Шурган - Капельгородський Пилип

Раптом усвідомивши стан, крикнув своїм:

— Товариші! Ні кроку на^ад! Хто побіжить, тому смерть! В степу не сховаєшся,., бо ворог пустить кінноту. Треба затриматися в балочці. їх не багато... Хватайте втікачів.

— Стій, стій! Куди ти біжиш, чума бендерська?

— Ані з місця! А то на багнети піднімемо!

Перших бійціз хватали в обійми й валили на землю, щоб вони отямилися. Інші сами, добігши до гурту, шикувалися в лави. Лави росли й густішали. Підбадьорювали кулемети, що їх тепер на два побільшало. Рогожін не хвилювався. На останній випадок — наган при боці. Він швидко розподілив бійців на чоти й призначив командирів.

— Слухай команду! Звідси нема спасіння. Як побіжимо, то всі поляжемо. А як докладемо дисципліни, то їх поб/ємо. Тільки щоб — жадного пострілу без команди. Рябошанко! На правий фланг! Пильнуй там, як ока, щоб не обійшли.

Полем лунали зойки й постріли, лізли й бігли поранені. І зраз переможне вороже "ура" змішалося з пострілами, галасом і жахливим верещанням. Офіцерська чота добігла до окопів, вибиваючи останніх захисників і піднімаючи на багнети поранених. Били не для того, щоб убити, а для того, щоб помститисл. Били в обличчя, в живіт, випускали кишки.

Рогожін нервово стис у руках ґвинтівку, рвонувся вперед усією своєю постаттю й раптом уткнув багнет у землю.

— Не стріляти без наказу! Бити — на триста кроків! Ря-бош&пхо, прийми команду!

І по цім слові кинувся з балочки на зустріч денікінцям. Рябошапка ахнув:

— Ах, ти ж І. — До своїх ?

Сціпившк зуби, він припав на коліно й почав ловити на

мушку знайому метку фігуру.

— Не вте — чеш!.. ? — раз!..

Але Рогожін біг кривими зламами, мотаючись перед фронтом. І тільки тепер побачив Рябошапка іншу постать, що лізла полем, із перекошеним від жаху обличчям, спотикаючись і падаючи. Рябошапка впізнав пишні вуси Нагнибіди, що з-під них рвалися зойки й мольба:

— Голубчики, не кидайте!.. Браточки, добийте краще! Рогожін добіг до нього, підняв поперед себе й поніс назад,

затуляючи пораненого своєю спиною. Рябошапка отетеревів:

— Гавриле Петровичу!.. Отака оказія!

Він безпорадно зірвав з своєї голови заялозений картуз, шваркнув його чомусь на землю, кинув ґвинтівку й вибіг на зустріч. У двох донесли Нагнибіду й доручили його перев'я-іати:

Поранений гістерично сміявся:

— Вони кишки випускають, багнет їм у пузо! Краще кулю в голову!

— Ну, ну, браток, не розпускай соплі! Ми ще повоюємо! По суворому обличчі Рябошапки перебігали м'які проміні.

Очі соромливо одводав набік.

— Рогожін!.. По гроб жизні... Ти знаєш, я тебе ледве...

— Ну — ну, годі, годі І.. Ворог близько... Гайда на місце!

Офіцерський загін перешикувався й наступав тепер широкою розстрільнею. Останки батальйону ледве стримували нетерплячку. Багатьом рука тремтіла на спусковій клямці, але Рогожін пильно додивлявся людей:

— Ждіть команди, ждіть команди, товариші!

Нарешті зовсім близько офіцерська лава кинулася в атаку.

Рогожін подав команду. Застрочили кулемети свою криваву стрічку, сипнув назустріч густий дроб пострілів із рушниць. Скошені широкою косою офіцери падали, але решта бігла, не помічаючи в кривазому похміллі, як порожніють їхні лави.

