Шурган - Капельгородський Пилип

По губернії гуляли гасла — "геть комуністів — нехай живуть ради без комуністів". Профспілки агітували проти вступу робітників до червоної армії. Член виконкому Бочарніков виступив з пропозицією "припинити громадянську війну взагалі"... Під впливом агітації есерів Ведмежинський повіт послав делеґацію до Денікіна, довідатися про завдання добрармії та умови миру. В селах Воронцово-Миколаївському та Чорноліському перебили радробітників. У Свято-хрестов-ському повіті організували повстання.

За таких обставин 21 липня Ставрополь здано без бою невеличкому загонові денікінців. Ставропольщині забажалося спробувати денікінського порядку й законности.

Представник цієї законности, генерал-губернатор Уваров, насамперед, призначив до всіх сел військових комендантів і видав наказ № 1-й:

"Ставропольська губернія управляється на підставі законів Російської імперії, виданих до 27 лютого 1917 року"...

Але старих законів уже не вистачало для нової "єдиної" неділимої"... Тоді генерал-законодавець підписав новий наказ:

"Наказую всім чинам: упійманих злочинців розстрілювати на місці, а менш винних передавати військово-польовому судові"...

Цього було досить. У губернії запанував цілковитий військово-польовий лад; його пречудово малюють тепер документи з історичного архіву.

Ставропольський комендант, полковник Архіпов, під час п'янки, звелів притягти члена нової, денікінської думи, Мещерякова :

— Співай, "боже царя хранІ", сякий, такий!

— Алеж, пане полковнику...

— Шомполів!!!

Члена думи вибили тут же шомполами. Він пожалівся самому Денікінові. Полковника прктягли до права й засудили військовим судом... до 7 днів хатнього арешту з виконанням службових обов'язків.

Комендант с. Ладовсько — Балківського видав наказ, щоб чоловіки, зустрічаючи його, спинялися, знімали шапку й кланялися, а жінки щоб складали руки на животі й уклонялися в пояс. Другого дня, за невиконання цього наказу, вибили різками місцеву вчительку.

У с. Літницькому комендант визвав до себе селянина.

— Ти судився з Гребенюком?.. Скільки тобі присудив із нього мировий суддя ?

— 1.200 карбованців.

— Різок!!! Дайте йому 12 різок, по одній за кожну сотню! Коли злощасного позивача вибили, комендант наказав йому:

— Передай мировому, що й йому те ж буде, коли він і далі кривдитиме моїх приятелів.

У с. Кугульті комендант надав місцевій попаді право пороти різками кого завгодно. З наказу попаді урядник Гладков щодня творив на площі прилюдні екзекуції.

Тим часом ставропольський союз хліборобів — власників організував карні загони з цілковитих бандитів, що в п'яному чаді скакали по селах з посвистом, пострілами, вбивствами, грабунками й ґвалтуванням жінок. А "дика дивізія" завела в Свято-хрестовському повіті ще один спосіб утихомирювати бунтівників: вступаючи до села, вішали першого зустрічного, правого, чи винного, чоловіка чи жінку... Зрозуміла гріч — ні піп, ні куркуль, ні крамар їм не попадалися: їх зарані повідомляли про цей спосіб "морального" впливу.

Не диво, що після місяця такого управління тисячі найбід-ніших селян пішли до повстанських загонів, на бій на смерть, абож до перемоги. їм на підтримку виступив батальйон Рогожіна, підсилений батареєю, кулеметами й бомбометами.

Завжди серйозний і мовчазний командир 1-ї чоти Рябошапка жваво метушився, готуючись до походу. Рогожіну здавалося, що, навіть, якісь м'які проміні лягли йому на обличчя прихованою посмішкою. Він не витримав:

— Чого це ти, Степане, немов до вінця збираєшся? Рябошапка засміявся:

— А ти не знаєш? Рідне місто йду брати.

— Як це — рідне місто? Хіба ти з Ставрополя?

