Шурган - Капельгородський Пилип

Треба піти на угоду з ними.

Член ЦБК Акулов ледве зміг говорити, через обурення:

— Оце вже договорилися докраю! Вас нічого не навчила окупація України! Ви забуваєте політичну сторону справи. Не можна єднатися з німцями проти контрреволюціонерів, бо їм контрреволюціонери миліші. Німці, безумовно, використали б З^году з нами, щоб посадити нам другого Скоропадського.

— Я вважаю таку пропозицію за панікерську,—гаряче кинув молодий помічник головнокомандувача Альохін: — У нас є досить бійців. Треба зняти армію з тамакського фронту та з інших, таких же, другорядних фронтів. Треба організувати єдину, міцну армію, кинути її проти Денікіка й задавити дені-кінщину в корені.

— Це — не реальний плян, — запротестував Калнін:—у нас немає надійно-організованих частин, а є тільки партизанщина. Частини щодалі розкладаються. Моя остаточна пропозиція — передати командування всією Кубанською червоною армією т. Сорокіну. На нього — вся надія, — його частини ще вірять йому.

Але ця пропозиція повисла в повітрі без підтримки. Ім'я Сорокіна не викликало довіри. Всім іще пам'ятна була авто-номівщина, подвійна політика вній самого Сорокіна, його п'янка, одверта зневага органів влади, диктаторські звичкц.

За пропозицією голів — ЦВК Рубіна й райкому Крайнього вирішили обмежити дальші воєнні дії обороною Кубані проти денікінців. Армію Сорокта зняти з азовсько-ростовського фронту. Таманську групу перекинути до Катеринодару.

Події розвивалися грізно й бурхливо. Білий шурган віяв степами кубано— ставропольськими на Катери но дар, на Армавір, на Ставрополь. 20—25 липня полки Дроздовського й Казаковича змели останки армії Калніна з Виселок і Коре-новської аж за станцію Динську, ЗО верст од Катеринодару. Тільки таманцям пощастило затримати їх і, навіть, потіснити з Динської. 18 липня колона Боровського взяла ст. Кавказьку й відкинула червоні частини на Армавір. 21 липня загін полковника Шкуро, проскочивши з Терека, захопив Ставрополь. 27-го добровольці взяли Армавір.

Сорокін — талановитий і рішучий командарм, але властолюбна, невитримана, дріб'язкова й легковажна людина — вирішив, що настав час виступити в славетній ролі кароднього героя, спасителя Кубані. Катеринодарський погром Корнілова він приписаз, звичайно, своїм здібностям, а не піднесенню робітників і мужності червоних бійців. У сорокінській армії жила віра в Ного бойовий талан і вдачу. Він іще вмів повести за собою полки в криваву січу, на смерть чи на перемогу. і

Одвівши свою армію з ростовського фронту в район ст. Тимошівської, Сорокін звідти раптом кинув її на Коре-новську; розбив 28 липня денікінців, розметав ударні полки Дроздовського й Казановича й повів наступ на Виселки.

Центральний виконавчий комітет Пізнїчного Кавказу мусів узаконити готовий факт і призначив Сорокіна на головнокомандувача всіма озброєними силами Північного Кавказу.

2 серпня Сорокін кинув на Виселки 25 тисяч бійців і повів їх на штурм денікінських позицій. Земля гула й тремтіла від реву сотні гармат. У диму, в куряві, під дощем куль, —червоні частини день — у — день ішли густими розстрільнями на залізні колони Дроздовського. й Казановича, вибивали їх із окопів і знов відступали перед їхньою люттю. Сорокін утратив людську подобу, не спавши, не ївши, заганяючи коней і людей, кидаючись сам у січу з своїм конвоєм і піднімаючи з собою полки назустріч вогневому гураґанові . Але зробленої помилки вже не міг виправити. Після перемоги під Кореновською він зняв із фронту одну а найкращих дивізій і послав її в Катеринодар. Хвороба властолюбства не припускала, щоб там, біля самого джерела влади, були таїтянські частини, а не його, сорокінські . Денікін використав цю помилку й кинув на прорив кінноту Ерделі. 7 серпня Со-рокінську армію розбито* Вона покотилася аж до Катерігно-дару й далі на Кубань.

16 серпня денікінці вступили в Катеринодар.

Центральний виконавчий комітет Північного Кавказу за три години до евакуації Катеринодару не знав, що місто буде здано ворогові. Окремі члени його ледве встигли втекти через станцію Енем.

Не знав цього й головнокомандувач Сорокін. Як і всі легковажні, дріб'язкові люди, він швидко переходив від одного настрою до цілком протилежного, від високого піднесення до занепаду. Тиждень тому він єдиним словом своїм кидав цілі полки й дивізії в огонь, а тепер не міг спинити панічного потоку озброєного натовпу на Кубань, мимо Катеринодару. Коли паніка перейшла всякі межі й червоноармійці стали прокладати собі шлях прикладами, Сорокін вихопився на лафет пушки з гістеричними вигуками:

— Салдати !.. Спиніться!.. Гляньте: я, ваш головнокомандувач, плачу...

Але салдатам збірних частин байдуже було до слів головнокомандувача, їм самим гірше від розпеченного заліза пекла в грудях денікінщина, що змітала їх тепер з усього Чорномор'я за Кубань. Вони кидали свої сім'ї на призволяще, втрачали надію на перемогу революції, прощалися з її здобутками. З розпачем у грудях і з матом на вустах рвалися вони тепер, поперед усіх, за Кубань, куди очі дивляться, на крилах неймовірних чуток:

— Командири продали!.. Зрадили шкури!..

— Браточки, спасайся! Несусвітна сила кадетів пре трьома залізницями!..'

