Коли боги сміються - Джек Лондон

а сам відступив півкроку назад і водночас урізав аперкот усією силою правиці. І виміряв так добре, що вгатив Сендела просто в обличчя, коли той пригинався; Сендел злетів у повітря й беркицьнувся горілиць, ударившись об мату головою й плечами. І ще раз Кінгові пощастило зробити це, а потім він відкинув свою стриманість і так замолотив Сендела, що притис його до линв. Він не давав Сенделові передихнути, ні отямитись, а гатив і гатив його, аж поки вся зала посхоплювалась і захоплені вигуки злилися в суцільне ревище. Однак Сенделова сила й витривалість були просто дивовижні, і він якось тримався на ногах. Нокаут здавався неминучий, і біля рингу вже з’явився наляканий тим страхітливим побоєм поліційний офіцер, щоб припинити матч. Але ту мить пролунав гонг, раунд скінчився і Сендел поточився у свій куток, запевняючи капітана, що він ще цілком при силі. На доказ того він навіть підстрибнув двічі, і поліцай здався.

Том Кінг відкинувся у своєму кутку на линви й важко дихав, прикро розчарований. Якби матч припинено, судді довелося б віддати перемогу йому й він забрав би приз. Він бився не за славу чи кар’єру, як Сендел, а за тридцять фунтів. А тепер за хвилину перерви Сендел перепочине.

«Молодість свого допне»,- промайнуло Кінгові в думці, і він пригадав, коли вперше почув ці слова: того вечора, як він побив Товкуна Біла. Так сказав, плеснувши Тома по плечі, один дженджик, що запросив його на чарку після бою. «Молодість свого допне!» Той дженджик мав рацію. І того вечора, давно-давно, Кінг сам був молодий. А сьогодні Молодість сидить он у кутку навпроти. А сам він тепер старий і б’ється вже цілих півгодини. Коли б він бився так, як Сендел, то не витривав би й п’ятнадцяти хвилин. Лихо в тім, що його сила не поновлюється. Оті пороздимані жили та геть спрацьоване серце не дають йому змоги набиратись нової сили на перервах. А він тієї сили не мав доволі й з самого початку. Ноги йому обважніли, і їх уже стягало судомою. Ех, не можна було йому йти пішки тих дві милі з дому до клубу... Та ще той кусень м’яса, що так йому хотілося з самого рана! І велика, страшна ненависть знялася в ньому на тих різників, що не повірили шматка м’яса набір. Тяжко старому чоловікові ставати до бою, не поївши як слід. Один біфштекс - це ж дрібничка, якихось кілька пенсів щонайбільш; а для нього вона означала тридцять фунтів.

Коли гонг ознаймив одинадцятий раунд, Сендел кинувся на нього, вдаючи бадьорість, якої насправді не мав. Кінг добре те розумів - цей викрут давній, як сам бокс. Він узяв Сендела в клінч, а потім, відірвавшись від супротивника, дав йому змогу стати в позицію. Це й було те чого хотів Кінг. Він удав, ніби хоче бити лівою, а колі Сендел пригнувся, замахуючись навідліг знизу,- відступив півкроку назад і вгатив його аперкотом в обличчя знов беркицьнувши хлопця додолу. По цьому він уже не давав Сенделові перепочинку: хоч і сам діставав удари, але завдавав їх куди більше, загнав його на линви, молотячи на всілякі лади, вириваючись із клінчів або відбиваючи спроби до клінчу: навіть як Сендел уже падав, Том підхоплював його одною рукою, а другою гатив, відкидаючи на линви, щоб він не впав.

Глядачі просто ошаленіли, вся зала була тепер на його боці й репетувала трохи не в один голос: «Шквар, Томе! Дай йому! Завдай йому! Твоя взяла, Томе! Твоя взяла!» Все виглядало на бурхливий фінал, а за таке ж бо публіка й платить гроші!

І Том Кінг, що півгодини ощаджав силу, тепер щедро витрачав її в одному потужному натиску, на який ще почувався здатним. Це був його єдиний шанс - або зараз, або зовсім ні. Сила його вичерпувалася швидко, і всю надію він покладав на те, що встигне збити супротивника в нокаут перше, ніж вона спливе вся. Але, тиснучи й б’ючи, холодно оцінюючи дошкульність своїх ударів, він бачив, як важко нокаутувати цього Сендела. Його життєва снага й витривалість була надзвичайна, і то була первісна, незаймана снага й витривалість молодості. З цього Сендела напевне будуть люди. Якраз та порода. Тільки з такого міцного матеріалу й виковуються славетні боксери.

Сендел хитався, заточувався, але й Томові вже деревіли ноги, а щиколодки не витримували довше. Та все ж він, перемагаючи себе, гатив і гатив далі, хоч кожен удар піддавався болем у знівечених пальцях. Дарма що сам він тепер майже не діставав ударів, слабнув він так само хутко, як і його супротивник. Удари його влучали куди треба, але в них уже не було сили, і кожен коштував йому тяжкого напруження волі. Ноги йому наче оливом налились, і він насилу тягав їх. Сенделові прихильники, завваживши те, зраділи й загукали, підбадьорюючи свого молодця.

Те ніби піджигнуло Кінга, і він, зібравши всю силу, завдав Сенделові два удари вряд - лівою, ледь-ледь зависоко, в сонячний спліт, а правою - кросом у щелепу. Вдари були не дуже сильні, але й Сендел уже так ослабнув і очманів, що впав і лежав, тіпаючись. Суддя нахилився над ним, голосно відраховуючи йому в вухо фатальні секунди. Якщо до десяти Сендел не встане - він програв бій. Зала вся притихла в чеканні. А Кінг стояв, і ноги йому тремтіли. В голові наморочилося, море облич перед очима пливло й колихалось, а голос судді, що рахував секунди, долинав ніби здалеку. Але він уважав, що матч виграно. Після такого побою ніхто не годен підвестися.

Тільки молодість могла те зробити - і Сендел те зробив. На четвертій секунді він перевернувся ницьма й помацки, як сліпий, ухопився за линву. До сьомої він спромігся звестись на одне коліно: голова його хиталася з боку на бік, мов у п’яного. Коли суддя вигукнув «Дев’ять!», Сендел став на ноги, в правильну оборонну позицію, прикривши лівою рукою обличчя, а правою живіт. Так, захистивши найдошкульніші місця, він поточився на Кінга, думаючи взяти його в клінч, аби виграти ще трохи часу.

Ту ж мить, як Сендел підвівся, Кінг насів на нього, але підставлені Сенделові руки ослабили два його удари, і ще за мить Сендел уже був у клінчі й розпачливо держався за Тома, а суддя силкувався розтягти їх. Кінг теж намагався звільнитись. Він знав, як хутко відновлює силу молодість, і знав, що