Елементал - Шкляр Василь

— На такі випадки існує prix fixe[52].

— Скільки?

— Із вас ще по одному віскі.

5

Якщо справді існує поцілунок смерти, то я відчув його бридкий дотик не на щоці, а на губах. Це був навіть не дотик, це був смоктун, який перехоплює подих, чого я давно вже не знав.

Я відчинив броньовані двері й одразу вдихнув порожнечу — вона облягла мене, як вакуум, де немає ні грамини кисню.

— Хедо!

Ні, її ніде не було. Але не було й чужого "людського духу", який я уловлював значно гостріше за Змія.

Мені трохи попустило від здогаду, що Хеда вийшла з дому сама, — запасний ключ, що висів на цвяшку в коридорі, щез. Однак виходити надвір чи комусь відчиняти двері я заборонив їй суворіше, ніж про це застерігала стара коза своїх семеро козенят. У неї не було такої необхідности, тим більше, що ми разом уже виходили в місто, вешталися по крамничках, і Хеда купувала собі всілякий жіночий дріб’язок, про який без неї я не міг і подумати. Наприклад, пилочки-ножички для нігтів чи, ще гірше, жіночі штучки, що їх побачиш тільки в телевізійній рекламі.

Потім ми обідали в дорогому безлюдному ресторані, де подавали соковиту форель, приготовану на лозі, і я потішив Хеду, розбираючи рибу руками. Це відразу знімає скутість, яка часом находить на тебе в занадто вишуканій ресторації з її снобістською ритуальністю.

Хеда вправно давала форелі раду ножем і виделочкою, але якби я теж так робив, то весь вік ходив би голодним.

— Я така вдячна тобі,— сказала вона.

— За що? — спитав я, чомусь думаючи про пилочки-ножички й оті жіночі штучки, що їх показують у телерекламі.

— А ти не знаєш?

— Ні, Хедо. За що?

— Тоді тобі й знати не треба.

— За те, що я твій охоронець? Це, Хедо, моя робота.

— Не за те, — сказала вона. — Ти просто придурюєшся. Я про наші ночі.

— А-а-а… Ти про казку.

— Перестань, ти знаєш, про що я кажу.

— Хедо, це теж входить у мої обов’язки. Я мушу стежити, щоб з твоєї голівки не впала жодна волосина. — "І з лобка також", — ледве не додав я, а вголос сказав: — Як я можу поводитись інакше з дівчинкою?

Це була провокація. Не спонука до якоїсь там конкретної відповіді, а провокація різкого зрушення у її психологічному стані. Тут іноді буває корисна навіть брутальність. Відверта грубість у таких випадках часом допомагає більше, ніж сором’язливе сюсюкання. І даремно я не сказав оту фразу вголос. Про лобок, якого не соромиться навіть дитяча казочка: "Цок — та в лобок, та в писану торбу".

— З дівчинкою? — Ну от, вона вже усміхнулася. — Це ти гарно сказав. Дуже гарно.

— Бо з гарною дівчинкою…

— Неправда, — мовила Хеда. — Я зараз схожа на обскубану курку.

— Ні, ти гірша, — я знов поступово переходив до провокативного методу. — Ти, Хедо, гірша за обскубану курку, бо та своєю оголеністю…

— Сам ти півень кастрований, — раптом сказала вона й відразу схаменулася. — Ой, пробач…

Я засміявся з усією щирістю, мені справді стало весело, адже моя психотерапія дала блискучий результат: Хеда вже була майже здоровою дівчинкою, якщо віддала мені такий "пас". Однак сама вона зовсім не перейнялася тим жартом, навпаки, мій сміх ще дужче її наполохав, і Хеда тільки повторювала:

— Пробач… я не подумала…

Сині сльози стояли в її очах.

— Пробач… Будь ласка!

— Не пробачу, — сказав я. — Мені це дуже сподобалося. Я це тобі пригадаю.

