Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро

"Правда, — каже Сошенко, — часами мій співмешканець сидів дома, а все ж таки справжнім ділом не займався: то співає, то пише собі щось, та все до мене пристає:

— А послухай, Соха, чи воно так добре буде? — та й почне читати мені свої вірші.

— Та одчепись, кажу, ти з своїми нікчемними віршами. Чом ти настоящого діла не робиш?

Тоді саме, каже Чалий, Шевченко писав "Катерину". Проте Сошенко вважав, що слід віддати всі свої сили чомусь одному, а як сам був досвідчений маляр, то й віддавав перевагу малярству.

Пізніше товариші Сошенкові дорікали:

"Чи не гріх вам було, Іване Максимовичу, переслідувати Шевченка за поезію? Вам слід було підохочувати його зайняття в цьому напрямкові, а не сварити".

— А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет ? .. — відповідав Сошенко.

Перевагу внутрішньої поетичної сили, таланту, підтверджує й М. Чалий: "Не раз, — пише він, — Шевченко висловлював Чужбинському бажання написати велику картину. І думка, й ідея ворушились у нього, і плян неясно мерехтів в уяві; але він розумів сам, що родився більше поетом, ніж живописцем, бо під час обмірковування картини, "хто його знає, відкіль несеться пісня, складаються вірші, дивлюсь — уже й забув, про що думав, а мерщій напишеш те, що навіялось".

ТВОРИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА, ЇХ НАПАСНИКИ Й ОБОРОНЦІ

Здається, жодна книжка в історії української літератури не викликала таких лютих нападів з боку ворогів і таких захоплюючих відгуків з боку прихильників, як поява творів Тараса Шевченка.

Перше видання "Кобзаря" Шевченка появилося на світ 1840 року. Це була невеличка книжечка, куди увійшли твори, написані протягом трьох років. Як згадує біограф Т. Шевченка М. Чалий, в Україні ця книжка викликала нечуване захоплення, а особливо серед українок. Шевченків "Кобзар" миттю розбудив апатію і викликав любов до рідного слова, яке було вже вигнане з ужитку навіть часто й поміж культурними українцями, а тепер заблищало новим змістом і новими барвами.

"В якому зневажанні і загоні, пише далі М. Чалий, була українська література до сорокових років, частково можна бачити з листа до Шевченка одного харківського літератора": "Надрукував (скаржиться він поетові) 600 примірників, а продав усього 50; 200 роздарував знайомим, а 350 ніхто не хоче взяти й даром. Пани кажуть: хіба ми школярі? Пані кажуть: ми терпіти не можемо малоросійського язика".

Та Шевченка не спіткали такі труднощі з розповсюдженням, навпаки, його твори пробили мур байдужости й ворожости до українського слова, піднісши відразу нашу мову й літературу на нечувану доти височінь, — і він сам набув відразу небаченої популярности. Одна українка, що обожнювала талант нашого співця, пропонувала кілька тисяч карбованців на трирічну подорож до Італії, куди поет збирався їхати.

На жаль, не так зустріли появу "Кобзаря" в Росії. М. Чалий пише, що цю подію російська критика зустріла одностайним глумлінням з української мови й народу.

І, справді, коли подивимося на всі ті численні відгуки, що з’явилися в російській пресі, побачимо, якою злобою, невдоволенням, а часом і люттю напоєна більшість тих відгуків і рецензій. Один з популярніших на той час російських журналів, "Бібліотека для чтєнія", писав з нагоди появи творів Т. Шевченка: що українська мова "...є мішаниною слів чубатих, бородатих, голених і неголених, південних і північних", що це просто гібрідський діялект, що це мова небувала, і її не може визнати за свою ні одна з усіх можливих Росій: ні велика, ні мала, ні чорна, ні біла і т. д.

Наводячи цю цитату, літературознавець проф. Ю. Бойко влучно аналізує ставлення російської критики: "... Найдалекозоріші з російських журналістів інстинктом відчули, що в особі Шевченка з’явився великий поет, який виводить українську літературу, а з нею й українську духовість, на ширші води самостійного й всебічного розвитку ..."

Багато жовчі й ненависти до нашої мови й до самого Т. Шевченка вилив у своїх лютих статтях найвидатніший тодішній російський критик Віссаріон Бєлінський, якого як тоді, так і тепер росіяни називають великим революціонером-демократом. Одну з найкращих поем нашого поета "Гайдамаки" він зустрів такою критикою: "Нова спроба співань поем Шевченка... переконує нас іще більше, що такого роду твори видаються тільки для насолоджування і напучки самих авторів: іншої публіки у них, здається, немає. Якщо ж ці панове кобзарі думають своїми поемами дати користь нижчій клясі своїх земляків, то в цьому дуже помиляються: їхні поеми, незважаючи на рясноту найвульґарніших і неподобних слів і виразів, позбавлені простоти вигадки й оповідання, наповнені витребеньками і вихватками, властивими всім поганим піїтам..."

Ще більше показує Бєлінський своє вороже наставлення до нашої мови у рецензії на збірник "Ластівка" та "Сніп": "Прочитавши "Ластівку" і "Сніп", я зрозумів усю вартість борщу, сала, галушок". Неприхований, рафінований шовінізм, зненависть до інших національностей бачимо в листах Бєлінського про подорож по Криму, де він пише: "в’їхавши в кримські степи, ми побачили три нові для нас нації: кримських баранів, кримських верблюдів і кримських татар. Я думаю, що це різні види одного і того ж роду, різні коліна одного племени: так багато спільного в їх фізіономії" (Ю. Бойко "Шевченко і Москва").

