Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро

— Ніколи не мріяв він про таке чудо високого мистецтва, такої глибокої щирости. Ні, не мистецтво, а справжнє життя України з героїчними подіями, із стражданнями людности, з поетичною красою природи, ніжністю і відданістю героїчної української жінки, відвагою, безжурністю сміливої козацької вдачі, промовляло устами Шевченка. Зворушливий. голос поета з багатими і глибокими модуляціями, живі, виразні сірі очі, з яких котилися сльози гарячого співчуття рідному краєві і стражданням людини, так сильно вражали слухачів, що мимоволі плакали вони, всім серцем симпатизуючи справжнім стражданням живих, рідних людей. Широкі обрії розгортав поет перед слухачами, глибокі думи викликав у них. Могутня стихія любови до свого народу й батьківщини вдиралась до родини й товариства, де з’являвся й перебував Шевченко, і, зберігаючись там, передавалась дальшим поколінням.

Приятель Т. Шевченка лікар А. Козачковський у своїх спогадах між іншим пише: "Наскільки Шевченко міг захоплювати навіть незнайоме товариство, доказом може служити такий випадок, розказаний мені двома його знайомими: на самому початку приїзду його в Малоросію один з його приятелів завіз його до генеральші Т. Г. Волоховської. Здається, це був день її іменин, на який, крім місцевого товариства з кількох повітів, з’їжджалися до неї знайомі з Петербурга і Москви — близько двох сот осіб. В це блискуче товариство Шевченко прийшов майже нікому не відомий. Не минуло години після його приїзду, як серед російської і французької говірки лунала вже українська мова; а через кілька годин припинилися танці, і господиня, поважна, стара, за 60 років, захоплена майже загальним настроєм гостей, виконала з Шевченком народну українську "Метелицю".

Російський письменник Турґєнєв, який особисто знав нашого поета, пише, що Шевченко був людиною міцної будови тіла з широкими плечима, з широким чолом; в ньому втілювалась постать кремезного козака, з помітними ознаками солдатської виправки і ломки. Голова гостроверха, майже лиса; високий зморшкуватий лоб, широкий так званий "качиний" ніс, густі вуса, звислі на губи; невеликі сірі очі (Тарас Шевченко мав карі очі — Дмитро Чуб), погляд яких завжди похмурий і недовірливий, іноді набирав виразу лагідного, майже ніжного, і супроводжався гарною, доброю усмішкою, голос трохи хрипкий, рухи спокійні, хода поважна... У високій смушевій шапці, в довгій темносірій чумарці з чорним смушевим коміром...

З фотографій та зокрема з листа Шевченка до Козачковського із заслання бачимо і той нелюдський гніт, і вигляд, і моральний стан поета, який із гіркотою й болем писав про себе... "одно слово салдат, та ще салдат який, просто пугало вороняче! Усища величезні, лисина, що твій гарбуз, точ-в-точ "Салдацький портрет" у Основяненка".

Про одяг і матеріальний стан поета бачимо із спогадів учителя, Клопотовського, з яким Тарас Григорович після Києва зустрівся в Казані, після звільнення, по дорозі до Москви та Петербургу: "Костюм на поетові, — писав він, — був нижче всякої критики: він був у поношеному докраю солдатському одязі, порваних чоботях, білизни у нього майже не було, грошей ні копійки..."

Не дарма, коли Шевченко відвідав Україну і завітав до свого свояка, названого брата, Варфоломея Шевченка, то останній спершу його навіть не пізнав: "Сиджу я у своїй хаті, — згадує Варфоломей, — дивлюсь — щось приїхало простим возом. На возі сидить хтось з великими сивими вусами, в сірому парусиновому пальті і в солом’яному брилі. То був Шевченко". Прожив там Шевченко два місяці, але не розповів про пережите ним на засланні, хоч і не бачились 15 років. Щоденно вставав о 4 годині ранку і, коли гарна погода, рушав до Лопухинського саду, вибирав там затишний куточок і майже до обіду сидів з своїм альбомом.

Ці місцевості подобались Шевченкові, мріялось тут і садибу купити, та не пощастило. їх згадував поет у листах до Варфоломея: "Все мені сниться ота благодать — і Дніпро, і темний ліс під горою".

СКРИНЬКА З ВІРШАМИ

Про початки Шевченкової творчости зустрічаємо у його власному листі до редакції "Народного чтєнія", де він пише: "Про перші літературні твори скажу, що вони почалися ... у Літньому саду, у ясні безмісячні ночі. Українська сувора муза довго цуралась мого смаку, спотвореного життям у школі, у панськім передпокої, на заїжджих дворах і в міських кватирах, але коли подих волі повернув моїм почуттям чистоту перших літ дитинства, проведених під убогою батьківською стріхою, вона, спасибі їй, обняла і приголубила на чужині... З перших слабих спроб, написаних у Літньому саду, надрукована лише "Причинна" ...

Правдоподібно його перші літературні спроби датуються 1837 роком і почалися ще на горищі в Ширяєва, але перші спроби не збереглися.

Приблизно про ті роки, про перші кроки творчости читаємо також у спогадах пана Мартоса, з якого молодий Тарас малював портрет. В один із сеансів Мартос помітив на підлозі шматки списаного паперу. Піднявши один з них, списаний олівцем, дрібним і чітким письмом, він прочитав на ньому:

Червоною гадюкою Несе Альта вісти,

Щоб летіли круки з поля Ляшків-панків їсти.

Це був уривок із "Тарасової ночі".