Червоні бійці били вже на вибір, били захоплено, відчуваючи, як з кожним пострілом росте перемога. Рогожін стріляв, не роздумуючи. Бив за поранених і поколотих, бив за свої колишні власні помилки й за пропащі надії. Крізь грім випалів не розібрав голосу Нагкибіди:

— І я, товаришочки, і я... Дайте ж і мені відплатити, багнет їм у пузо!

Нагнибіда з перев'язаною ногою ліз із балочки на косогор, із Гвинтівкою в руках.

— Семене !.. Чорт...

— Не твоє діло! Я стріляю краще твого!

З Нагнибіди справді був стрілець усім на диво. Спокійно брав на мушку облюбованого ворога й знімгв його без промаху. Бив і приказував:

— Тебе, сопливенького, я промину, тинам не страшний..* А цього барбоса мордастого угегекаю... Получай!.. І ти, золота почваро, молися своєму дурному богові, — зараз тобі каюк... Ур-ра товариші, наша берьоть!..

Ворожі лави не витримали, захиталися, повернули назад, на зустріч своїм. Рогожін вискочив із балочки.

— Стій!.. На запобіжний звод!.. У багнети!.. За мною бігом — марш!

Батальйон ударив навздогін, змітаючи втікачів. Зустрічні офіцерські лави не мали змоги стріляти: зім'яті своїми ж розстрільнями, вони попали під багнети. Поле встелили трупи денікінців. Решту відкинули за колію.

З кургану добре було видко підступи до Піщанки. На лівому фланзі колона Казановича ввірвалася в село. Дроздовці, на плечах бійців, дійшли до вигону й прокладали собі дорогу багнетами. Піщанка дорого віддавала кожен клапоть своєї землі. Супротивник підтяг резерви для остаточного вдару.

Рогожін перешикував своїх бійців фронтом до залізниці, лівим флангом до станції, звідки бронепоїзд мів кулеметами по колонах ворога. Ще раз пояснив:

— Позиції боронити до останнього! Коли денікінці візьмуть село, нашим доведеться відступати на Розсипне й Білу Глину.

Але червоні ще не думали віддавати село. У їх уже був досвід численних боїв із білими: милости не жди." В улицях і на вигоні йшов останній жорстокій бій. Із хат вибігали старі діди з мислівськими рушницями й стріляли з — за тинів на офіцерів. У кого не було зброї, взялись за вила й сокири. Такого опору денікінці ще не бачили.

— Ур-ра!.. Бий золотопогонників!..

Іще один удар — і ворога погнали за околицю.

По кількох хвилинах на правий фланг примчав на запіненому коні командир полку. Оглянув позиції й задоволено розгладив вуса.

— Слава, слава... А де комбат ?

— Убито. ♦

— А заступник його?

— Убито. '

— А командир роти, нарешті?.. Хоч один?

— Усіх убито, т. командире! Комполку повагом стяг з голови шапку:

— Т — так.., Хто ж вас вів ?

— Ось... тов. Рогожін...

Комполку пильно оглянув обтріпану, запорошену, потом £ кров'ю забруднену постать.

— Ти хто такий?

Ховатися далі було б незручно.

— Рядовий 1-ї роти Бакінського полку, колишній хорунжий Рогожін.

— Ну так от що, т. Рогожін... Бійців у нас досить, командирів обмаль. Ведіть батальйонні далі. Піщанку... (він запнувся)... Піщанку доведеться віддати. Кінний дроздовський полк обходить нас від Лежанки. Вам треба щонайдовше туг затриматися, щоб нам можна було одійти на Ведмеже. Вас підтримає бронепоїзд.

— Слухаю, т. командире!

Чверть години після того підійшли денікінські резерви й бій запалав із новою силою. Щё раз дроздовці заскочили в село й ще раз вибили їх звідти багнетами. Нарешті широкий обхват позицій і настирливі атаки офіцерських полків зробили своє: Піщанка дісталася денікінцяц. Частини дивізії Федька одійшлн на Ведмеже й Білу Глину.

* *

Денікін кинув на Білу Глину усі свої сили. За нею — Ку~ банщина. На Кубані ждуть його козаки,— це він тепер твердо знав.

