Під тихими вербами - Грінченко Борис

А на землі, в темряві, під маленьким хрестом, простягся малий знеможений чоловік і благав собі спокою:

— Та помилуй же!..Та якби ти був тепер живий, то я б твої й слідочки цілував!.. Накинь на мене покуту, яку хочеш, тільки прости!.. Ой, лучче б я сам тут ліг, легше мені було б!.. Як тепер мені каратися!.. Ой, міри ж нема тій карі!.. Не витерпить моя душа... гине... Братику!.. Грицю!..

Благання вмирали без одповіді. Холодна мовчала земля. Холодне зводилось угору, мовчало чорне небо. Холодні, ворожі блискали зірки.

Ніде — ні серед того широкого неба, ні на цій великій землі — він не міг знайти спокою.

Ридання затихало, слова змовкали. Хоч не було спокою,— приходила втома.

Врешті все затихло. Тільки знеможене тіло ще лежало, припавши головою до купки землі. Чорні хрести поставали круг його, попростягавши в темряву свої рамена. Стояли й дивились мовчки, довго...

Підвівся, пішов...

Одначе пособилося. Прийшовши додому, вперше після тієї страшної ночі, заснув як треба,— так твердо, що нічого не пам'ятав і не чув, аж поки його збуджено. Другого дня аж сам дивувався: був зовсім спокійний. Смутний та спокійний, не мордований такий, як попереду. Минув цей день, минув другий, третій, тиждень... Усе однаково: мара вже не приходить, на душі смуток, але й упокій...

"Ой братику! Невже ти мене простив?"

Так проминув місяць. Іван аж поздоровішав. Спав добре, усе як треба робив, тільки на Панаса й зглянути не міг. Нанявся в економію, щоб не бачити його. Нічого — й там можна жити, не турбує його.

Одного разу, наробившися та натомившися, спав добре. І враз почув, що його мов імпетом кинуло: ш-шморг!

Підвівся, сів і прислухавсь: ш-шморг! От зовсім як вірьовка по дереву шморгає, коли тягти її. Де це шморгає? Що це?

Почав прислухатися дужче — і зовсім виразно чув, як вірьовка знову: шморг!.. І не чуть... А тоді знов...

Невпокій обнімав його груди. Чого воно шморгає? Нащо? Адже він дуже добре знає, що так саме, точнісінько так шморгнула вірьовка тоді, там...

Он-он-он... він уже бачить: із темряви виступила бантина, а через неї перекинуто віжки... Шморг! Віжки потяглися вгору, а на кінці їх заколихалося щось довге, важке... Грицько...

І він колихався, перед їм у темряві з обвислими руками... Іван розумів, що це не Грицькові сіни, що це панська пекарня, що круг його люди сплять на полу, що тут нема бантини... А Грицько колихався на їй, тихо, мертво колихався, і Иван бачив його серед тямря-ви так добре, що добачав навіть ту смужку крові, що витекла йому з уст по бороді за комір.

Іван не скрикнув, не схопився. Він тільки трусивсь увесь і дививсь, як Грицько тихо хитався перед ним: ра-аз... ра-аз... ра-аз...

І зрозумів, що все знову вернулося...

З того часу міг спати тільки звечора. Після півночі шморгала по бантині вірьовка, і він прокидався. Лежав і дивився, а над їм колихався Грицько: ра-аз... ра-аз... ра-аз...

Він звівся нінащо. Ходив, як мара, блідий, з божевільними, неспокійними блискучими очима. Хоч удень йому тепер все ж було нічого... Вночі — щоночі, а вдень — ні. Тільки людей боявся, тікав од їх. Здавалося, що кожен знає, що кожен хоче його спитатися: "А що, і цієї ночі був у тебе Грицько?" І того питання він через щось боявсь іще дужче, ніж Грицька...

Молитися давно кинув. Тільки спершу силкувався. Та не молилося... Однак він зна, що бог не приймає душогубової молитви. А вже чув, що далі так не витримає.

Щось ізробить... Щось мусить ізробити...

Частина третя

Чому, кури, не піете?

Чому, люди, не чуєте?

Турки село звоювали,

Громадами людей гнали.

