Не той став - Нечуй-Левицький Іван

Саме в той час надійшов до баби в гості Денис з Настею. І вони почали вговорювати Романа, щоб він помирився з Соломією.

— Ет! бог з нею, — говорив Роман, — нащо мені її перепрошувати? На світі люде вороги одно другому. Одно другого готове продати ні за що ні про що; одно другого готове в ложці води втопити, з'їсти без солі. От і Соломія стала моїм врагом. А за що? А про що?

— Та вже щось було між вами, коли вона тебе покинула, — обізвався Денис, — а про якихсь там ворогів ти вигадуєш нісенітницю, верзеш ні се ні те. По-твоєму, то всі б то люде готові поїсти одні других?

— Атож! Авжеж готові! Чоловік гризеться з жінкою, жінка з чоловіком, свекруха з невісткою. Скрізь на світі неправда! — почав говорити Роман. — І в книжках нема правди! Тільки й правди, що в одній євангелії. От там тільки й правда.

— Та це на тебе таке найшло з досади! Схаменися, чоловіче! Що ти верзеш? — сказав Денис. — Хіба твоя мати тобі ворог? Хіба ж я та Настя тобі вороги? Це твій сум вилазить тобі боком.

— А хіба ти не казав колись, що на світі панує неправда: що жиди обдурюють людей, і писар дурить, і голова дере…

— То, бач, зовсім інша річ! — сказав Денис. — Я не про таких ворогів тобі говорив, про яких оце ти базікаєш.

— Не все, бач, одно! багатий пригноблює бідного, жид сідає верхом на мужика. Скрізь панує неправда в світі, — сказав сумовито Роман.

— То це, по-твоєму, виходить, як каже приказка, що немає в світі правди, тільки в мені та в бозі трошки? — обізвалась мати.

— Може, мамо, й так, — сказав Роман, — чому бог не вклав іншого серця людині в груди? Нащо він дав людям серце таке легке? А то сьогодні чоловік ніби й добрий до тебе і любить тебе, а завтра стає твоїм ворогом і ненавидить тебе. Хіба ж не була колись добра до мене Соломія? Хіба ж я не думав, що вона буде повік вічний однакова? Ет, мамо! Недобре все діється на світі.

— Ой Романе, Романе! — почав Денис. — Може, й ти трохи винен, що Соломія тебе покинула. А ти все винуєш Соломію, обвинувачуєш людей і тільки себе одного виправдуєш. Коли ти хотів присвятитись, то треба було тобі йти в Київ у монастир. А хіба ж мало з нашого села пішло в Лавру? Там же нашого мужика аж кишить! І ти все за книжками та за молитвами.

— Нема в тих книжках правди. Я їх зараз попродам. Одна правда в євангелії, — обізвався Роман.

— Ой господи милостивий! Що це з тобою сталося? Схаменися, сину! Що ти ото верзеш? Як можна про святі книги таке говорити! — з переляком говорила баба Зінька. — То-то я вже примічаю, що ти вже й до церкви не ходиш, і богу не молишся, і ладаном в себе в кімнаті не куриш.

— Піду до батюшки, може, він купить оті дорогі книжки для церкви, бо в церкві, книги все старі, а мої новісінькі, — сказав Роман.

— Ти краще зробиш, як підеш та перепросиш Соломію та помиришся з нею, — сказала Настя, — та передніше обголи оте бородище та патлаті бурці, та обстрижи оті патли на голові, та причепурись, позакручуй вуси, щоб аж сторч стриміли. Та поговори з нею гарненько та любенько. А то осунувся, як дід-пасічник. Де ж таки любити такого кудлатого пасічника! Якби мій Денис був такий патлач, як оце ти, то й я б перестала його любити.

— Ой ти, тюхтію, тюхтію! Он глянь на себе, який ти став витрішкуватий та мізерний! Хіба ж такі виродки жінкам до вподоби? Ані кивне, ані моргне ні бровами, ні вусами. Зовсім ти такий, як дядько Филін, котрий неначе накладе тих відьом та дідьків на жар в покришку та й курить ними, аж хата й сіни засмерділись од того курива.