На фронті Незамаєвка — Біла Глина — Ведмеже виставили проти денікінців близько 40 тисяч бійців. Краща в армії "сталева дивізія14 Дмитра Жлоби обороняла Білу Глину. Ім'я її командира, шахтаря з посьолку Ханжонкового на Донбасі, гриміло по всій Кубані. Головнокомандувач Калнін вважав, що цього заслону було досить.

6 липня колони Боровського й Кутепова прорвали фронт, обійшли Білу Глину з півночі та з півдня й разом з дроздов-цями ввірвалися в село. Броневик дроздовців кидав снопи вогню й свинцю просто в обличчя червоним бойцям. Село, горіло. Оточена досвідченим ворогом дивізія ледве вирвалася з ворожого кільця й відійшла на Тихоріцьку.

Аж тепер Калнін зрозумів, яка страшна небезпека насувається на Кубань. Стоп'ятидесятитисячну червону армію, розкидану по різних фронтах, денікінці били частками, поповнюючи свої лави козаками, заможними селянами, офіцерами. 22 червня виступило в похід проти Торгової 10 тисяч денікінців, а до Тихоріцької, не зважаючи на великі втрати, підійшла вже 15-тисячна армія.. Проте на позиціях під Тихоріць-кою стояло понад ЗО тисяч червоних бійців, з могутньою артилерією, чотирма бронепоїздами, броневиками, цілими вагонами боєприпасів.

13 липня, проти ночі, Денікін оточив тихоріцькі позиції трьома колонами, зламав лівий фронт, ударив на Ставропольську дивізію й погнав цілу армію в безладді, сіючи паніку й загибель. Головнокомандувач Калнін ледви втік, напіводяг-нений. Кілька чинів штабу загинуло. Армію, в залізному колі денікінських ударних полків, громили до півдня з гармат і кулеметів, вибивали її багнетами, доки деморалізовані частини прорвалися й пішли двома шляхами : на Катеринодар і на Кавказьку. Переможцям дісталося 50 гармат, бронепоїзди, броневики, вагони ґвинтівок, кулеметів, боєприпасів, муки, цукру, чаю.

Катеринодар охопила тривога. 18 липня президія ЦВК Північного Кавказу зібралася на засідання, спільно з головнокомандувачем Калніном і представниками штабу. Настрій був пригнічений.

Калнін, людина чесна й політично витримана, але без найменших здібностей командарма, цілком розгубився під тиском подій. Його доповідь виявила жахливий стан червоної армії.

— Сили денікінців ростуть. Кожна станиця виставляє їм по 300 й більше готових, озброєних бійців. А в лавах червоної армії поширюється деморалізація. Під Тихоріцькою бився тільки правий фланг,— лівий зразу ж кинувся тікати. Тов. Чистову дано наказ вирушити на Білу Глину, але він його не виконав.

— Денікінці буквально розгромили тихоріцьку групу. Ставропольські частини в безладді відійшли на Кавказьку — Армавір. Невелика група відступила в напрямку на Катеринодар і тепер займає станцію Станічну. Надіятися далі на перемогу неможливо, бо частини не виконують бойових завдань.

Головнокомандувач, зрозуміло, не сказав, кого треба винуватити за таку деморалізацію.

— Що ж робити ?

— Єдина надія — на Сорокіна...

— Як?.. На Сорокіна?..

— Так, на нього... В такий тяжкий момент ми й на це мусимо піти. Вчора я наказав йому вирушити на Тихоріцьку, залишивши азовсько-ростовський фронт. Однако вести наступ на німців ми не зможемо. Сорокін запропонував їм мир, погоджуючись відступити аж до Каяли.

Проте начальник штабу головкома Лазаревський і в цьому пляні не бачив виходу:

— У нас, правда, є ще 100 тисяч бійців для наступу на денікінців. Але це вже не армія. Немає ні дисципліни, ні патронів, ні гарматнів. На мою думку — треба прохати допомоги в німців і спільно з ними виступити проти контрреволюціонерів.

— Що? Запрохати до себе німців?

— Так.