— Звідкіля я, Гавриле Петровичу, я й сам тобі не скажу. Чи в багатьох робітників € батьківщина? Змалечку зостався сиротою, тинявся по наймах, по шахтах, по заводах. Скрізь ганяли, як солоного зайця. Доки мовчу — роблю. А почну говорити — гонять. Зроду — віку не вмів я говорити, Петровичу.

Рогожін заперечив з веселою посмішкою:

— Ну, ну... Знаю, як ти не вмієш! Тебе тільки зачепи І

— Може й так. Отож гонять мене та й гонять. Кажуть: бунтівник, робітників бунтуєш... Так і попав я до Ставрополя, — та тут і застряв аж на п'ять років.

— Хазяїн добрий трапився?

— Е, де ти їх бачив, добрих хазяїв? Усі вони добрі — жили з нас витягувати! І заводик у нього був немудрящий: майстерня, а не завод. Може бачив? Шмідта механічно — ливарний.

— Знаю. Стара руїна.

— Прилип я до нього, можна сказати, як пластир до болячки. А вся причина — дівчина голову закрутила.

Рябошапка винувато посміхнувся. Навіть голос йому якось пом'якшав і забринів лагідними тонами:

— Ніколи, понімаеш ти, не траплялося такого. Чорт його знає, де воно й узялося... Була вона вся така ладна, що й не розкажу. Сестра — не сестра, мати — не мати... Біс його батька знає, як тобі й пояснити... Ні сестри, ні матері я зроду не знав. А тут побачив Наталку і зразу — вона!.. Ходжу біля неї дурень — дурнем і всі свої слова розгубив. .. Та це, Гавриле Петровичу, не цікава історія. Пустяк діло...

Він замовк і нахмурився. Рогожін слухав, зацікавлений: перед ним вставав інший, незнаний досі Рябошапка. Не суворий, мовчазний товариш бойового життя, а лагідна, чула людина, здатна на м — які чуття й переживання. Він підбадьорів його.

— Степане Ивановичу, ти, брат, не соромся. Кожному в житті трапляється така історія. Я п'ять років отак ходив "дурень-дурнем", та й тепер іще не порозумнішав. Нехай розкажу колись.

— Та ну? Ну дак тобі тоді відома ця штука. Закохався я в неї, браток, просто, як карась у вершу. Якось таки насмілився, — розговорилися ми. Потім призналися одне одному. .. І таке мені щастя: вона теж сирота. На тютюновій фабриці працювала... Ну тут, брат, я й розсупонився. Ходжу веселий, як американський мільйонер. Прийду на роботу: бруд, пилюка, дихати нічим, хазяїн жили вимотує, — а мені без надобности. Штрафами барбос доткав і роботи добавив, а я — хоч би що... Еу ти, думаю, гнида! Не дошкулиш!..

— Ви побралися? Рябошапка хвилинку помовчав:

— Померла вона, браток. Тютюн їй усі легені поїв... Е, та що там! Сам знаєш: не нашому братові таке баловство. Спочатку треба життя перемінити робочому чоловікові, а тоді сім'ю заводити... Мене тоді саме до війська забрали. Плакав я, прощаючись, правду скажу. Вона вмирала, а я плакав. І слово таке дав: до віку хазяїнам цього не прощу. їдять ЕОНИ нашого брата, життя їдять, щастя їдять!..

З Рябошапкою Рогожін накреслив плян наскоку на Ставрополь. Місто розташувалося на шпилях і горосхилах, лицем до Ставропольщини, якраз на лісистих кряжах, що межують з Кубанщиною. Ударити з-під Армавіру в тил по Ставрополю —

Поле бою в долині між Ставрополем, Надеждою й Михайлівною кишіло розстрільнями, гриміло, гуло й співало тріскотнею пострілів, вибухами ґранат і зрадливою симфонією куль. Билися вперто й жорстоко. Повстанці вже наполягали по всьому фронту, коли враз десь за Михайлівною, над буграми, від станції Пелагіяди, вдарило густо й загрозливо новою

пересторогою:

— Б-б-у-м-м...

