Елементал - Шкляр Василь

Потім там, унизу, пролунав ще страшніший вибух, від якого стряслася земля і небом поповзла красива, як салютовий феєрверк, заграва.

— Козли, — сказав я. — З вогнем граються. Таким тільки дай сірники, то вони й хату запалять.

Хеда мовчала. Її рука все дужче стискала мою, я чув, як у долоню вп’ялися її гострі нігтики.

Ми зайшли у геть незавидну вуличку, де я ще здалеку помітив такого ж незавидного "жигулика", щоправда, не жовтого, не міліцейського. Нарешті і я сів біля Хеди.

Водій вочевидь нам зрадів, хоча й запитав трохи злякано:

— Що це так шандарахнуло, ти не знаєш?

— Розборки, — сказав я. — Що ж іще! Давай, погнали.

— Ну, вони геть озвіріли. Скоро Кремль запалять.

— А тобі жалко Кремля? — спитав я.

Він глипнув на мене через праве плече, точнісінько, як покійний Вессон. І все зрозумів.

— Та мать його в йоб, той Кремль. Хай палять разом із Білим домом. Людей жалко. Наїхало цих чорножопих…

— Не матюкайся при дівчині,— сказав я. — Бо оштрафую. Не личить біложопим матюкатися.

Він ніяк не міг мені догодити й похнюпився. Потім, згадавши рятівну тему, сказав раденько:

— А наші сьогодні виграли, бачив?

— Ти не знаєш, де я був? — спитав я похмуро.

Він прокашлявся і зробив останню спробу — торкнувся погоди, про яку говорять усі нормальні люди, коли їм більше нема про що говорити.

— Гарненький сьогодні дощик пройшов.

— Гарненький, — сказав я. — Особливо стороною.

Тепер я слухав тільки присутність Хеди. Не її, а саму присутність. Я чув її не так, як жінку чи дівчину, не так, як доторк руки чи аромат тіла. Я чув її, як бритву, котра розтинала навпіл те, що сталося за ці кілька днів, і те, що буде потім. Я не знав, як воно буде, тільки знав, що його початок ось тут і зараз. Відлік уже пішов…

Водій, попри свою балакучість, головне завдання виконав бездоганно. Я попросив його зупинитися біля нічного ресторану, що за іронією долі називався "Білий папуга". Какаду, між іншим, також білий папуга, і виходило так, що ці білі папуги є найбільшими пияками.

Втім, я, звичайно, не збирався вести Хеду до нічного ресторану. Принаймні зараз. Це просто був дешевий хід конем перед водієм: нехай думає, що я гуляю собі з коханкою, і не знає, де ми притулимося в нетрях цього чужого міста. Ми ліпше пройдемо пару кварталів пішки.

Я дав йому п’ятдесят баксів і сказав примирливо:

— А дощик таки гарний пройшов, правда ж?

— Так, — сказав він. — Особливо стороною.

Будинок наш був майже у центрі міста. Наш. Досить пристойна сталінська будівля, яка зводилася, напевно, для таких людей, як троюрідний брат дядька мого батька. Котрі стояли за шторою.

Вхід до під’їзду був із кодовим замком, а вже на другому поверсі броньовані двері вели до нашої оселі, яка коштувала на добу стільки, як я щойно заплатив водієві. Це тому, що такі апартаменти знімаються на день-кілька. Зате ніхто не допитується, хто ти, звідки і з ким.

Я також не збирався тут довго затримуватися — так, перечасувати грозу. Перечекати дощик. І якщо чесно, то ще не знав, що робитиму після дощику. Бритва просто ґвалтовно відтяла те, що було, від того, що має бути. Дорога, якою я сюди прийшов, поки що не мала зворотного напрямку.

