Чернігівка - Костомаров Микола

У мене були гості, давні приятелі на хрестинах. Цього ще ніколи не бувало, щоб ми повинні були твоєї милости запитувати, чи можна нам до себе гостей кликати, а надто в такій справі, як хрестини. Твоєї милости тут не було. Не залишати ж дітей наших нехрещених, дожидаючися, поки волить вернутися твоя милость!

— А ви на своїх хрестинах про мене розмовляли, мене судили, як би мене з сотництва звести радилися! Га? Так, кажи? Були між вами такі розмови? — допитувався сотник.

— Пане сотнику, — продовжував городовий отаман, — я твоїй змилости відповів і ще скажу: кликав я гостей на хрестини, а що там говорилося, коли пилося та їлося, так ми тоді ж і забули; підпилі були.

— Ось я гукну хлопців та розтягну вас оттут та киями добре одшмарую! — кричав сотник, дедалі все дужче розпалюючись. — Ви не гадайте і не помишляйте, щоб мене вашою волею з сотництва звести. Я не такий сотник, як інші, що виберете самі та потім і коверзуєте, як хочете. Мене сам ясновельможний гетьман над вами наставив, а все через те, що мене знає і на мене більше спускається, як на всю вашу громаду. Мені гетьман дозволив писати просто до його власних рук, а інші сотники того не сміють, мусять через своїх полковників зсилатися з гетьманом. Тільки я на всю Україну, один такий сотник, що до самого гетьмана просто пишу. От і знайте мене! Ти, Куличе, скурвий сине, пся кров, хлопська юха[46]! Ти, ти всьому привідця, собачий сине!

Він ухопив Кулика за груди та давай трясти. Своєю дужою рукою він нахилив Кулика так, що той поклонився йому аж у землю.

— Пане вельможний! — сказав городовий отаман. — Не гнівися! Твоя в усім воля, тільки я проти милости твоєї ні в чому не прошпетився[47]; певне твоїй милості на мене щось наплетено.

— Знаю я вас, лукавих синів! — кричав сотник. — І ви ж знайте мене, коли так. Змагатися зі мною у вас мочі не стане. Перш усі ви з вашими жінками й дітьми пропадете, на Сибір підете, ніж мене від себе зведете. За мене гетьман, а за гетьманом і сам цар! Куди ж вам, чорнякам, до мене? Пошліть козаків до курінних, щоб з’їздилися до мене віншувати мене з малженством і везли б мені належитий ралець од себе й од своїх куренів. Чуєте?

— Чуємо, вельможний пане сотнику! — в один голос відповідали отаман із писарем.

Під час цієї розмови мати й жінка стояли позаду, радіючи з величности — перша синової, друга — чоловікової. Стара Молявчиха ще хоча би півроку поперед цим і подумати б собі не посміла, щоб її син так гримав на урядових людей, писарів та отаманів, а тепер довелось їй порадіти, дивитися, як синові коряться й покірно кланяються писарі й отамани. Бутримівна — та й зростала в такій сім’ї, де їй змалечку казали, що вона піде заміж за значного чоловіка, такого, що матиме право інших гнути й тиснути. То був ідеал людської гідности серед того кола, де зросла Бутримівна.

Вийшовши від Молявки, писар Кулик сказав отаманові Крукові:

— Пане куме! Посилайте козаків кликати курінних, як наказує пан сотник, а тим часом мерщій запрягаймо коні в сани та чухраймо до Батурина: подамо нашу супліку гетьманові. Що буде, те нехай буде! А я сподіваюся певне, що станеться по-нашому. Поки з’їдуться в Сосницю курінні, — ми тим часом вернемося. Тоді з гетьманської волі зберемо раду вибирати сотника.

Того ж дня вони й поїхали з Соснині.

Тямущий чоловік був писар Кулик. Чув він раніше, що гетьман Самойлович дуже вірить Мазепі, — ото ж до нього просто й подався Кулик із Круком. Він розповів, що козацька громада дуже ремствує на наставленого від гетьмана сотника Молявку і просить повернути їй давнє право вибирати сотника вільними голосами.

Мазепа відказав, що Самойлович і сам уже не дуже задоволений із цього сотника: надокучливий він чоловік, заводить клопіт із марними доносами, — ось уже Петра Дорошенка через його доноси забрано.

— Але, — додав Мазепа, — Петрові Дорошенкові в Москві погано не буде, та ще й написано з Москви до гетьмана, щоб був ласкавий до його родичів.

— Так гетьманові не буде прикро, — заговорили Кулик та Крук, — коли ми Андрія Дорошенка виберемо сотником?

Мазепа запевнив їх, що навпаки — гетьман буде з того дуже радий. Узявши від них супліку, Мазепа пішов із нею до гетьмана. Того ж дня в генеральній канцелярії написано було від гетьмана листа, а листом дозволено сосничанам вибрати собі сотника, як показують їхні права та вольности. Про Молявку-Многопіняжного в тому листі не згадувано зовсім, мов би його в Сосниці й не було. Мазепа сам віддав гетьманський лист суплікантам, а ті негайно поїхали назад.

Тим часом курінні отамани, на заклик розісланих до них козаків, почали з’їздитися до сотенного міста; двоє з них встигли вже й пана сотника відвідати й поздоровити і сповістили його про подарунки від своїх куренів і від себе особисто; дарували вони скотину, вулики бджіл, а від себе отамани попривозили молодим усякі срібні дрібнички. Але вони тільки сповістили про свої дари, а віддати нічого не встигли.

Повернулися з Батурина Крук та Кулик. Зараз городовий отаман закликав попа, війта міського та тих курінних, що вже приїхали до Сосниці. Він оповістив усім, що буде рада з гетьманського наказу. Ударили в дзвін. Загули тулумбаси.

