Писар Імхотеп - Микитин Теодор
У мене свої турботи. Та ще й які! А ти думав: мов життя нливе спокійно, як човник по Гапі.
Він явно хотів уникнути розмови, яку сам навіщось затіяв.
— Не приховуй, достойний,— наполягав Імхотеп.
— Нічого з тобою не вдієш,— знизав плечима Аарон.— Хоч-не-хоч, а доведеться сказати. Ти весь час згадував якусь Ніке, називав її то пташкою, то квіткою, клявся у своєму коханні до неї. Мабуть, вона надовго увійшла в твоє серце.
— Назавжди! — тихо, але рішуче запевнив старого Імхотеп і заплющив очі.
Ніке... Навіть тепер, коли смерть стояла у нього за плечима, він серцем і душею був з коханою. Але чи його ув'язнення не відштовхнуло її від нього? Юнак раптом стрепенувся знову. Хіба ж тільки про Ніке він говорив?
— А крім Ніке я не назвав нікого? — схвильовано допитувався.
— Я вже сказав: лише Ніке,— вдав із себе сердитого Аарон.— Більше не питай про своє марення, а пий, що даю.
Імхотеп уперше за всі дні слабості відчув голод. З апетитом випив м'ясний вар — і сили поволі верталися.
— Не питатиму, достойний,— пообіцяв скрушно Імхотеп.— Тільки скажи, хто крім тебе чув мою маячню?
— Гімназіарх, який кілька разів приходив сюди. Але ти тоді говорив про Ніке.
— Ніколи в житті не забуду, достойний, що ти уберіг мене від смерті, — зворушено проказав Імхотеп.
— А ти забудь про те,— суворо порадив йому Аарон,— Так ліпше для нас обох.
Натяк був ясний, і Імхотеп уже не сумнівався, що в гарячці він говорив про повстання і про свою причетність до нього. Однак страху не відчув: знав, що Аарон збереже таємницю.
— Мій друг Шамеш забув про мене,— зітхнув юнак, і Аарон з осудом глянув на нього.
— І про Шамеша забудь, ніколи не називай його імені,— порадив хворому.
— Шамеш мертвий! — жахнувся Імхотеп.
Аарон скрушно похитав головою, мовчки підійшов до дверей — прислухався, чи за ними нікого нема. Потім тихо заговорив:
— Я розповім, що діялося в Александрії, коли ти змагався з болотною недугою, — сів біля Імхотепа.— Наступного дня, як вона звалила тебе, в столиці спалахнуло повстання рабів і вільних злидарів.
— Чому ж мене ніхто не повідомив про це? — зіперся на лікоть Імхотеп, не здатний ще контролювати своїх почуттів.
Од думок, що раптом завирували, його скропив піт. Отже, повстання відбулося, та закінчилося поразкою. Інакше зараз замість Аарона тут сиділи б Шамеш або Меріб, мати чи батько. Адже єгиптяни мали б доступ до Музейону. Греки, напевно, криваво розправилися з бунтарями і з усіма, хто причетний до повстання. Його самого врятувала болотна хвороба, будь вона проклята! В той вирішальний час він мав бути серед повсталих.
— Достойний, розкажи мені про повстання,— благально просив Імхотеп.— Ти ж тепер усе про мене знаєш, і з мого боку було б нерозумно заперечувати свою причетність до нього.
— То був страшний час, і щасливі ті, які його не бачили,— не приховав гіркої правди Аарон. — Битва тривала два дні з ранку й до ночі, гоплітам удалося відтіснити бунтарів од Царської дільниці і зайняти Єгипетсько-Сірійську.
— А третього дня? — Імхотеп відчув, що в нього знов починається гарячка.
— Його не було, — хитро примружив очі каталогізатор, але юнак не помітив цього.
Аарон сміється з нього. Після кожної ж ночі настає день. А може, каталогізатор приховує страшну правду. Гопліти знищили всіх повстанців, навіть їхні сім'ї. То чи варто розпитувати, що приніс бунтарям наступний день.