Важкий гарматень з ворожим харкотінням перелетів с. Надежду й плюнув у небо стовпом огню, диму, землі й чавуну. За ним—другий, третій... Над долиною величезними шматками вати повисли розриви шрапнелі. Рогожін тривожно оглянув сірі, спалені сонцем горосхили й помітив густі колони, що йшли від станції Пелагіяди на Надежду, в обхід правого флангу. Близько десяти тисяч партизанів попадали в пастку. Готувався добре розрахований погром.

Рогожін кинувся до Рябошапки й помкомбата Лев-

ковича. ^1 ^^^^

— Бачите?

— Справа никудишня, Гавриле Петровичу... За три чверти години тут буде каша.

Рогожін зсунув брови на перенісся.

— Треба виручати партизанів. Я поведу батальйон на зустріч денікінцям і затримуватиму їх до останнього. А ти, Левковичу, катай до бешпагірців і спробуй кинути їх на підмогу.

— А як ні?

— Я сказав!. Іншого виходу немає.

— Слухаю тов. комбате! Лечу!

Він погладив коня нагайкою й помчав за Надежду-

— А ти, Степане Ивановичу, з своєю чотою, прикрий відступ від вокзалу. Не давай Гарнізонові насісти партизанам на плечі.

— Гавриле Петровичу...

— Не треба!.. Спіши!

— ... дозволь умерти з тобою!

— Слухайся наказу! Соромся! Там у долині — близько 10 тисяч людей!

Гаряче стиснули руки й швидше — врозтіч.

Рогожін кинув свій батальйон навперейми новому численному ворогові. Або вмерти, або затримати! Не дати зачинити пастку Й винищити партизанів!

Дві години йшов бій. Кулеметами косили густі денікінські розстрільні. Зубами трималися за кожен горбик, за кожну балочку, повільно відступаючи з позиції на позицію. Батальйон умирав, а бешпагірці не йшли на підмогу. Між бешпагірцями було чимало тих горе — фронтовиків та горе — матросів, що перших років революції брудною піною перекочувалися де-не-де по вершечках справжніх революційних ХЕИЛЬ.

— Товаришочки.За що кров проливали?.. Якісь там Рогожіни й Балаханови будуть нами командувать! Катись на Татарку — і ніяких гвоздей!

Загін пішов на Татарку, в тил. А батальйон умирав на підступах до с. Надежди.

Зате долиною, від вокзалу, відходили через Надежду, колони за колонами, одбиваючись від наскоків гарнізону.

Рогожін, тяжко поранений, відступав, знов і знов організуючи бійців для опору. Знали, що тікати нікуди: дорого продавали своє життя. Нарешті з флангу вдарили на їх нові сили — частини ставропольського Гарнізону; змели, зім'яли, поклали трупом, посікли на капусту.

Полковник Доногуєв гнав коня полем бою до Надежди, щоб організувати дальше переслідування червоних. Денікінці добивали останніх бійців, доколювали поранених. Раптом полковникові впало в око знайоме обличчя.

— Ро*гожін ? Не може бути !.. Дак ось де ти попався до моїх рук!.. Ну, начувайся ж тепер!

Рогожін важко дихав, підпливаючи кров'ю. Доногуєв звелів його підняти.

— Обов'язково доставте в село... Шкуру спущу!

Майдан біля попівського двору в с. Надежді заряснів натовпом денікінської піхоти, тачанок з кулеметами, вершників з кіньми. Роз'єднані частини підтягувалися, шикувалися й рушали далі доганяти втікачів. Перемога дісталася недешево. В селі захопили тільки партизанський лазарет із кількома десятками тяжко поранених, що їх не можна було вивезти.

Доногуєв хижо блимнув очима, заскочивши до лазарету, й перевів погляд на сестру партизанку:

— А — а ...