Праворуч підеш — коня втратиш, ліворуч підеш — без голови зостанешся, а вирушиш прямо — назад не вернешся. Вернусь, не вернусь — не знаю, тільки знаю, що я вже втратив коня. Він мав без особливих ускладнень домчати мене з аеропорту Махачкали до Марселя. Та, видно з усього, я його втратив, дарма що не зі своєї вини.

І хоч Хеда була вже поруч, я залишався самотнім вовком, як той сіроманець на зеленому тлі мого брелока-дармовиса.

Не знаю, чи вона помітила його, коли я встромив ключ у шпарину, чи просто завмерла перед чорною проймою дверей, за якими починалася така ж чорна невідомість. Якийсь час ми так і стояли перед порогом, не відаючи, хто туди має ступити першим, — хоробрий самець, у котрого більше сили й рішучости, чи тендітна самка, яка має білу "серветку", що вказує шлях у пітьмі.

Частина третя

1

Я сидів у чоловічому салоні вроди "Нарцис", що на Тверському бульварі, і чекав, поки надзвичайно люб’язна німфа зробить мені у вусі прокол для сережки. На відміну від справжнього Нарциса, я милувався на свою "красу" не в джерелі, а в овальному дзеркалі, і також був патологічно задоволений: щетина на щоках уже висіялася більша, ніж у Мікі Рурка, ще трохи — і вона стане бородою, короткий чуб завдяки старанням чаклунки Ехо[46] зробився ясно-рудим, і тепер із дзеркала на мене дивилася зовсім чужа фізіономія, в яку я боявся закохатися тільки тому, що не хотів змінювати свою уже й так підірвану орієнтацію.

— Ви в якому вусі носитимете сережку? — спитала Ехо з неабиякою цікавістю, побоюючись, що я скажу: в правому, — бо то означатиме, що в моїх жилах тече блакитна кров і шансів у Ехо — ніяких.

Та я даю їй цей шанс.

— У лівому, — кажу я і чомусь згадую казочку про Кобилячу Голову: дівонько-дівонько, заглянь мені у праве вухо… Я вже втратив коня, а ці мотиви, що причепилися до мене в прізоні, так і мандрують через усі кордони.

— У лівому? — Ехо на радощах так близько схиляється до мого лівого вуха, що її соковита цицька лягає на моє плече, як генеральський погон.

Однак генерал нічого не має проти, його зараз просто не цікавлять такі дурниці, його цікавить лише ота фізіономія, що дивиться на нього із дзеркала, і генерал не розуміє, навіщо деякі непевні типи роблять пластичні операції, щоб змінити своє обличчя. Можливості гриму й косметики безмежні.

— Робимо прокол? — десь наче здалеку долунює голос Ехо, хоч вона вже майже вся залізла у моє вухо.

— Так, — кажу я, дарма що слово "прокол" мені не зовсім подобається. Стосовно мене, звичайно, а якщо йдеться про таких бравих хлопців, як оті, що охороняли шале, то чого ж… Прокол є прокол. Представлені народи, котрі звикли покладатися на потужні армії й атомні бомби, часом зовсім безпорадні в найпримітивніших ситуаціях, особливо у себе вдома. Моя прогулянка на базу відпочинку — то всього лиш квіточки, ба навіть пуп’янки порівняно з тими ягідками, що їх уміють вирощувати жаби. Такі квіточки називаються жаб’ячим милом, вони зацвітають жовтеньким ранньої весни на луках поблизу річок та озер. А жаб’яче мило проникає скрізь. І коли наш психоаналітик Андре Сіяк казав про перемогу одинаків над арміями в гівняних американських фільмах, то мав на увазі, певна річ, не мистецький наїв, а саму Америку. Країну, яка повсякчас готується до війн на чужій території. Світовий лідер шпигунства ЦРУ півсторіччя було зациклене на червоній московській чумі, Берлінській стіні та інших привидах комунізму і не бачило того, що робиться в них під носом. А коли щось траплялося, приховували це ще з більшою наполегливістю, ніж порушення прав непредставлених націй. Ще ніколи американську розвідку не доймала така криза ідей.