Спостерігаючи за Імхотепом, Аарон зрозумів, що діється в його душі.
— Ті, що не загинули в бою, залишили вночі Алексан-дрію і, очолені Шамешом, подалися з сім'ями у верхні номи,— вдавано байдуже сказав старий Імхотепові.— Там теж спалахнуло повстання рабів, каменотесів, рудокопів, фелахів і різної вільної бідноти. Гопліти не переслідували втікачів, бо багато їх полягло, а ще більше було поранених. Керує бунтарями верхніх номів якийсь писар.
— Гармахіс! — збуджено вигукнув Імхотеп, і на душі в нього стало так радісно, ніби він і не хворів.
Не все ще втрачено і недаремно пролито кров. Напевне, більшість повстанців урятувалася і у верхніх номах продовжить боротьбу за волю.
— Мабуть, Гармахіс,— замислено промовив каталогізатор.— Бачу, ти втаємничений у всі бунтарські справи,— лагідно дорікнув хворому старий.— З верхніх номів нині вранці прибули перші втікачі. Розповідають, що повстанці вбивають лише найжорстокіших урядовців, землевласників, орендарів і работорговців, а всім іншим наказують негайно забиратися геть. Філопатор радий би послати туди своїх го-плітів, але раптом появився ще грізніший ворог — Антіох III Сірійський, він збирається відібрати од Єгипту загарбані предками Філопатора сірійські провінції. Може, навіть прогнати царя і заволодіти всім Єгиптом.
Аарон розповідав про це без хвилювання, байдужий до того, хто управлятиме Чорною Землею. І Філопатор, і Антіох поблажливо ставились до іудеїв, бо потребували їхнього золота.
Звістка про війну з Сірією вразила Імхотепа. Ні, він співчував не Філопаторові, а рідному народові. Невже єгиптяни ніколи не стануть господарями своєї землі? Невже чужинці завжди гнобитимуть їх? Але, з другого боку, війна двох тиранів допоможе Гармахісові закріпитися у верхніх номах, аби з часом створити державу справедливості, про яку мріяв Меріб. Учитель, напевне, подався до Гармахі-са, там разом із Шамешом допомагатиме йому порадами. Про смерть Меріба Аарон не згадував, й Імхотеп не знав про це.
— Музейон і Царська дільниця залишилися без слуг і рабів, — продовжував розповідати каталогізатор, — якщо не брати до уваги кількох старих рабів. Навіть Філопаторові приносять їжу з військової кухні,— засміявся тихо.— Еллінські та єгипетські модниці ходять брудні й нечесані, бо багато рабинь пішло з бунтарями. Чоловіки крутять жорна — і багатьом уже запалися черева.
Імхотеп уважно прислухався до слів каталогізатора, але в душі не з усім погоджувався. Аарон гадає, що тепер усі еллінки брудні й нечесані, бо не бачив Ніке. Квітка лотоса навіть у негоду чарівна.
Ніке не знає, що він, Імхотеп, хоч і не брав участі в повстанні, проте стояв за крок від смерті. Напевне, дівчина жде його, бо звістка, що сам Філопатор розвіяв підозру про змову Імхотепа з бунтарями, мабуть, облетіла місто. А може, Ніке зробила неправильний висновок, подумавши, що він, обурений підлістю Доріона, викинув її зі свого серця. Коли зустрінеться з Ніке — розкаже про все. Але чи застане ще своїх батьків у Ракотісі? Може, гопліти знищили й сім'ї повстанців — старих людей і дітей?
На це питання Аарон заперечливо похитав головою. Гопліти, напевне, вчинили б так, якби Філопатор не боявся Сірії. Така різня поглибила б ненависть єгиптян до нього, і на випадок війни в Дельті спалахнув би новий бунт.
З коридора долинули чиїсь кроки, Імхотеп і каталогізатор почали прислухатися.
У кімнату, тихо ступаючи, щоб не розбудити хворого, ввійшов Ератосфен.