Народна пісня

I

СУМНА ХАТА

У той страшний день, як забрано Зінька, люди підняли Гаїнку непритомну з землі, понесли й положили на волосний рундук. Почали жінки бризкати їй в обличчя водою, аж поки вона очутилась. Розплющила очі, помалу підвелася. Не розуміла спершу, що з нею сталося, де вона й чого вона. Сиділа на ослоні, дивлячись померклими очима на людей, що круг неї стояли. Потроху притомність верталась до неї, і врешті вона згадала все. Глянула, озирнулась — ні коня з возом, ні Зінька вже не було. Устала мовчки й почала зіходити з рундука.

— Гаїнко, куди ти, стривай! — припинили були її жінки.

Але вона відхилила їх рукою й пішла сама собі швидко, хоч і хитаючись, додому. Не бачила нічого перед себе, тільки почувала, що їй треба швидше, швидше дійти до своєї хати. І дійшла таки, відчинила двері й стала на порозі. Стара мати глянула на неї та аж перехрестилася: перед нею стояла не Гаїнка, а якась мара, бліда, страшна.

— Боже! Дочко, чого це ти?

Стара кинулась до неї, але вона мовчки злегенька відхилила її рукою, перейшла хату й сіла за стіл. Здивована мати, не розуміючи, що з нею сталося, підійшла знову:

— Доню, Гаїночко, скажи — що тобі?

— Нічого, мамо... Зінько в острозі...

— Як то в острозі? — вжахнулась стара.— Що це ти? Бог з тобою!

— Еге, в острозі... Люди сказали, що він убив Грицька, дак його до острогу забрано...

Вона говорила це рівним тихим голосом і так, мов це була звичайна річ і нітрохи не займала її зглибока. А очі божевільно-нерухомі втупила в одну якусь цятку і так сиділа, мов витесана з білого каменю.

Мати, почувши страшну новину, й сама спершу заніміла, а потім заголосила, затужила...

— Не голосіть, мамо,— тим самим рівним, байдужним голосом промовила Гаїнка,— я вже голосила: не пособилося,— забрали вони.

— Хто ж забрав, дочко?

— Люди... пани... Вони сказали, що він убив Грицька, та й забрала його до острогу.

— Та хто ж сказав? Де ж це видано, щоб на Зінька таку напрасну вигадувати? Ой, боже ж мій, боже! Ой, горечко нам, нещасливим!.. Одного сина забрали, занапастили та й другого тепер забирають!.. А що ж я, бездольна, при старощах моїх робитиму?..

І тяжке материне тужіння озвалося знову по хаті. Одна тужила, схиливши свою стару сиву голову на чорні, худі, порепані від тяжкої довгої праці руки, а друга сиділа кінець столу випроставшися, сиділа нерухомо, і очі її нерухомо дивилися в одну цятку...

А на світ насувала темрява. Зайшло сонце за обрієм, покинуло землю, і воля тепер була темряві обнімати покинуту своїми широкими чорними крилами. Останнє проміння зляканого світу тікало слідком за сонцем, а вона запановувала, а вона вступала скрізь, у кожну місцинку землі, покривала степ чорним накриттям, загортала в його ліс, ісповняла глибокі яри й долини.

І до їх у хату вона зайшла — по кутках чорною марою стала, стіни позапинала і сповнила всю хату, і обняла їх обох — і ту, що там на полу здригалась од ридання, і цю, що біля столу сиділа нерухома. Обняла тіло, поняла й душу...

— Мамо! — почувся серед темряви рівний голос.— Там темно...

— Де?

— В острозі... Там темно, нема світу...

Рівний голос замовк, а в другому кутку ще голосніше озвалося ридання...

Темна, хмарна ніч була на світі...

Прийшов ранок, похмурий, сірий, з косим холодним дощем. Він сіяв з набряклих гидких хмар, що понависали над землею і гнітили її своїм мертвим широким поглядом. Віконця в маленькій хаті плакали, великі краплі сліз раз у раз котилися по їх і зникали, щоб попустити місце новим...

Мати пішла до волості розпитувати про Зінька.

— А чого тобі, бабо, треба? — гукнув на неї Копаниця, побачивши її біля порога.