— У Денікіна — 300 тисяч вояків і 1000 гармат!

У Денікіна було тоді близько 18 тисяч бійців і 75 гармат. Перед ними відступала 150-тисячна армія з двома сотнями гармат, розпорошена й розметана по всій Кубанщині й Ставропіллю. Червоні бійці даремно розтратили в боях свій революційний пал і героїзм. Частини безладно котилися за Кубань і далі, за Лабу, на лінію Армавір — Туапсинської залізниці (Армавір — Курганна — Білоріченська), з панічною думкою про Невинномиську, Георгіївське, Святий Хрест і Астрахань.

На покинутій території скаженів і святкував свою перемогу білий шурган, змітаючи останні сліди революційних здобутків. Білі загони організовувалися по всіх станицях, ловили "комісарів" і вішали на телеграфних стовпах, забивали шомполами радянських робітників, улаштовували масове катування городовиків — селян.

Вернувшись до Катеринодару, кубанський військовий уряд оголосив мобілізацію козаків і збільшив армію Денікіна до 40 тисяч. Росли нові полки й дивізії, появилися нові блискучі имена в списках "спасителів" Росії. За Кубанню, в районі

Майкопу, заробляв свої генеральські погони колишній капітан Покровський. У Баталпашинському розпочав свою кар'єру командир "вовчої сотні" Шкуро.

Білий шурган мів степами кубано — ставропольськими, заганяючи червону армію в тісний закуток за Армавір, до Терека, до піскових степів Ставропольщини. А на Тереку зривалися білі вихри, йому назустріч. Знов запалали станиці й авули в огні національної ворожнечі й громадянської боротьби. За допомогою англійців, полковник Лазар Бічерахов захопив Дагестан і подав руку своїм спільникам на Терек. У Моздоці соціялісти — революціонери, спільно з офіцерством, розгромили місцеву раду робітничих і салдацьких депутатів, організувавши куркульський "козацько — селянський уряд" на чолі з есером Юрком Бічераховим (братом білополковника Бічерахова). Владикавказ захопили козацько — осетинські банди, влаштувавши цілковитий погром. Членів терського раднаркому, на чолі з головою його Пашковським, розстріляли яа ст. ЗмІйській разом із 64 — ма делеґатами 4-го народнього з'їзду... І в той же час осетинська біднота умірала в окопах селд Християнського за владу рад.

Основна боротьба розгорталася під Армавіром.

Після розгрому Білої Глини, Тихоріцької, Кавказької Рогожін із своїм батальйоном не відпочивав жадного дня, тримаючи позиції на лівому березі Кубані. Він падав з ніг від ран і перевтоми й губив Голову з того безладдя, що творилося навкруги. 25 липня йому стало зле: голова горіла і в очах стояв жовтий туман.

— Чи не тиф, бува?.. Дак у мене ж був у школі...

Вечером його без пам'яті одвезли до армавірського лазарету. Але там у переповнених кімнатах лежали хворі на ліж* ках і поміж ліжками. Санітари безпорадно топталися в коридорі й натрапили Нагнибіду.

— Рогожін!.. Братику рідний!.. Еге-ге... Та ти зовсім скис... Чого ж ви стали? Несіть до мене, кладіть на мою койку. Ну, ну, ну,— не"* балакай мені, багнет тобі в пузо!.. Клади, кажу тобі! Пойми, голово капустяна, що він мене, пораненого в бою, на власних плечах виніс

Нагнибіда оточив хворого найпильнішим доглядом. Лікар сказав: еспанка; кільха днів буде без пам'яті.

— Ну, що ж ? Еспанка, дак еспанка, багнет їй у пузо! Билися з турками, билися з німцями і з Денікіном — поборемося ще й з еспанкою.

Моментами Рогожін приходив до пам'яті. Знесилений жаром і спрагою, прохав пити й пильно вдивлявся помутнілими очима в знайоме обличчя, що коливалося перед ним у жовтій імлі.

— Се-ме-не... Ти?

— Я, браток, я.. — Ти не бійся, Габрику, це тільки еспанка-Наша берьоть, їдять його мухи з комарами!

Рогожін слабо всміхався і знов починав плутати мислями й словами.

26 липня над Армавіром нависла небезпека. Білі перейшли Кубань під Кавказькою, погнали передові частини й докотилися до Армавіру. Ранком 27-го десь недалеко грюкали гармати й звуки розривів деренчали у вікнах лазарету. Після короткого бою ударний полк колони Боровського захопив місто. В паніці червоні частини ледве встигли вивезти боєприпаси та санітарні поїзди. Міський лазарет залишився. Хто зміг, тікав сам, світ заочі, або ховався в околицях, по робітничих квартирах.

Нагнибіда мотався по кімнатах, прохав допомогти, лаявся, загрожував, але не міг нічого подіяти: кожен спасав сам себе-Були такі, що тягли за собою й Нагнибіду:

— Ходімо, глупак, доки не пізно. Його не спасеш, та й сам загинеш.

— Іди ти... до богової мами 1 Він мене з — під деаікінських багнетів йиніс! Залишаюся тут із ним і баста. Що буде те й буде.

Кімната спорожніла. Коридором линули зойки й плачі покинутих поранених. Нагнибіда пройшов по лазарету.

— Чого скиглите, багнет вам у пузо? Нічого страшного немає, все брехня! Ось гляньте, я своєю волею остався, їдять Його мухи з комарами... Підбери соплі, братва,— революція не любить сопливих!

Він позачиняв двері, сів біля вікна й замислився. По вулиці розкочувалися останні хвилі бою, розсипаючися окремими пострілами й затихаючи. Думки розгубилися: все передумано. Твердо знав, що дейікінці не милують ні хворих, т поранених.