблі похапали. Уляна останньою від куреня ішла. Підкликав її пан і мовив: "Як із сіном упораємося, Уляно, прийдеш до мене в помістя, балачка є". Нічого не сказала на те Уляна, мовчки оді йшла та й очей на пана не зводила, допоки був у лузі. "Що се за бесіду до тебе пан мав?" — питалися баби, як прийшла до гурту. "Дак про вовків розпитував", — одказала байдужки. "Балакай, сє йон на тебе око поклав, у борахи набивається". Мовчки гребла сіно Уляна. І не пішла в помістя, як гребовиця скінчилася, найнялася до П'явки в жниці. За всі жнива пана так і не стріла, хоч кожного верхівця, що в полі з'являвся, очима проводжала: казали дворові, що зібрався пан одного дня і невідь-куди поїхав.
Того літа вродили перші яблука на яблунях, що їх Нестор садив. Яблука були крупні, налляті і ніби з позолотою, крізь позолоту зерня видніли. Як прийшла на Спаса до церкви з кошиком, повним тих яблук, усі дивувалися, бо не бачили в Пакулі досі таких яблук. І казала усім Уляна, що ці яблука з райського саду: як був Нестор на небі, Бог його зернями наділив. Хто вірив тим балачкам, а хто й ні. І приїхав до церкви в колясці пан Журавський, і теж дивувався яблукам, а більше на Уляну дививсь. Вона ж лише отця Серапіона і бачила, хустку на очі насуваючи, як накладки з оброті, од пайових поглядів боронилася. Хустку в маках червоних ще Нестор подарував, як старостів рушниками пов'язала. Тільки й лишилося із святешного, що та хустка, усе із скрині на базар виносила, щоб дітей прогодувати, як нещастя на неї посипалися. А хустку, Нестором подаровану, казала матері, і помирать буду з голоду — не продам, бо то пам'ять. "Ой, дєтка моя, — одказала матір, — для себе не продаси, а як рідна кровинка хлібця проситиме, збудешся останнього".
Дак і правду яна, Вівдя, гомоніла, як у воду дивилася через стольки годочків. Уже й кісточки її зогнили в землі, а Уляна Несторка ще по світу ходила, дак голодна весна настала, і людяки мерли, як мухи. А я вже була піддівкою, калі та химереда людям випала, трохи сама я ноги не ви-стягла, і пам'ятаю.
Нестор, онук Уляни, на Біломорканалі робив, добровольцем, йон же такий був, що першим кидався, куди й не просять. А меншенька яго, що теперечки у Мрині, учена дуже, геть опухло, бідне, земельку їло.
А в Уляни тольки й осталося, що хустка, Нестором, чоловіком покійним, подарована. Узяла яна ту напиначку і до Наталки Блюмової попленталася, сама вже нікуди не годяща, опухша була.
У Наталки — дак у тої хлібець був, яна ж із "червоною мітлою" по селу ходила, і з печей, де який горщик, і з скринь, де яка лахманина, ніщо її рук не минало.
Насоправдє, насоправдє се було!
І виміняла Уляна на ту напиначку, а їй зносу не було, наче учора куплена, у Наталки Блюмової рукавчик пшона для правнуки, і так яни вижили тої весни.
Не вижили б яни, оддали б голоду свої душі, калі б Нестор Терпило з Біломорки посилку не прислав.
Се правда, мені сам Нестірко гомонів, як ще його не забрали тої ночі, коли усіх забирали, у тридцять сьомім. Получив йон вістку, що голод у Краї, і послав сяких-таких харчів, які міг зібрать, бо тамочки теж не мед був, на Біломорці. А посилочка назад вернулася, і написано на ній: адресат вибув… Як вибув, калі ж тольки ось письмецо получив? Аж стало їм знаттє, що посилок з харчами на Україну не пускають. Калі приїжджає до них на Біломорку сам староста Калінін. Нестірко бідовий був, нікого не боявся, та ще й орден тади получив за добру роботу, — йон до Калініна і добився: так і так, сім'я голодує, а посилки не дозволяють. Сам Калінін розпорядився посилки з харчами від Нестара Терпила приймать, і приймали. Так і вижили тади Терпили.
А а хусткою, Нестором Семирозумом подарованою, далєй таке було, гомонять. Вбралася в неї Блюмиха на празник і пошвендяла на село.
Авжеж, яна полюбляла людяцькі очі дражнить.
Дак іде яна селом, а біля церкви люди сидять, бо празник був. І стала Блюмиха до гурту підходити, я тади ще мала була, а пам'ятаю добре. Отак матка моя сиділа, і я в неї на колінах, а отак Блюмиха підпливає, і хустка, уся в червоних маках, у неї на плечах.
