Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

- Я більше не міг спати, сер,- боязко пояснив Олівер.- Даруйте, що потурбував вас, сер.

- Коли ти прокинувся? З годину тому? - допитувався старий, зловісно дивлячись на хлопчика.

- Та ні, що ви! - відповів Олівер.

- А ти не брешеш? - ще лютіше вигукнув старий, погрозливо подаючись уперед.

- Слово честі, я спав, сер,- щиро відказав Олівер.- Їй-богу, спав, сер.

- Ну, гаразд, гаразд, дорогесенький,- заспокійливо мовив Фейгін, раптом переходячи на свій звичайний приязний тон. Погравшись трохи ножем, він поклав його на стіл, мовби показуючи, що схопив його просто так, знічев’я.- Я ж знаю, що ти спав, дорогесенький. Просто хотів перевірити, чи ти не страхополох. А ти у нас сміливець. Ха-ха! Ти у нас сміливець, Олівере!

Старий, хихикаючи, потер руки, але тут-таки занепокоєно глянув на скриньку.

- А ти бачив ці гарненькі штучки, мій дорогесенький? - помовчавши, спитав він і поклав руку на скриньку.

- Бачив, сер,- відповів Олівер.

- А! - мовив єврей, помітно збліднувши.- Це… це мої речі, Олівере. Моє вбоге майно. Все, що я надбав на старість. Мене називають скнарою, дорогесенький. Тільки скнарою, а більше ніяк.

Олівер подумав, що цей старий джентльмен, певно, і справді скнара, якщо, маючи стільки годинників, мешкає в такому брудному закутку; але, вирішивши, що утримання Пройди та інших улюбленців обходиться, мабуть, недешево, він з повагою глянув на нього й попросив дозволу встати.

- Звісно, мій дорогесенький, звісно,- відповів старий джентльмен.- Отам у кутку, коло дверей, стоїть глечик з водою. Принеси його сюди, я дам тобі миску, і ти, дорогесенький, умиєшся.

Олівер підвівся, перейшов до дверей і нахилився за глечиком. Коли він обернувся, скринька вже зникла.

Тільки-но він помився і прибрав за собою, вихлюпнувши, за вказівкою старого, воду у вікно, повернувся Пройда в супроводі свого дуже спритного приятеля, якого напередодні ввечері Олівер бачив з люлькою в зубах, тепер його офіційно відрекомендували як Чарлі Бейтса. Вчотирьох вони сіли пити каву й снідати шинкою та гарячими булочками, що їх Пройда приніс у своєму капелюсі.

- Ну,- лукаво зиркнувши на Олівера, звернувся до Пройди старий,- сподіваюсь, дорогесенькі мої, ви добре попрацювали зранку?

- Не жаліючи рук,- відповів Пройда.

- І ніг,- докинув Чарлі Бейтс.

- Молодці, молодці! - похвалив старий.- Що ж ти приніс, Пройдо?

- Двоє гаманів,- відповів цей юний джентльмен.

- З підкладкою? - жваво поцікавився старий.

- Досить доброю,- відповів Пройда, витягаючи з кишені два гамани - зелений і червоний.

- Могли бути й важчі,- мовив старий, уважно оглянувши їхній вміст.- Але робота чиста, нічого не скажеш… Він у нас вправний майстер, правда ж, Олівере?

- Атож, сер, дуже вправний,- погодився Олівер.

Зачувши це, Чарлі Бейтс раптом вибухнув реготом, чим неабияк здивував Олівера, який не бачив тут нічого смішного.

- А ти що приніс, дорогесенький? - звернувся Фейгін до Чарлі Бейтса.

- Витирачки,- відповів юний Бейтс, дістаючи чотири кишенькові хустки.

- Що ж,- мовив старий, пильно оглядаючи їх,- гарні, дуже гарні. Але мітки ти вигаптував не зовсім добре, Чарлі, тож доведеться їх спороти.- Ми навчимо Олівера цієї справи. Хочеш навчитись, Олівере? Ха-ха-ха!

- Як ваша ласка, сер,- відповів Олівер.

- А ти хотів би шити носовики так само вправно, як Чарлі Бейтс, га, мій любий? - спитав єврей.

- Дуже хотів би, сер, якщо ви мене навчите,- сказав Олівер.

Юному Бейтсові ця відповідь чомусь знову видалася страшенно смішною, і він удруге зареготав; а що він саме ковтав каву, то від реготу вона пішла не в те горло і мало не задушила його передчасно.

- Ох, який він жовторотий! - простогнав юний Бейтс, перепрошуючи за свою нечемну поведінку.

Пройда скуйовдив Оліверові чуба й сказав, що він ще набереться розуму. Тут старий джентльмен, помітивши, як Олівер почервонів, звернув на інше - спитав, чи багато народу зібралось уранці подивитися на страту 19 . З відповіді хлопчаків з’ясувалося, що обидва вони побували там, і це ще більше здивувало Олівера: йому, звісно, було невтямки, коли ж вони встигли так добре попрацювати.

Після сніданку, прибравши зі столу, веселий старий джентльмен і двоє його вихованців затіяли цікаву, незвичайну гру: веселий старий джентльмен поклав до однієї кишені штанів табакерку, до другої - гаман, у жилетну кишеню - годинник, ланцюжок якого обкрутив собі навкруг шиї, встромив у сорочку шпильку з фальшивим діамантом, застебнув на всі ґудзики сюртук, сунув до кишень футляр з окулярами й носовик і з ціпком у руці почав походжати по кімнаті, точнісінько наче старенький джентльмен із тих, що повсякчас зустрічаються на вулиці. Він зупинявся то перед каміном, то перед дверима, удаючи, ніби щось уважно роздивляється на вітрині. При цьому він раз у раз оглядався довкола, мов боячись злодіїв, і перевіряв, чи не загубив чогось, поплескуючи себе по кишенях так кумедно і природно, що Олівер сміявся до сліз. Тим часом обидва хлопчаки ходили за ним слідком, а коли він озирався, ховалися від його очей так спритно, що він не міг навіть за ними простежити. Нарешті Пройда чи то наступив старому на ногу, чи то перечепився через черевик, а Чарлі Бейтс наскочив на нього ззаду, і за мить вони з дивовижною швидкістю поцупили в нього табакерку, гаман, годинник з ланцюжком, шпильку, носовик і навіть футляр з окулярами.

Якщо старий джентльмен відчував чужу руку в своїй кишені, він кричав, у якій кишені рука, і гра розпочиналася знову. Тривала вона доти, поки до юних джентльменів завітали дві юні леді - Бет і Ненсі. Волосся у них було дуже пишне, але не дуже дбайливо зачесане, і, видно, вони не дуже дбали про чистоту своїх черевичків та панчіх. Їх не можна було назвати красунями, але щоки їхні пашіли рум’янцем і самі вони, очевидно, були здорові й життєрадісні. Поводилися вони дуже мило й невимушено, і Олівер вирішив, що вони славні дівчата. І, власне, так воно й було.

Гостювали вони довго. Одна з них поскаржилася на те, що промерзла до кісток, після чого на столі з’явилася пляшка джину й зав’язалася дуже жвава й дедалі цікавіша розмова. Нарешті Чарлі Бейтс висловив думку, що не завадило б