Похорон богів - Білик Іван

За два дні до Кведдінбурга вирушило Свейнальдрове сольство, везучи імператорові Оттонові Другому багаті дари, а також настійне прохання: послати супроти Новагорода морську рать — свою або норманську; на знак подяки вся Русь увірує в Христа.

Це було в середині липня, а в третій день серпня з Новагорода прийшов гонець. Свейнальдр зачинився з ним у своїй світлиці, а за дві години пішов до Ярополка й те врочистіше оголосив йому:

— Новгородський стіл гуляє. Тепер ти великий князь усієї Русі, як твій батько...

Голос його раптом охрип, і Ярополк подумав, що це неспроста. Перед ним був справжній Змій Горинич, зовні рихлий і нетривкий, наче пень старої осики, але в пащі в нього було ще повно зубів, отруйних і жалючих, як у варязького бога Тура в княжому дворі...

МІСЯЦЯ ВЕРЕСНЯ

В ДЕВ'ЯТИЙ ДЕНЬ

Світлий князь Доброчин сидів у темній кам'яній світлиці, наставивши мокру спину до вогню. За сім літ він так і не звикся з полунічною вологою. Полум'я у вогнищі було туге, але несиле висушити корзно. Доброчин зняв його і повісив на стільчику ближче до вогню. Й нараз по спині сипнуло морозом.

Принц Сігурд сидячи спав за столом. "Мабуть, я застудився", — подумав розгублено Доброчин. Хоріти йому саме тепер аж ніяк не належало. Мав таке відчуття, ніби світ поволі звужується й звужується, невблаганно затискаючи його серед цих кам'яних стін. Тепер усе починалось і кінчалося в кам'яниці, яка могла ось-ось упасти й розчавити його: Доброчин аж боявся глянути на стелю. Навіть сама думка про безвихідь стислась у маленький давучкий клубок.

Маю взяти себе в руки, абощо, спробував збадьоритися Доброчин. Коли Сігурд прокинеться, буде вже пізно зробити щось. А Сігурд уже прокидався.

Ще годину тому їх безжально хитало в сорокавесельній варязькій ладді, яку Сігурд уперто називав "дракаром", хоча дракона в неї на носі не було. Поверталися з города стольного Упсали. Свейський король Олаф був надміру ласкавий з Доброчином і сам доливав у його братину новгородський мед, і це насторожувало Доброчина. Потім Сігурд уже йому сказав, чому конунг Олаф такий запопадливий. Од імператора Священної Римської імперії німців прибув гонець. Імператор Оттон Другий попереджав свейського конунга, щоб той не давав новгородському втікачеві жодного вікінга й жодної ладді, інакше німці не випустять свейських ладь з гирла Рейну, куди свейські гості привезли новгородські хутра та полянські харалужні мечі. Перед тим були сли від норманського короля Еріка, який вимагав, щоб Олаф Добрий видав йому Сігурда. Свейський конунг спочатку не зважав на це, але після розмови з імператорськими слами завагався: молодий Оттон Другий був здатен на все.

Сігурда свеї не видадуть, думав дорогою Доброчин, Сігурд їм самим вельми потрібен: завжди корисно мати при собі сина сусідського короля; але можуть його налякати. Сігурд не мав надії самому стати королем. Норманські ярли зроблять усе можливе, щоб не допустити цього, бо Ерік незаконно захопив стіл свого померлого брата, законного ж королевича Олафа потай продав заїжджим купцям.

Такого ярли не могли подарувати Ерікові. До того ж він намагався знищити всі їхні дотеперішні вольності й усе прибрати до своїх рук, а то було ще вагомішою причиною.

Пливучи з Упсали в Сігурдовій ладді, яку той пишно називав "дракаром", Доброчин щулився від холодного дрібного дощу. Сорок вікінгів гребли проти вітру, й холод крізь уже змокле корзно пронизував Доброчина до кісток; від "дракара", що по-варязькому означало "змій", думка, природно, привела його до іншого Змія, котрий закублився на київській Горі. Тепер Доброчинові мовби проясніло. Цей Змій ще за життя Ольги домагався дружби з німцями, тоді Свенельда притримувала сестра, тепер же його нікому було стримувати. Він домігся свого.

Це невеселе відкриття ще дужче вдарило по Доброчинові, але тепер він хоч знав, скількох ворогів має перед щитом і з тилу. Вельми й вельми багатьох.

Ще в ладді Доброчин відчув у тілі млосну слабість. Спершу думка повернула його на конунгів мед: від варягів можна було всього сподіватись. Але від трутизни спершу мала б розколюватися голова, Доброчин же відчував тільки млість і слабість, до того ж конунг пив мед з того самого корця.

— Просто я застудився від мокви й холодного вітру, — пошепки сказав собі Доброчин, наставляючи до вогню мокру спину, але відчуття зацькованості не полишало його. Тільки б зараз не піддатися хоробі, розпачливо підбадьорював він сам себе, дивлячись на змореного Сігурда, який спав сидячи за столом, поклавши голову на руки.

Все мало вирішитися серед оцих кам'яних стін, які й далі звужувалися й тиснули на Доброчина, але що я йому скажу, подумав він з відчаєм, бо в нього теж важніли повіки і його тягло на сон. Коли Сігурд прокинеться, буде вже пізно й усе зійде нанівець. Свейський конунг сказав Сігурдові після пиру, що чекатиме його на Готланді рівно через три дні, а саме три дні шляху було від Упсальського озера до того свейського острова. Тепер світ звузився до цих чотирьох стін.

Принц Сігурд уже прокинувся, та Доброчин теж обдумав кожне своє слово й кожен наступний крок. Починати належало з Готланда, й світлий князь удавано байдужим голосом проказав:

— Супроти вітру туди не догребешся веслами.