Молявка не підозрював, що городовий отаман та сотенний писар насмілились їхати з суплікою просто до Батурина; навпаки, Молявка думав, що налякав їх своїм грізним окриком, то вони, щоб запобігти знову його ласки, поїхали з Сосниці збирати курінних, щоб ті їхали вітати сотника. Залишаючись спокійним у своїй господі, сотник почув несподівано, як задзвонили в дзвони, забили в тулумбаси, — він послав козака довідатися, що то діється.

Вийшов козак із сотницького дому, трохи пройшов улицею й опинився на майдані перед церквою. Там уже назбиралася юрба людей. Нашвидкуруч змостили якийсь високий поміст; на ньому стояли Крук та Кулик, біля них курінні отамани, війт і хорунжий, Молявчин приятель і прихильник, стояв із ними і держав сотенну корогву.

От як це сталося. Крук із Куликом, повертаючись із Батурина, випадково зустріли хорунжого, зупинили та показали гетьманського листа, — він зараз побачив, що справа стоїть зовсім не так, як він думав. Він зрозумів, що Молявка-Многопіняжний зовсім не такий дужий та міцний, як показував себе. Хорунжий одразу перемінився, не захотів і сповіщати свого колишнього приятеля, яке лихо на нього насунуло, а став у всьому слухатися отамана городового й писаря, з їхньго наказу взяв сотенний прапор і поспішив на раду.

Писар Кулик, розгорнувши гетьманського листа, читав перед народом:

— Іван Самойлович, гетьман обох сторін Дніпра Війська його царського пресвітлого величества запорозького, оголошуємо цим отворчатим листом нашим гетьманським города Сосниці і всій Сосницькій сотні обивателям і всякого уряду людям, які ставши пред нами очевисто означеного города Сосниці отаман городовий Василь Крук і писар сотенний Іван Кулик іменем всіх отаманів і козаків, і міщан, і всього поспольства вишейменованого города Сосниці і всієї Сосницької сотні суплікували нам, просячи, аби ми дозволили їм за стародавніми їхніми правами та військовими вольностями обрати собі вільними голосами за своїми побажаннями сотника, на що ми, поважаючи старожитні права і вольности Войська запорозького, їм на таке обранння дозволяємо, варуючи однак, аби по закінченню такого обрання нам для конечної нашої про те сентенції той вибір із їхніми підписами був доставлений через його милость вельможного пана полковника черніговського, до которого військового регименту Сосницькая сотня належить.

Почувши таке, посланий Молявчин козак не повернувся назад, а залишився дивитися, що далі буде.

— Андрій Дорошенко нехай буде сотником! — гукнули отамани, а за ними й козаки.

— Андрій Дорошенко! — загукало міщанство й поспільство багатьма голосами.

Андрій Дорошенко, почувши дзвони й тулумбаси, вийшов із дому, нічого того не знаючи і нічого не сподіваючися; він не став пробиватися крізь натовп, а зупинився біля церкви. Побачивши його, козаки юрбою кинулися до нього, гукаючи, вхопили його, потягли та й поставили на поміст; отамани накривали його своїми шапками, хорунжий подав йому корогву, всі гукали: на сирно! на сирно!

Андрій Дорошенко почав був відмовлятися, казав, що він не достойний того, але Крук голосно сповістив, що так хоче вся громада, і він не сміє громадському присудові не коритися.

Аж тоді козак Молявки залишив майдан і приніс Молявці вість, що вже вибрано нового сотника.

— Як вони сміють! — скрикнув Молявка. За ним зарепетували так само його мати й жінка. — То свавіля! То ошуканство! — вигукав він,— то бунт проти зверхности. Я до самого гетьмана зараз поїду.

Коли це ввійшов Кулик. Молявка кинувся був до нього з кулаками, скреготів зубами зі злости, але писар обома руками припинив його і порадив поводитися спокійніше:

— Уже ви, мосьпане, не сотник, громада вибрала іншого сотника, Андрія Дорошенка.

— Що мені ваша громада! — зарепетував Молявка. — Я більший від усієї вашої нікчемної громади. Сам гетьман мене наставив над вами, так сам гетьман, коли захоче, має мене звести, а не ви, шолудиві!

Кулик сказав, що в них є гетьманський лист, що дозволяє вибрати нового сотника.

— Це лист підбірний, мальований! Самі його зложили, — кричав Молявка. — Гетьман такого листу не підпише. Покажи лист!

— Іди в раду до нового сотника, — він тобі лист покаже, — промовив Кулик.

— Не піду в вашу мужичу чернячу раду. І вашого задрипаного Андрія Дорошенка знати я не хочу. Більший і сильніший я від усіх вас. Пан гетьман мене наставив із царської волі, а це ж усе одно, що й сам цар мене наставив. Я вас усіх!..

— Нічого ти нам не вдієш! — відказав Кулик. — Краще тихенько та любенько покорися громаді, зречися сотницьких маєтків, поклонися новому сотникові, а потім війся собі туди, звідкіля взявся, або куди схочеш, туди від нас і дівайся!

— Чорти б нехай задрали вашого обраного сотника і всіх вас! — горланив Молявка. — Поїду до самого гетьмана. Ви в мене знатимете, бунтівники!..

— Нічого твоїй милости їхати до гетьмана, бо лист гетьманський явно указує гетьманську волю над нами у цій справі. А лист той у нас!

— Подай мені сюди цей лист! Коли сам своїми очима побачу, що ясновельможний мене скинув, тоді й покорюся, — сказав нарешті сотник, схаменувшися.

— Добре, коли не хочеш іти до нас у раду, то ми тобі сюди принесемо лист, тільки не я сам принесу, бо ти ще вирвеш лист та зіпсуєш його, а свідків не буде.