— Що це таке? — спитав Мартос Тараса Григоровича.

— Та це, як нападе на мене нудьга, я й починаю бруднити папір.

— Так це ваш твір?

— Та, моє.

— І багато у вас такого?

— Чимало.

— Де ж воно?

— Під ліжком у скриньці.

— Покажіть.

І Шевченко витяг із-під ліжка лубову скриньку, наповнену шматками паперів. Мартос почав розбирати, але не міг добрати ладу і сказав:

— Дайте мені ці папери додому, я їх прочитаю.

— Та вони не стоять того, щоб трудитися над ними.

— Ні, варті! Тут є щось хороше ...

— Хіба? А чи ви не жартуєте?

— Ні.

— Ну, візьміть, тільки, зробіть ласку, нікому не показуйте і не кажіть про них.

— Добре, добре! — відповів Мартос.

Забравши папери, він пішов до Гребінки. Там впорядкували папери і прочитали. Наступного сеансу Мартос нічого не сказав Шевченкові про папери, чекаючи, чи не спитає він сам; але Тарас уперто мовчав. Тоді Мартос сказав: "Знаєте, що, Тарасе Григоровичу, ваші вірші дуже, дуже гарні. Хочете — надрукую?"

— Ні, ні! не хочу, не хочу! Єй-Богу не хочу! Гляди ще поб’ють за них.

Євгенові Гребінці ж, як поетові, Шевченко, правдоподібно, першому розповів і прочитав свої літературні спроби. А може й сам Гребінка запитав Тараса після того, як Мартос розповів йому про вірші і показував дещо. Бо вже в 1838 році Є. Гребінка писав до Квітки-Основ’яненка з Петербурга: ... "А ще тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші, то нехай йому сей та той. Якщо напише, тільки цмокни та вдар руками об поли..."

Прочитавши Твори квітки-Основ’яненка, зокрема його "Марусю", Шевченко був захоплений ними і перший ще до виходу "Кобзаря" озвався до Квітки, піславши присвячене йому своє посланіє "До Основ’яненка", підписавшись під ним псевдом Перебендя. Цей твір справив на Квітку величезне враження: "Волосся в мене на голові, що його вже й небагацько та й те настобурчилося, а біля серця так щось і щемить і в очах зеленіє..." — писав Квітка Шевченкові.

Спершу Квітка в листах називає Шевченка паничем, а пізніше "батьком", що свідчить про те, що Шевченкову творчість і впливи ставив вище за свої.

Як ставився сам Шевченко до Квітки, видно також з іншого листа:

"... Любіть мене, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі. Ваша "Маруся" так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю" ...

Тарас Шевченко мріяв зустрітися з автором "Марусі", про що читаємо в тому ж листі: "Частенько сиджу собі один в чужій хаті та й думаю: гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком спіткнеться. Що то, якби благословив милосердний Бог нам з Вами зустрінуться. Ото б побалакали". Це писав Шевченко в 1841 році, а 20 серпня 1843-го року перший український повістяр уже помер.

Яку сміливість і силу впливу мала Шевченкова творчість, бачимо також із спогадів Костомарова про його зустрічі з Шевченком. Шевченко зустрівся з ним у домі Сухоставського в Києві. "Тарас Шевченко, — згадує Костомаров, : — прочитав мені свої недруковані вірші. Мене обдало страхом. . . Я побачив, що Шевченкова муза роздирала завісу народнього життя . .. Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути або не знепритомніти від раптового світла істини . .. Горе відчайдушному поетові! Він забуває, що він людина..."

Відомий чеський вчений, проф. Празького Університету, П. Шафарик, діставши від Шевченка на початку 1846-го року поему "Єретик" з присвятою, був дуже зворушений. Свідки розповідають, що Шафарик, читаючи це Шевченкове послання, плакав вдячними словами.

Але багатьох може зацікавити питання, яка ж причина змусила Шевченка, зрештою, віддавати перевагу поезії. Адже до малювання його тягло змалку, адже він уже пішов був тим шляхом, закінчив навіть Академію мистецтв і мав чималий доробок. На це питання дає ґрунтовну відповідь і сам поет. Уже не скоро, згадуючи минуле життя, зокрема часи перебування в майстерні відомого мистця Брюллова, Шевченко дорікає собі за те, що він віддавав більше уваги віршам, а не малярству. "В тіні моєї коштовно-розкішної майстерні, — пригадував він, — як у пекучому дикому степу наддніпрянськім, передо мною пролітали тіні наших бідних мучеників-гетьманів. Передо .мною розстилався степ, усіяний курганами. Передо мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна у всій незайманій меланхолійній красі своїй... І я задумувався: я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чаруючої принадности. Покликання — і нічого більше."

Але ця відповідь була б трохи неповна, коли б не сказати про те, що в малярстві тоді панував класичний стиль, далекий від щоденного життя, а Карл Брюллов, учитель Шевченка, якраз і належав до провідників і оборонців того стилю в Росії. І хоч як Тарас поважав свого видатного майстра, проте містичні, релігійні теми його менше вабили — його мрії, його марення були в полоні давно минулої або й недавньої української дійсности. І любов до цього останнього і відбилась у його поетичній творчості.

Значно старший за Шевченка, маляр Сошенко, в якого Тарас жив чотири місяці, не раз дорікав за те, що він менше звертав уваги на малярство, ніж на поезію.

— Ой, Тарасе, схаменись, чого ти діла не робиш? — часто говорив Сошенко, але він не слухав, і Сошенко думав, що "не буде з нього нічого путнього".