— Догребусь. Вікінги гребтимуть по черзі. — Сігурд його чудово зрозумів.

— А до Новагорода вітер у спину. Вітрила в нас теж є.

— Конунг боїться імператора Оттона. — Сігурд і досі розморено лежав головою на столі, й од того слова його теж були розморені й не обов'язкові.

— Конунг ще дужче боїться мене. До Оттона вельми далеко, — сказав Доброчин.

— А дракари в гирлі Рейну? Якщо Оттон не випустить свейських купців, конунг видасть мене Ерікові.

— Кажеш так, ніби Ерік тобі чужа людина, — заперечив світлий князь. Він поки що не сподівався нічого іншого. Хотів закинути Сігурдові про небожа та сестру, але роздумав і сказав інше: — Ерік не шукає твого живота, Ерік — твій батько. — Сігурд потер залежалу щоку рукавом, але про сестру та небожа й тепер було ще рано говорити. Долаючи в тілі тягучу млість, Доброчин і собі заходився розтирати щоки. Це мовби зрівняло їх обох. — Чого ти крутишся між сими свейськими островами? — спитав Доброчин. — Далі від конунга й короля почуватимешся вільніше. А тут Ерік здибає тебе.

— Він мій батько.

— Ти знаєш сам, про що мовлю... — тремким, упалим голосом сказав світлий князь. Він уже розхвилювався: настала мить сказати Сігурдові про небожа та сестру — королеву-вдову Астріду. — На твоє життя Ерік не зазіхне, він-таки тобі батько, але ти забуваєш про сина своєї сестри. Король Ерік давно пантрує за принцом Олафом: уже років півтора або й два.

П'ять останніх літ Сігурд служив у Новігороді — ходив у полюддя на чудських берегах, а його сестра Астріда, жона покійного норманського короля, сиділа на Готланді й побивалася за сином, який невідомо як і де зник. Ніхто не відав, що Ерік продав його бохмицьким купцям, котрі мали завезти малого принца аж до халіфату в Іспанії. Та, збираючи позаминулої осені оброк, Сігурд несподівано знайшов свого небожа серед челяді багатого чуди на Реааса. Сігурд викупив Олафа й прикликав до Новагорода свою сестру. Так вони й сиділи до минулої осені втрьох на Неревському кінці, аж поки варяги вчинили змову. Добричин і Володимир утекли, Сігурд теж не хотів більше лишатися в Новігороді, хоча одноплемінці-варяги навряд чи вкоїли б йому щось лихе. Просто він шанував світлого князя Доброчина.

Королевича Олафа хтось хотів украсти ще позаминулої зими — відразу ж після того, як його знайшов і викупив материн брат, а на Сварож-день у руку королевича влучила невідомо ким пущена стріла. Відтоді Сігурд оберігав небожа пильніше.

Тепер Доброчин нагадував йому сам про це.

— Нам з тобою одне на віку написано, — сказав він, і Сігурд пильно глянув на нього. — Ти так чи так ніколи не станеш норманським королем, а я — руським або деревським. Тебе не пустять ярли на королівський стіл тільки вже за те, що Ерік — твій батько. А я не хочу й сам.

Сігурд здивовано глянув на Доброчина. Світлий князь ніколи досі не говорив про таке. Той помітив його здивування й осміхнувся:

— Іскоростень міг би й надалі бути стольним городом Деревньої землі. Але всіх наших земель він не міг би врядити. Тепер це посильно тільки одному столу, київському. Лише на тому столі має сидіти наш король, а не чужоземець, — із притиском мовив Доброчин. Він уже бачив, що Сігурд не так уперто відвертає очі вбік. — А в жилах мого небожа тече кров мого діда й батька, бо він — син моєї рідної сестри.

Цього вже можна було не доказувати — цих останніх слів. Сігурд важко підвівся й вийшов. Доброчин не пішов за ним, а сперся ліктями на коліна, поклав гарячі щоки в долоні й дав слабощам зморити себе. Цього небалакучого ярла він добре вивчив ще в Новігороді.

МІСЯЦЯ ВЕРЕСНЯ

В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

До ранку Сігурд спорядив півсотні свейських та норманських дракарів, хоча своїх у нього не було й двадцяти. Доброчин розгубився. На всіх у нього не вистачило б платні, та Сігурд зрозумів це й заспокійливо махнув рукою:

— Ти вчора забув сказати мені про одне: що твоєму небожеві потрібна моя допомога, а моєму — твоя... Вони не хочуть іти до конунга на Готланд, — кивнув Сігурд на мурашник вікінгів коло пристані. — Хочуть іти на схід, і я нічого не годен їм удіяти. Якщо тобі не вистачить срібла на всіх, я сам сплачу половину.

Доброчин стримано кивнув, і того було досить: цей вікінг не полюбляв занадто пишні й велемовні слова.

Вирушили перед полуднем, тільки-но пересівся рясний дощ, а з Вестгайма прибули Володимир, Олаф та Астріда.

Доброчин глянув понад головами веслярів назад. Дракари пливли довгою низкою, передній уже заплив на той бік острівців, що відділяли море від Упсальського озера, а задні ще погойдувалися коло причальних поплавків та колод.

Півтори тисячі варягів, зі злістю подумав Доброчин; я все життя боровся з цими татями, а тепер мушу дякувати їм...

Він мигцем глянув на Сігурда. Сігурд на викликав у нього того самого почуття. Роздратування, навпаки, несподіваним чином уляглося, й Доброчин уже спокійно глянув на двох юнаків — князя й королевича. Обом минав вісімнадцятий рік. Обидва були ізгоями, й жоден з них не мав певності в прийдешньому дні; але вони мали перед ним одну суттєву перевагу, яка захищала їх од важких дум; свою молодість.