— Нехай надумаюсь… Може, й піду миритись з Соломією, — обізвався Роман..

— Ти лучче справ Соломії новий синій суконний жупан та нову хустку та не забувай, що в тебе жінка молода й гарна, і проворна, і стрибуча, — жартував Денис.

Чутка про те, що говорив Роман про книги, пішла по селі, бо Роман молов це і в шинку при людях, ще й раз якось пожбурив псалтиркою. Ця чутка вже давненько дійшла і до батющиного вуха.

Перед зеленими святками Роман забрав свої дорогі здорові книжки і пішов до батюшки.

— Чи не купите, батюшко, ці книги для церкви? — сказав Роман до батюшки. — В церкві книги старі, а мої новісінькі. Я б дешевше їх продав, ніж сам заплатив.

— Нащо ж ти хочеш їх продати? — спитав батюшка.

Роман замикався, помовчав, а потім сказав:

— Мені, батюшко, грошей треба… Та я вже їх і прочитав.

— Гм… гм… чудно… мені. Гляди, лишень, Романе! Ти щось там говориш непутяще, що нібито правда тільки в одному євангелії: ти неначе вже не той став, що був колись, хоч і горілку перестав пити.

Батюшка, перечувши, що говорив поміж людьми Роман, трохи стривожився. Він знав, що говорив поміж людьми і Денис, але про Дениса він був спокійний. Денис був байдужний до церкви і небогомільний, а такі люде не пристають на штунду. Роман був дуже богомільний і знав добре святе письмо, а такі люде, як Роман, змінивши свої погляди та пересвідчення, були небезпечні для батюшки: вони приставали на штунду і потім ставали навіть штундівськими пресвітерами і привідцями.

— Гляди лиш, Романе! Говори, та й міру знай. Я книжки твої куплю для церкви. А ти помирися лишень з Соломією. Не роби сорому і собі, і своїй матері, і дітям.

І батюшка почав вговорювати Романа, щоб він, порадившись з своєю матір'ю, владнав діло з Соломією, щоб і дітям не було потім сором перед людьми за своїх батьків.

— Добре, батюшко! Я на мир готовий хоч і зараз, але я невідомий тому, яка ще в неї думка, — сказав Роман, ховаючи в кишеню гроші, взяті за книжки.

Думка про те, щоб помиритись з Соломією, після розмови з батюшкою запала Романові в душу і з голови не виходила. Роман після великодня зовсім перестав пити і ні разу не заглядав в корчму. Поки він пив, поти він неначе заливав свою нудьгу, мов пожежу водою. Але як тільки перестав пити, його нудьга знов ніби зашуміла й загула, як ліс на вітрі.

Роман пригадував, як Соломія колись і співала, і щебетала в його хаті, і, неначе співуча пташка, звеселяла його, звеселяла і хату й подвір'я. І ніколи в той час не брала його нудьга за серце, не находив сум на душу, як густі хмари на ясне небо. Тепер нудьга неначе насувалась на його з усіх чотирьох кутків хати, ходила за ним слідком по дворі, по садку.

В неділю по обіді баба Зінька почала говорити йому, щоб він причепурився, взяв хліб і пішов просити Соломію, щоб вона вернулась до його. Роман вже давненько обстриг свої патли, обголив кудлаті бурці, підтяв кругом бороду і справді трохи покращав. Одягнувшись в новий жупан, він взяв хліб під пахву і, похиливши голову, поплентався до свого тестя Филона.

Филін і Соломія були дома. Перегодя надійшла й Филонова жінка. Роман поздоровкався, поклав на столі хліб. Филін попросив його сісти. Соломія стояла коло лежанки і скоса поглядала на Романа. Вона трохи схудла та зблідла на виду: по очах було знать, що вона зазнала немало горя, що вона перемучилась, перепечалилась незгірше самого Романа.

