На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький

забідкавсь. Виг­ляд став неп­розірний, не­яс­ний, не­на­че хтось за­ди­мив са­мий світ сон­ця. Ма­ляр ог­ля­нувсь на греб­лю. Че­рез греб­лю су­ну­лась гус­та ота­ра овець на всю ши­ри­ну. Вівчарі ста­ви­ли ота­ру на стійлі по дру­гий бік став­ка в хо­лод­ку під вер­ба­ми, що рос­ли на око­пах ко­ло го­родів. Вівці поз­би­ва­лись до­ку­пи, ніби поз­ли­па­лись. Зда­ва­лось, що греб­ля вкри­та здо­ро­вецьким жи­вим чор­ним ви­вер­ну­тим ко­жу­хом, на кот­ро­му по­де­ку­ди ма­нячіли білі лат­ки та ус­тав­ки.

Порох ду­шив Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Очі в йо­го за­по­ро­ши­лись. Він ус­тав, хап­ком од­су­нув три­но­ги й кар­ти­ну на самісінький край греблі до ни­зенько­го тин­ка, кот­рим бу­ла об­ра­мо­ва­на греб­ля од став­ка. Жи­вий ко­жух по­су­нувсь не­за­ба­ром на місток і пхав ма­ля­ра з лав­ки, зачіпа­ючи йо­го довгі но­ги.

- А ку­чю, ка­торжні! От тобі й ма­люй! При­нес­ло ле­да­що оцих дур­них жи­во­тин. Про­па­ла уся по­езія! Не­ма де дітись, тре­ба ки­дать ро­бо­ту, - го­во­рив сам до се­бе ма­ляр і, вхо­пив­ши свої при­чан­да­ли в ру­ки, він на­си­лу-си­лу про­тис­ся по­за вер­ба­ми че­рез жи­вий ко­жух і шви­денько пішов до­до­му, втіка­ючи од гус­то­го дав­лю­чо­го по­ро­ху. Він прий­шов до шко­ли, де ще гра­ли в кар­ти.

- Чи це ви й досі граєте? А ме­не оце овеч­ки прог­на­ли з греблі. Му­сив утікать од тієї са­ра­ни. Тро­хи не спер ме­не отой дур­ний на­товп з греблі в во­ду. Поп­су­ва­ли мені ро­бо­ту, - бідкав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

Матушка прис­ла­ла най­мич­ку, щоб во­на пок­ли­ка­ла на обід. Але кар­тярі не вва­жа­ли на неї й усе гра­ли. Аж тут нес­подіва­но в світли­цю всту­пи­ла ба­ба-бран­ка.

- Ой ба­тюш­ко! Це я до ва­шої ми­лості прий­шла: мо­ло­ди­ця об­ро­ди­ни­лась зав­ча­су. Ох­рестіть мерщій ди­тин­ча, бо во­но не­час­не, та вже й лед­ве ди­ше: от-от одійде до бо­га. В цієї мо­ло­диці діти й часті, але якісь не жи­вучі. От і це вро­ди­лось не­час­не. Я вже йо­го вве­ла в хрест: тричі об­ли­ла свя­че­ною во­дою. А ви вже, па­нот­че, дох­рестіть, - про­си­ла ба­тюш­ку ба­ба-бран­ка. - Та й ро­ди­во бу­ло та­ке важ­ке, що ли­бонь і по­роділля до ве­чо­ра не до­жи­ве. Ще як во­на хо­ди­ла вагітна, то вже нез­ду­жа­ла.

- Коли б ця ди­ти­на бу­ла час­на, то от ми й дог­ра­ли б оце за­раз до кінця. Чом би пак ди­тині не підож­дать тро­хи! - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич.

Батюшка шви­денько пішов до­до­му, щоб до обіду встиг­нуть увес­ти в хрест ди­ти­ну. Софія Ле­онівна вже го­ту­ва­ла обід са­мостійно, як у се­бе вдо­ма в Києві.

- От і доб­ре, що тра­пи­лась ця не­час­на ди­ти­на. По­ки ба­тюш­ка дох­рес­те ди­ти­ну, я до обіду ще й на­ве­ду фар­ба­ми свою кар­тин­ку.

- Що ж це ви на­маз­го­ли­ли на по­лотні? Нічогісінько не роз­бе­ру. Не то ло­зи, не то де­ре­ва, не то якесь гай­во­рон­ня… Ще й збо­ку стри­мить який­сь сто­ян, не­на­че ши­бе­ни­ця, - про­мо­ви­ла Софія Ле­онівна з ва­ган­ням та з не­до­мис­лом в очах.

- Ой ви! Не маєте ви тям­ку про ма­лярські спра­ви ані на шаг. Ось я за­раз по­на­вод­жу усе, так тоді й дізнаєтесь, що то за гай­во­рон­ня. Нічо­го ви не тя­ми­те, - обізвавсь Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ну! я не та­ка вже не­тя­ма, щоб і цього не втя­мить. Ба­чу, що ви на­ма­лю­ва­ли кат зна що та й годі!

Софія Ле­онівна й справді нічо­го не тя­ми­ла в мальовництві, не лю­би­ла кар­тин і ніко­ли не ди­ви­лась, що на їх на­мальова­не.

