Великі сподівання - Чарльз Діккенс

Мова моя була чисто риторична, і добрати ладу в ній Джо було не легше, ніж мені. Але він вивів її поза межі риторики і все поставив на свої місця.

- Одне в цьому безперечне, Піпе,- сказав Джо, трохи розваживши, - що брехня - це і є брехня. Звідки б вона не взялася, її просто не повинно бути, бо як вона виходить від творця брехні, так до нього й приводить. Тож гляди, щоб більше такого не робив, Піпе. Так не станеш незвичайним, друзяко. Та й то ще як сказати, чи ж звичайний ти. Он у дечому ти аж далеко не такий звичайний. На зріст ти малий зовсім незвичайно. І вченістю ти незвичайний.

- Де там, я темний і неосвічений, Джо.

- Е, ти от згадай, якого листа вчора ввечері написав! Ще й по-друкованому! Я не раз бачив листи, і навіть такі, що не прості люди писали, але от жодного там не було, щоб писаний друкованими літерами, їй-же бо,- сказав Джо.

- Я ж нічого не знаю, Джо. Ти це говориш, просто щоб мені було приємно.

- Знаєш, Піпе,- сказав Джо,- так це чи не так, але я гадаю, що перше треба побути звичайним вченим, а вже тоді станеш незвичайним. Ось хоч би й король, що сидить на троні й має корону на голові, - де б він зумів писати закони друкованими літерами, якби перше не вивчився абетки, ще коли був звичайнісіньким принцом, отак! - На підкріплення своїх слів Джо багатозначно шарпнув головою.- І якби почавши з першої літери, не добився до останньої. Я й сам добре знаю, яка тяжка ця наука, хоч і не можу похвалитися, що здолав її.

Мене трохи підбадьорив проблиск надії в його мудрих словах.

- Щоправда, може, тим, котрі звичайні, себто ремеслом і заробітками,- у задумі мовив далі Джо,- може б, краще їм було й спілкуватися з рівними собі, а не водити забави з незвичайними… До речі, може ж таки, бодай прапорці були, га?

- Ні, не було, Джо.

- А шкода, Піпе, що навіть прапорців не було. Та хоч би там як, а ми не будемо зараз цього зачіпати, бо ще твоя сестра розшаленіє. Це такий клопіт, що нема дурних самим на свою голову його накликати. Але послухай-но, Піпе, що я тобі скажу, як щирий друг. Це я тобі, як щирий друг, щоб ти знав. Коли ти не можеш чесним шляхом вибитися в незвичайні люди, то кривим шляхом і геть не виб'єшся. Тож-бо гляди, щоб більше не було брехень, Піпе, і ти вік звікуєш у добрі й злагоді до самої смерті.

- А ти не сердишся на мене, Джо?

- Ні, друзяко. Проте як подумати, скільки ти нині тут нам наторочив - і язик у тебе не затнувся! - за всякі ці телячі котлети та собачі бійки, то справжній твій доброзичливець порадив би тобі, Піпе, як підеш нагору спати, добренько над цим подумати. Оце й усе, друзяко, і хай більш ніколи такого з тобою не трапляється.

Піднявшись у свою кімнатинку й проказавши молитви, я не забув напучення Джо, а проте мій юний розум був такий збаламучений і такий несприйнятливий на вдячність, що ще довго після того, як я влігся, у мене снувались думки про те, яким простацьким видався б Естеллі Джо, звичайний коваль з грубими черевиками й пошерхлими руками. Я думав, що ось Джо й моя сестра сидять на кухні і що я сам теж тільки-но з кухні, тоді як міс Гевішем і Естелла навіть звички такої не мають - сидіти на кухні, вони далеко вищі від цих буденних речей. Засинаючи, я ще пригадував, як, «бувало», збавляю час у міс Гевішем, так наче я пробув там не кілька годин, а цілі тижні чи й місяці, так наче ці спогади постали не сьогодні, а бозна-як давно.

Пам'ятний то був день, бо він спричинив великі зміни у моєму житті. Але таке буває з кожним. Уявіть собі, що от з вашого життя викреслено один особливо важливий день - і як би тоді по-інакшому все воно склалося! Ви, що читаєте ці рядки, на хвильку відсуньте набік книжку і подумайте про той довгий ланцюг із заліза чи золота, з терня чи квітів, що не обвив би ваше життя, якби не було викуто першої його ланки котрогось одного пам'ятного для вас дня!

Розділ 10

Десь на другий чи третій день, коли я прокинувся вранці, мені сяйнула чудова ідея, що як я хочу стати незвичайним, то найкраще було б почати з того, щоб перейняти у Бідді все, чого вона встигла навчитись. Прийшовши ввечері до школи двоюрідної Вопслової бабці, я й заходився здійснювати цей блискучий задум. Я сказав Бідді, що з певних поважних причин маю намір вибитись у люди і що я був би дуже вдячний їй, якби вона змогла поділитися зі мною своїми знаннями. Бідді, добре дівча, охоче погодилась і зразу ж почала втілювати моє бажання в життя.

Перебіг занять чи то уроків, що їх запровадила двоюрідна бабця містера Вопсла, зводився в двох словах ось до чого. Учні гризли яблука й пхали один одному соломинки за шию, аж поки господиня закладу, зібравши всі свої сили, натужно зводилась на ноги й замахувалася березовою різкою на кого попаде з школярського гурту. Зустрівши цю атаку глузливими вигуками, учні вирівнювались рядком і під дружний гул передавали з рук до рук одну пошарпану книжчину. У цій книжчині містились абетка, деякі цифри й таблиці, трохи вправ на читання - вірніше, збереглися сліди того, що колись усе це було в ній. Тільки-но цей друкований опус розходивсь по руках, двоюрідна Вопслова бабця впадала в безпам'ятність, породжену або старечою сонливістю, або нападом ревматизму. Учні тоді влаштовували конкурсне змагання на тему «черевики» - хто кому болючіше наступить на ногу. Ця розумова вправа тривала доти, доки не вривалась Бідді й не розподіляла між ними три зашоргані Біблії (такі з вигляду, немов їх було невміло відрубано від якоїсь колоди), надруковані нечитабельніш,