— Соломіє! Я прийшов тебе перепросити і хочу помиритись з тобою. Був я оце того тижня в батюшки. Батюшка гнівається, що ми живемо окроми, — почав говорити Роман.

— Авжеж, дочко! Роман не бив тебе, не нівечив. Він чоловік тихий. А коли ви, може, коли і полаялись, то це світова річ. Без лайки, змагання та сварки ніхто не проживе. Хіба ж і я ніколи не змагався з твоєю матір'ю? Час вам йти на мир. Посердились, полаялись, то й помиріться, — обізвався з-за стола Филін.

Соломія ласкавіше глянула на Романа. Він здався їй тепер і кращий, і веселіший. Вона вже перечула через людей, що Роман покинув пити, не ходить до корчми і заходився коло господарства. Але їй більше од усього було жаль дітей.

Саме в той час вбігли в хату Соломіїні діти. Їх намовила баба Зінька, щоб вони побігли до мами та попросили її вернутись до господи. Дівчинка, проворна та жвава, як і її мати, кинулась до Соломії, обняла її за стан рученятами і задріботіла язиком зовсім так, як дріботіла Соломія.

— Ой мамочко, голубочко! Це ж ви до нас вернетесь? Ой, вертайтесь, мамочко, бо ми оце без вас і з хати не підемо. Ой, вертайтесь, вертайтесь таки зараз, таки разом з нами!

— Та вже вернусь, моя дитино, щоб тебе до пуття довести, — обізвалась Соломія і вже зовсім ласкаво і весело поглянула на Романа.

В Романа на душі стало веселіше. Він почув веселий Соломіїн голос, і той голос задзвенів в його вухах, неначе гучні струни.

Филониха поставила перед гостем полудень. Усі сіли за стіл, випили по чарці, пополуднували. Усі були веселі, розмовляли й жартували, навіть малі діти почували, що в їх житті знов настане зміна, краща й веселіша. Після полудня всі гуртом пішли до баби Зіньки в гості.

— Вибачайте мені, мамо, що я заподіяла вам такого клопоту та турботи, — говорила Соломія до баби Зіньки, вступаючи в світлицю.

— Ет, дочко! Що було, то минуло і за водою попливло. Не будемо вже й згадувати про те, — говорила веселенько баба Зінька.

"Постаріється трохи Соломія, то й оббудеться та оговтається з звичайним жіночим життям і буде жити, як живуть усі молодиці, — думала баба Зінька, — яка там наша жіноцька доля? Топи, вари, плаття пери, воду носи, ще й на поле ходи; не стане часу вигадувати якісь витребеньки".

Соломія, вернувшись до господи, знов стала весела. Вона жила тепер для своїх дітей, а найбільше втішалася своєю дочкою Мартусею. Мартуся вдалась в матір. Соломія і Мартуся були як дві краплі води! Мартуся така ж була на вдачу весела, співуча та щебетлива, як і мати, і до роботи кидалася, часом і матері бралась помагати. Було візьме відро, та вдвох з братом принесуть матері відро води навпомірки на коромислі. Соломія тільки і втішалась своєю Мартусею.

Роман став ласкавіший і вважливіший до Соломії, але не привернув до себе її серця. Соломія і справді оббулася, оговталась, кинулась до роботи, помагала старій Зіньці. Але часом несподівано на Соломію находила журба, находив сум: сяде вона було на лаві або на призьбі, задумається і сидить неповорушно, неначе замре на одному місці. Бідна молодиця неначе почувала заздалегідь якесь нещастя.

Минули жнива, минуло й літо. Восени перед покровою пізньою добою, вже лягома, на кутку трапилась пожежа. Горіла Кононцева хата, а Кононець держав Соломіїну подругу Мокрину. Пожежа була недалечко од Романової оселі.

Вдарили в дзвін на ґвалт.