- Ож дивіться! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і, вхо­пив­ши пенз­ля в ру­ки, в од­ну мить по­си­нив во­ду, по­зе­ле­нив вер­би та осо­ко­ри, навів жов­то­га­ря­чою фар­бою пи­тель, по­чор­нив тру­бу. Кар­ти­на од­ра­зу ніби ожи­ла й гля­ну­ла на ней­мовірну Софію Ле­онівну. По­ки пок­ли­ка­ли обідать, кар­ти­на вже бу­ла ніби жи­вий виг­ляд з греблі на око­лишні бе­ре­ги.

- Кидайте вже оте мальовид­ло та ходім обідать, бо я вже їсти хо­чу! - обізвавсь Лев­ко Ігна­то­вич, ви­ря­чив­ши очі на кар­ти­ну та не­са­мохіть слідку­ючи очи­ма за кож­ним ру­шен­ням пенз­ля. - Ну та й пад­ко­виті ж ви до цього штуч­ницт­ва! Ви б, надісь, ма­лю­ва­ли і вдень, і вночі. Як гам­се­лить по по­лотні!

- Атож! Як най­де на ме­не оце дур­не натх­нен­ня, то я й справді був би ла­ден і вночі ма­лю­вать. А ча­сом то так зам'яки­нюсь та роз­ле­дащію, що й пенз­ля не хо­четься взять у пуч­ку. Це, пев­но, на ме­не ту­теч­ки повіяв по­дих сільської по­езії. Це ж мої гаст­ролі на селі, ма­буть, такі, як бу­дуть зго­дом десь да­ле­ко і твої, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу.

В су­бо­ту Фле­гонт Пет­ро­вич з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, та Лев­ком пішли на співку, щоб тро­хи спра­вить півчу, а в неділю во­ни співа­ли в церкві в хорі. Ар­тис­ти виспіву­ва­ли і в хорі, і в тріо так, що се­ля­ни з ди­ва сли­ве усюс­луж­бу бо­жу сто­яли ли­цем не до прес­то­лу, а до хор, де гриміли чу­дові го­ло­си. Сла­ва за їх співи пішла навіть по се­лах скрізь по око­лиці.

V

Три дні ще про­був Ле­онід Се­ме­но­вич в сест­ри. Ще двічі хо­див на греб­лю з своїми мальовницьки­ми при­чан­да­ла­ми, щоб докінчить ро­бо­ту. Кар­ти­на ще га­разд і не ви­сох­ла, а тільки за­шерх­ла, як він вже зібрав­ся в до­ро­гу.

- Час мені браться до батька в Канівши­ну. Швид­ко ми­не той тиж­день, що й не зог­ля­диш­ся, а мені тре­ба б ще пос­хоп­лю­вать де­які гар­ненькі виг­ля­ди по Росі в Канівщині. Мо­же, мені знов до­ве­деться десь ти­ня­тись на да­лекій півночі, де я вже ти­няв­ся. Як бу­ло по­ба­чу на кар­тині по­на­мальову­вані рідні місця, то не­на­че вдо­ма по­бу­ваю, аж по­ве­селішаю й стаю бадьорис­тий. Ча­сом бу­ло аж очі зай­дуть сльозою од нудьги та смут­ку на чу­жині за рідною країною.

Через три дні, наспівав­шись та роз­ва­жив­ши се­бе ма­лю­ван­ням, Ле­онід Се­ме­но­вич ру­шив з дво­ра до батька в Канівщи­ну. Сест­ра зап­ла­ка­ла на про­щанні. Їй жаль бу­ло і бра­та, і йо­го ма­ло­го си­на, кот­ро­го на­че си­ро­тою по­ки­ну­ла навіже­на ма­ти. З Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем поїхав в містеч­ко й ба­тюш­ка за на­ли­га­ча­ми, об­ро­тя­ми, на­люш­ни­ка­ми та де­яки­ми за­куп­ка­ми, потрібни­ми в жни­ва. На коз­лах при­мос­тивсь і Фле­гонт Пет­ро­вич, щоб дізнаться, чи не­ма ча­сом на пошті звістки про зап­ро­шу­ван­ня будлі-ку­ди на гаст­ролі з ар­тис­тич­но­го бю­ра. Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча од­вез­ли на вок­зал, а самі во­ни заїха­ли в крам­ниці. Зро­бив­ши свою купівлю, во­ни зострілись з од­ним знай­омим з містеч­ка. Він зап­ро­сив їх до се­бе на кар­ти. Нев­ва­жа­ючи на га­ря­чий жнив'яний час, отець Зіновій за­га­яв­ся до пізньої до­би і вже сли­ве в глу­пу ніч вер­нув­ся до­до­му з на­ли­га­ча­ми та об­ро­тя­ми. Ма­туш­ка сер­ди­лась, сва­ри­лась та й годі ска­за­ла. Усю про­ви­ну во­на ски­да­ла на своїх гос­тей, що наїха­ли не в доб­рий час, са­ме в жни­ва, бо че­рез гос­тей ча­сом до­во­ди­лось за­не­ха­ять ро­бо­ту на полі. Після од'їзду Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й Лев­ко до­га­давсь, що й йо­му час би