І ось тепер кастрований півень стояв у порожніх апартаментах геть безголосий і приголомшений, до всього ще й півень-гомосексуаліст із жовтим гребенем, кольору жаб’ячого мила, й одною сережкою, півень, який кублиться-б’ється з такими ж когутами, як сам, бо зовсім не має підходу до несучок, й від нього втекла навіть обскубана курка.

Лихий інстинкт ледве не погнав мене надвір, але я схаменувся і знов зайшов до Хединої кімнати. Бігати з висолопленим язиком не було жодного сенсу. Якщо Хеда сама вирішила прогулятися, то незабаром повернеться. А якщо це не так, тоді вважай, що смерть усмокталася в тебе невідчепним цілунком. Що ж, так і буде. Поставлю хрест на Легіоні і подамся до бельґійців. Там вільний контракт. Або ще краще — до голландців, ближче до Гааґи. У крайньому разі на мій вік вистачить ще й Юґославії. Щоправда, платять там мізер. І пити доведеться хіба що самопальну ракію.

Як зараз бачу ідилійну картинку. Теплий густо-синій вечір. Подвір’я майже сільського будинку на околиці великого міста — шовковиця, персики, а під листяним дахом винограду сидить вусатий чоловік біля дубового кадібця. Чудопал виніс його з льоху, вирішив покайфувати на свіжому повітрі. Тільки зблизька видно, що жовта ракія цідиться з краника на землю, і цівка крови стікає зі скроні вусаня. Зовсім недавно він одкрутив той краник…

У моїй кімнаті задзвонив телефон. Хеда не знає його номера, і я їй заборонив піднімати слухавку.

— Алло?

— Вибачте, ви коли виїжджаєте?

— Так, як і домовлялися. Через добу нас тут не буде.

— Дякую.

Це господар. Я знав, що тільки він міг сюди дзвонити, але замлоїло якесь дурне передчуття. Зі мною взагалі починало щось діятися незрозуміле: ще трохи і я відчую у грудній клітці незнайомий мені стукіт. На тому місці, де колись було серце. Там уже вібрує дрібненька жилочка. Примушую себе думати про все на світі, згадую казку про вовка і семеро козенят, а там тонко бринить холодний пульс: Хеда, Хеда…

Виходжу на кухню, наливаю собі у склянку віскі і відчуваю ту вібрацію кожною пучкою пальців. Це мерзенне відчуття. Це ще гірше за п’ятиденний марш-кидок, коли тобі від корчів зводить ноги, піт виїдає очі, а ти біжиш на одному місці у вакуумі, де вже не лишилося ні грамини повітря, пензлюєш невідомо куди і раптом починаєш згадувати Бога…

Врешті-решт я не витримав, вийшов надвір, обходив усі оті крамнички, де ми з нею були, заглянув навіть до ресторану, в якому готують форель на лозі і частують блакитних півнів.

Я не хотів припускати, що нас могли вичислити, тут імовірність була один із мільйона, хоч іноді саме ту одиницю обирає злий фатум; це коли йдеться про удачу, талан — тоді цей жереб не витягнеш і з десяти, а лихо — ось воно, ти вихопиш його із заплющеними очима, маючи один шанс із мільйона. Тільки не тепер, не тепер… Боже, будь ласка. Поверни мені цю дівчину, я не хочу ста тисяч, не хочу "шарових" полків, я тільки хочу, щоб вона сіла в Марселі на корабель, а я, стоячи під платанами, запорошеними курявою всього світу, сказав їй "Прощай". Господи, хлібом клянусь, мені не треба півмільйона франків, я їстиму отруйних змій і запиватиму їх Твоїм дощем, тільки не дай, не дай скривдити цю дівчину, нехай попливе вона у свою далечінь, відому тільки Тобі, нехай береже її Та, що рятує на водах, Боже, будь ласка… Ти даремно подумав, що я, останній грішник, закохався у неї, Ти почув, як у грудях моїх прокинувся стукіт, але то не від того, я не міг собі це дозволити, бо все у Твоїм світі має свою межу і свій кінець, окрім Твоєї, Господи, волі…

Ох, як швидко ми забуваємо свої обіцянки, навіть ті, що даємо Богові.