— Я радий, що ти переборов хворобу і повертаєшся до життя,— заговорив, помітивши, що Імхотеп не спить.
— Завдяки достойному Ааронові,— перевів погляд на свого рятівника Імхотеп.— Він весь час опікується мною.
— Я кілька разів приходив, коли ти був на порозі смерті, і завжди заставав його біля тебе.
— Тобі, достойний, я теж зобов'язаний життям, — віддав належне Ератосфенові юнак.— Ти визволив мене з льоху і врятував від міського муру.
— Життя навчило мене відрізняти людей од шакалів. На жаль, цих шакалів стає все більше,— зітхнув Ератосфен.— Одні б'ються за білу пшеничну паляницю, другі за бич, який дає їм владу. Щоб втримати її, вони йдуть на все.— Але я прийшов сюди не на філософський диспут, хочу порадувати тебе доброю звісткою.
— Достойний, ти вже порадував мене своєю присутністю.
— Хто задовольняється малим, заслуговує більшого,— пригадав давню приказку гімназіарх.— Достойний Аарон, напевне, розповів тобі, що тут діялося, коли ти змагався з недугою.
— Лише дещо,— застерігся каталогізатор,— Щоб про все розповісти, замало одного дня.
— В Музейоні залишилося кілька старих рабів, одного з них я послав у Ракотіс — розвідати про твоїх батьків,— сказав гімназіарх.
Імхотеп нервово поворухнувся. Розпитувати про рідних боявся і лише тривожним поглядом втупився в гімназіарха.
— Не хвилюйся,— заспокоїв його Ератосфен.— Я ж казав, що приніс добру звістку. Обоє вони живі. Батько вже старий і не брав участі у повстанні. Грек у його віці носить ще меча і щита, але ви, єгиптяни, швидко старієте і недовго живете, бо є на це причини,— співчутливо похитав головою.— Батько хотів навідатися до тебе, але раб передав моє застереження: йому поки що не варто появлятися в місті.
Почувши втішну звістку про батьків, Імхотеп сказав:
— Твої слова — як цілющі ліки: вже наче й хвороба відступає.— Та раптом відчув, що йому знову стає холодно і сили покидають його.
— Накрийте мене,— шепнув він, заплющуючи очі.
XIII
За місяць хвороби Імхотеп дуже схуд — щоки запалися, під очима з'явилися синці. Проте його вигляд не хвилював Аарона.
— Ти переміг хворобу і незабаром візьмешся за свої папіруси,— радів старий.
Каталогізатор казав правду. Імхотеп відчував, як до нього повертається здоров'я, з кожним днем усе більше прибуває свіжих сил. Появився апетит — будь-яка страва, навіть каша, відразу зникала. Але тепер вона бувала на столі все рідше, бо справи Музейону пішли на лад. Рабів, які загинули або подалися у верхні номи, замінили нові — привезені з Італії й Еллади, хоч ціни на них піднялися в три рази. На пристані знову зупинялися навантажені різним товаром кораблі, в шинках, як і раніше, виспівували захмелілі моряки; наглядачі значно рідше шмагали нових рабів-вантажників.
У маєтках Музейону, як і колись, було вдосталь м'яса і риби, зерна і городини. Вчені вже не варили собі кашу, а займалися наукою. Для них готували їжу раби-куховари.
Нарешті Імхотеп устав з постелі. Ноги не слухалися, підгиналися. З допомогою Аарона кілька разів пройшовся од дверей до вікна. Його пройняв страх. Невже завжди так важко пересуватиметься?
— Це тимчасова кволість,— заспокоїв його Аарон.— Захочеш — незабаром носитимеш на пристані бедети, бо там тепер бракує вантажників, і добре заробиш,— пожартував.
— Як проженуть мене з Музейону, то скористаюся з твоєї поради, достойний,— вдавано весело пообіцяв Імхотеп, але в душі образився на каталогізатора.
Імхотепа цікавили події, що відбувалися в столиці і верхніх номах, доля повстанців, які залишили Александрію.