Та найбільше показав своє лице Бєлінський у своїх приватних листах до Анненкова, де він з неприхованою люттю нападає на Т. Шевченка, обороняючи царя: "Віра робить чудеса — творить людей із ослів і дубин, — пише Бєлінський, — отже може і з Шевченка зробить мученика свободи... Цей хохлацький радикал написав два пасквілі: один на государя імператора, а другий на государиню імператрицю ..."

Лає Бєлінський і письменника П. Куліша за те, що він у своїй праці "Історія Малоросії" пише, що Україна мусить відокремитися від Росії або загинути. Це так Бєлінського дратує, що він просто ображає Куліша, кажучи, що в нього "свиняче прізвище" і, нарешті, вигукує: "От що роблять ці скоти, безмозглі ліберальчики! Ох, еті мне хохли" — і закінчує шовіністичну проповідь словами: "Якщо й зможе в Малоросії появитися великий поет, то не інакше, як при умові, щоб він був "русскім поетом... сином Россії".

Ці слова є невмирущим документом реакційносте й шовінізму Бєлінського, з одного боку, а, з другого — показує, як спритно московські фальшивники перефарбовують апологетів царської антинародньої політики на "демократів", на своїх однодумців. Тож слушно пише проф. Ю. Бойко, що російський шовінізм переміг у Бєлінському демократа.

Та Т. Шевченко не злякався того гадючого шипіння панів Бєлінських. Поет почув одностайну підтримку українського народу, дістав численні захоплюючі відгуки на вихід його творів від своїх земляків, письменників, і він мужньо відповідає "тупорилим" у своїх поезіях:

Правда, мудрі!

Спасибі за раду!

Теплий кожух, тільки шкода,

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово Брехнею підбите.

Тверда постава поета і його однодумців скріплює українські позиції. А рецензент-українець Микола Тіхорський у газеті "Маяк" тим часом пише 1842 р. прихильну рецензію на поему "Гайдамаки": "Захоплення творами Шевченка по всій Малоросії, особливо останньою поемою "Гайдамаки", вже просто свідчить, що це обдарування не підроблене. .. Поема... просто вилилась з душі поета. Душа радіє, що раптом, в один час, з’явилось стільки поетів на рідній Україні". Захоплюючись твором, рецензент закликає читачів і поетів: "Геть їх, москалів, з їхніми теоріями! Співайте..., співайте так, щоб москалі почали вчитися нашої мови ..."

Прихильні рецензії та відгуки, переважно українських авторів, були надруковані в низці російських газет та журналів. В рецензії на "Кобзар" петербурзька "Літературна газета за 4-те травня 1840-го року писала: "... Ми прочитали цю збірку з величезним задоволенням і рекомендуємо її всім любителям малоросійської поезії. У Шевченкових віршах багато вогню, багато глибокого почуття, скрізь у них дихає гаряча любов до батьківщини. Його картини... блищать яскравими, живими фарбами. Взагалі в автора цих малоросійських віршів видно непідроблений талант ..."

Велику моральну підтримку дають Т. Шевченкові численні відгуки українських письменників, видавців та особливо читачів.

Квітка-Основ’яненко, прочитавши перше видання "Кобзаря", писав у листі до Т. Шевченка: "... А книжку, як розгорнув, дивлюсь — "Кобзар" ... Я його притулив до серця, бо дуже шаную Вас, і ваші думки кріпко лягають на душу. А що "Катерина", так так що Катерина! Гарно, батечку, гарно! Більш не вмію сказати. От так то москалики — воєнні обдурюють наших дівчаток . . . Від серця я дякую і прошу: утніть іще що. Потіште душу, мов тепленького маслечка злийте на неї, а то від московських побрехеньок щось дуже вже до печінок доходить ..."

А в іншому листі Квітка-Основ’яненко писав: "... Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі отим дурням, кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї нічого, кричать, мов жиди у шабаш: "Штьо да штьо ета навернякано? Ми не понімаємста нічаво!" — Спасибі, що плюєте на се, та не перестаєте писати ..."

А прочитавши поему "Гайдамаки", Квітка писав: "... Ну, вже так що подарували Ви нас своїми "Гайдамаками"! Як кажуть: читаєш і облизуєшся ... Пан Артемовський (байкар Гулак-Артемовський — Д. Ч.) аж підскакує та хвалить. Як такого добра не хвалити? ..."

Пилип Корольов, професор, викладач математики в Харківському Університеті, писав українською мовою 2-го травня 1842-го року до Т. Шевченка: "Брате! (Чи можна тебе так звать). Бо я тебе полюбив, дуже полюбив так, як брата, та ні, ще більше, як того, хто перший заспівав про ту славу козацькую, що голосна та правдива, як Господа слово, про ту волю, що минулась, про степи та про могили, що на Україні, над котрими орел чорний сторожем літає ... Співай же, моє серце, бо гріх не співать тому, хто вміє, тільки хай тебе Бог боронить, не по-московськи ..."

Пишучи чудові відгуки, знайомі і приятелі нашого поета одночасно допомагають йому у поширенні "Кобзаря" та "Гайдамаків", що бачимо і з листів видавця О. Корсуна, і Квітки-Основ’яненка, і княжни Рєпніної, і П. Куліша, і багатьох інших.

З цього бачимо, яку величезну підтримку мав Т. Шевченко серед свого народу і який великий вплив його твори мали на той же нарід.

Дякуючи Т.