Вона сказала, чого їй треба, низенько та покірно кланяючись.

— Що ж, бабо, ми того нічого не знаємо,— відказував Копаниця, розлігшися в кріслі за зеленим столом.— Слідствуватель звелів одвезти його в острог — ми й одвезли, а більше нічого не знаємо.

— Та він же не винен!.. Та за що ж його забрано?..

— То не наше діло розбирати, чи він винен, чи ні, і ти нам голову цим не мороч. От ти кажеш, що ні, а слідствуватель говорить, що винен. То вже там суд розбере, що та як,— на те й суд.

— А коли ж той суд буде? — питалася бідолашна.

— І того я тобі не скажу. Як ісхоче сам суд, так і буде. Схоче завтра — буде й завтра, а схоче через два годи, то й через два. На те й суд.

— Та невже ж оце йому аж два годи сидіти?

— По десять год сидять,— не то по два. Як заробив, так хай і одвічає, а ти начальникам голови не клопочи, кажу тобі, своїми пустяками! Іди вже собі додому, бабо!

Мовчки пішла, до землі хилячись, безталанна мати. Другого ж дня вона занедужала. Стала горіти, все тіло болить. Лежала на полу, стогнучи, не здоліючи підвестися. А Гаїнка мов і не бачила того: сиділа, очі втупивши в одну цятку, і мовчала.

— Гаїночко, дай мені води!

Подала і знову сіла.

— Гаїнко, ти б затопила вже піч.

Слухняно внесла дров, затопила піч, стала й дивилась, як огонь перебігає по дереву.

— Гаїнко, а чого ти горшків не становиш?

Почала Гаїнка горшки приставляти — порожні.

— Ой, мені лихо та горе! — стогнала Параска.— Що мені тепер робити?

Саме на це вбігла в хату Катря Карпова:

— Що це ви, бабусю, хворі?

— Та тут я хвора, а тут таке лихо з Гаїнкою сталося! — почала розказувати стара.

Гаїнка чула все, що про неї казано, і мов і не чула, Катря загомоніла до неї:

— Гаїнко, що тобі, голубочко?

— Нічого.

— То ти журишся. Ти не журись так... Це все людська напрасна,— воно виявиться. Зінько вернеться.

Молодиця розважала подругу, а та слухала мовчки і нічого не чула. Катря, придивившись до її нерухомого погляду, аж ізлякалась.

"Оце лихо! — подумала собі.— Вона ж непритомна! Вона ж ні до якої роботи, а мати хвора".

Кинулась Катря до печі:

— Ось постривайте, я вам пособлю!

Поробила що треба, поприставляла до вогню горщики.

— Спасибі тобі, дочко! — дякувала Параска.

— Гаїнко, дивись, щоб горшки не збігли! — наказаї ла Катря.— Я зараз вернуся.

Метнулася додому, розказала про все Карпові, забрала дитину та й знов до Сивашів. Поралась, аж поки наварила обідати, поприбирала все в хаті. Гаїнка сиділа й дивилась на те.

Другого дня, швиденько впоравшися дома, Катря знову прибігла.

"Погано, що Гаїнка так сидить усе з своїми думками,— міркувала Катря.— Хай щось робить,— воно думки розбиватиме".

І почала наказувати їй те або те робити. Та слухалась.

Два тижні, поки стара Параска була хвора, Катря щодня бігала до Сивашів поратися, зазирала і ввечері. Мати не могла їй іздякуватися.

— Спасибі тобі, дочко! Яка ти добра та гарна! Якби не ти, то щоб ми й робили, бідолашні? Дай тобі, боже, вік довгий та щасливий за твоя добрість!

— От, бабусю, що там такого, як я забіжу до вас на яку хвилиночку! Та мені цетце й в охотку — веселіше, як серед людей, а то все дома та дома! — відказувала Катря, хоч їй часом було дуже скрутно розриватися на дві хати, а веселощів у Сивашів було стільки, як на кладовищі.— Аби ви та Гаїнка швидше остербували — ото добре було б.

І вона клопоталась, бігала, пособляла, завсігди така щира й привітна, мовби коло своєї дитини.