Я ходив містом уже без надії, хоча й здригався на кожну блакитну пляму серед перехожих. Хеда щезла із дому саме в тій блакитній сукні, що я їй купив недавно. Я перейшов увесь Тверський бульвар, довго стояв біля "Білого папуги", де ми вийшли з машини тієї ночі, ніби тут мала лишитися мітка, якийсь віщий знак, що підкаже мені не тільки помилку, але й подальший шлях. Стояв там і нічого не бачив, лише в очах розпливалися плями: блакитні, бузкові, червоні…

І раптом я майже побіг. Поміж тих різнобарвних плямин, поміж людей і машин, що вищали клаксонами й гальмами, поміж клумб і дерев… Я біг до нашого будинку, бо то було єдине місце, куди Хеда могла ще прийти, то було наше останнє пристановище в цьому чужому місті, наша мушля-фортеця.

Я у два скоки опинився на другому поверсі, відчинив двері, і подих мені забив запах жінки, чужої, незнайомої жінки, той запах вів у Хедину кімнату, і я пішов на нього уже поволі, неквапом, м’яко так пішов, як барс, і, нарешті, побачив цю красиву гадину, цю змію підколодну, що сліпила мене своєю непристойною вродою — очі на все обличчя, більше нічого й не видно за тими очима, хіба що губи, хтиві і безсоромні, червоно розтулилися у здивуванні — що за один? — і навіть чубчик, що став тепер ще коротшим, ніж був, наїжачився проти мене. Диво, що може зробити косметика з жінкою, жодна пластична операція не витворить того, що може вичаклувати цей відьомський макіяж. Моя обскубана курочка вбралася в таке пір’я, що мені відібрало мову, а її синющі очі волали безсоромним тріумфом: ну як?!

Та як: я зі своїм гребенем кольору жаб’ячого мила і сережкою в лівому вусі (краще б уже кільце затяг у ніздрю) міг тут тільки сопіти в ганчірочку. Добре, хоч здогадався, де вона пропадала, і за інших обставин мій розпач, либонь, перейшов би у гнів, проте зараз він танув у мені щемливим теплом. Зрештою, Хеда зробила те, про що я сам хотів її попросити, але: а) зробити це взавтра в день вильоту; б) до косметичного салону шпацірувати лише в супроводі охоронця; в) чепуритися не так виклично, аби менше привертати увагу.

— Я тобі й така не подобаюся? — спитала вона розчаровано, хоч гадина знала: подобається до запаморочення.

— Хедо, ти провинилася. Інший на моєму місці задер би тобі платтячко і так надавав би, щоб ти запам’ятала надовго.

— І в чому ж річ? — спитала вона. — Я не проти.

Це зухвальство, цей синій дим у її очах і ця стрижена майже під "нуль" голівка довели моє легке запаморочення до нестями.

Я взяв її за плечі, повернув і так кинув на ліжко, що коротку блакитну сукенку не треба було й задирати. Вона сама підсмикнулася, оголюючи білу "серветку", таку білу, що я не посмів чіпати її руками, нахилився, узяв губами і легенько потяг донизу. Я відчув дурманний пах її зміїної отрути й потягся до неї, як самогубець, а Хеда застогнала від болю. Вона потрапила до рук справжнього поглинача змій і тепер, зрозумівши це, безсило звивалася у тих руках і боронилася глибоким здавленим криком.

— Хедо, не бійся…

— Ще… ще…

— Тобі не треба нічого боятися. Якщо ти дівчинка… Хедо, якщо ти дівчинка… то я можу з тобою, як із хлопчиком.

— Як хочеш… як хоч…

— Хедо…

— Ти можеш і так, і так. І так… як тобі найдужче подобається.

А тоді я знов став конем. Божевільна вершниця мчала на мені, не бачучи дороги, мчала із заплющеними очима через гарячу пустелю, припавши до мене мокрими від утоми ложеснами, і з мене вже також білими бризками летіла піна.

І тільки я, мудрий досвідчений кінь, бачив своїм фіолетовим оком кінець тій дорозі.