Немає в Тихому океані потужнішої військово-морської бази за Ґуам, як немає ніде і надійнішої охорони з найдосконалішими засобами електронного стеження та цифровим контролем за підступами до військової цитаделі. У Пентаґоні швидше чекали прибульців із космосу, ніж нападу на Ґуам, де було зосереджено найкращі сили ВМС США.

Рано-вранці 13 квітня 1994 року група терористів проникла на територію бази у найпримітивніший спосіб: вони приїхали до контрольно-пропускного пункту на такому ж "Б’юїку Конвертибл", на якому їздив тризірковий адмірал, начальник гарнізону Генрі Шелтон. Вісім душ помістилося в затемненому салоні машини, ще четверо — у баґажнику. Охорона і гадки не мала щось там перевіряти, шлаґбауми піднімалися автоматично.

Озброєні, крім усього, ґранатами, ці відчайдухи вдерлися в казарму, де ще спали гладкі тюлені[47], і наробили такого шуму, що всім заціпило. Прикриваючись заручниками, терористи проникли навіть у житлове містечко на Німітц-Гілл, де мешкали із сім’ями старші офіцери.

Врешті-решт морпіхам вдалося великими силами оточити і казарму, й містечко, але наслідки були кривавими. Загинуло кілька десятків заручників, п’ятеро з них слугували живим щитом під час відходу нападників, які безкарно щезли у джунґлях, що починалися, вважай, на межі бази.

Коли нахабна преса почала рознюхувати цю історію, Пентаґон дав офіційну відповідь: на території Ґуаму відбувалися супернавчання, де в реальних умовах відпрацьовувалися методи боротьби з терористами. Гонор і реноме були настільки вражені, що цього разу ніхто й не додумався щось списувати на всюдисущого Осаму[48] бен Ладена.

Всюдисущий мільярдер Осама тим часом сидів у скромній печері, запивав водою черствий чурек і зашивав циганською голкою латку на штанах, що протерлися якраз на коліні. Він сном-духом нічого не знав про бешкет на базі Ґуам, він тільки знав, що все зло — у невирішенні національних і релігійних питань та поділі націй на представлені і непредставлені.

Отож чуб мій був кольору жаб’ячого мила, щетина більша, як у Мікі Рурка, а ліве вухо прикрашала сережка — поки що з грубої нитки, такий собі ще один дармовис. Дармовис, бо я не дуже вірив у доцільність цієї конспірації і вдавався до неї швидше для розваги, для коротання часу, поки перейде дощик і мені щось путнє спаде на думку. Я був певен, що мене шукають, як шукають і Хеду, особливо пильнують аеропорти та вокзали, тож треба трошки пересидіти, потерпіти, поки вони зіб’ються з ніг.

Переді мною знов лежали три шляхи, три прокляті українські шляхи, у яких заплутався цілий народ, а що вже казати про мене одного. Я сам…

— Ви сам? — відгукується до мене Ехо. — Ви потім самі вставите сережку чи прийдете до нас? Варто було б оглянути прокол…

Вона не знає, що на мені все заживає як на собаці, але я не хочу її розчаровувати.

— Прийду. Прийду до вас особисто.

Я вийшов із "Нарциса" і рушив угору Тверським бульваром, як лондонський денді. Цілком пристойний бульвар, і написи здебільшого англійською мовою, як у Лондоні. Не знаю, чому дехто так не любить Москву. Для мене це вже майже рідне місто, а якщо взяти до уваги, що тут колись жив троюрідний брат дядька мого батька, то я, можна сказати, корінний москвич у третьому коліні.

Тільки от три шляхи у мене українські. Перший, як було обумовлено в чітко виробленому плані, веде знов до Махачкали, до літака місії Червоного Хреста, яким я мусив доправити російську дівчину з Інґушетії до Франції на лікування.