Цар і раб - Білик Іван

Зрештою той узяв рискаль і, невдоволено сіпаючи головою, зник.

Апсірт, певно, вважав за необхідне пояснити Савмакові:

— Пішов загребти викопане, бува хтось нагодиться і помітить. Землю з підкопу носитиме сюди, — докинув він, глянувши на кожного. — Щоб ніхто сторонній нічого не збагнув.

— Хто носитиме?

— Мої тіла, — кивнув Апсірт за межі яру, де його роби стерегли коней.

Струмочок у яру ще не встиг пересохнути, Савмак трохи відмив із себе попіл та сажу, зайшов якнайдалі від усіх і влігся на клаптику пирію між пагонами жовтого дроку. Сі люди можуть повестися зі мною, як із своїм "тілом", — подумав він, згадавши слова гачконосого пірата, мовлені серед ночі. Апсірт чимось нагадував коршуна, й Савмак вирішив пильнуватися. Якщо золото знайдемо, неодмінно вб'ють і мене, й того нещасного дурня Фраата, сказав він сам собі.

Вирішивши головне, Савмак заспокоївся й розслабив м'язи — поки що небезпеки не було, й мусив бодай виспатись…

Копати почали тільки з настанням присмерків. Новорічний день, здавалося, не матиме кінця-краю, сухий і пропахлий гострим духом в'яленого будяччя, що росло понад струмком. Коли в яру загусла тінь, вони вибралися нагору, спочатку винесли землю з уже викопаної й прикиданої ямки, тоді заходились, лишаючи сходини, копати далі, аж поки найвищий з-поміж усіх, жердиноподібний Цибань, сховався з головою й лопатою.

Тепер починалась найголовніша й найнебезпечніша частка роботи: прокласти хід із готового колодязя так, щоб він вивів їх на яму з поховальним зрубом.

— А зруб не завалився? — спитав Апсірт.

Фраат упевнено покрутив окуцілою без бороди головою:

— Зруб угорі в три накати, й колоддя таке-о! — Він уже забув усі на світі образи й говорив з Апсіртом так, наче той уранці не колошматив його й не відірвав йому бороду разом з вузликом. Обрідле сиве космаччя лишилось у Фраата тільки на щоках та верхній губі, й Савмак, дивлячись на нього, подумав, яка то сила — золото. Змиряє й друзів, і недругів, і найлютіших ворогів. Савмакові здалося, що він чимось вельми схожий на сього побитого й покрученого роба, й він, не даючи собі в тому звіту, вирішив будь-що захистити нещасного чоловічка від Апсірта, Гладкого й Цибатого, які копали й укопувались у тверду, віками не торкану злежану землю, не зважаючи ні на втому, ні на глину, що сипалася згори.

Хід робили вузький і круглястий, аби можна було пролізти одній людині рачки: над ними височів страхітливий курган, який міг завалити й ту нікчемну нору, й людей у норі. Копали чергуючись, по одному, більшого не дозволяла тісна лазівка, решта вигортала накопану землю в колодязь, сипала її в скоряні міхи, роби ж Апсіртові, хитаючись од утоми, бігцем односили накопане в яр. Було аж дивно, що роби так пнуться, мов за своє кревне, й Савмак запитав про се в Гладкого. Той, спітнілий, у самій пов'язці під черевом, басовито гигикнув:

— Апсірт посулив їм волю й по пригорщі золота!

До світанку встигли заглибитися під курган кроків на десять. Роби майнули через яр, побравши коней, яких досі тримали тут, а решта чухмарячись од бруду, знову розбрелись яром. Усі були до смерти натомлені й злі, бо десять кроків лазу — то таки десять, а до поховальної ями, коли вірити мармуровій плиті Фраата лишалося ще тричі по стільки.

Наступної ночі стеля лазу почала місцями завалюватись, під опівніч ноги Цибатому, який саме копав, прикидало, світильник згас й усі полякалися, бо з чорних надр ледве долинав писклявий голосець невдахи. Його відкопали гуртом, знову зачистили зрадливу стелю й, перемагаючи страх, почали ритися далі. В тому місці, де ставсь обвал, можна було навіть випростатися, й Савмак, минаючи його, намагавсь не думати про наслідки. Все в сьому світі має початок і кінець, проказував він собі щоразу старе Демокрітове заклинання, яке мало заспокоїти його, та під серцем однаково млоїлось і причину слід було шукати десь-інде.

За сю ніч вони вгризлися в землю на добрих двадцять кроків, а наступної ночі обвали почастішали. Що глибше проникали люди в незайняту твердь, то моторошніше робилося їм на серці. Не чути стало вже навіть грубих жартів Гладкого, всі погорбились і повтягали голови в плечі, мовчки вигортаючи з довжелезного лазу нариту глину. Заступаючи в чергу, Савмак напружувався й довго наслухав; душі померлих людей перебувають в Аїді, далеко звідси, й вони безмовні. Так він знав, і се скидалося на правду. Та тут, у вузькій круглій норі, йому, придавленому зверху неймовірною вагою кургану, вчувалися голоси, далекі, невиразні й тим ще жахливіші. Вони то глухли й зникали, то знов озивалися, щоразу в іншому місці, Савмак пригадував Гомерові слова про подорож Одіссея в Царство мороку, та вони теж нічого не пояснювали, й він урешті брався до рискаля, думаючи: що ми знаємо про людські душі!..

Поховальну яму скіфського царя він виявив аж на ранок і зовсім випадково. Перед сим стався черговий обвал, прикидало Гладкого, який своїм неосяжним черевом, певно, сам зрушив землю. Й коли Савмак по тому рачкував до ледь видимого вогника в кінці нори, рука його, судомно обмацуючи вогку стінку, раптом провалилась у порожнечу. Подолавши перші хвилі жаху, він стромив руку глибше в провалля, й холодний піт залляв його з ніг до голови, то були товсті круглі колоди, м'які й слизькі. До дна лазу лишалося ще кроків двадцять, Савмак не повірив власному відчуттю, та коли, тремкий і мокрий од поту, виліз у колодязь, то мовив:

— Що?! — вихопився схожий, як і всі тут, на мару, гачконосий грабіжник.

— Зруб. Ми проминули його, мабуть, іще вчора.

Звістка не втішила, а лиш налякала людей, і Савмак подумав, що, як на таку мить, він почуває себе дуже спокійно. Тремтіння в тілі вже не було, лишався тільки спокій, дивний і водночас тривожний, мов неясне передчуття.

Роб Фраат перший прочнувся й, засвітивши блимавку, і шугнув у нору на дні колодязя, пірат став рачки й теж поліз, Цибатий трохи помулявся, проте, склавшись учетверо, побравсь і собі, щось незрозуміле бурмочучи, лайку чи заклинання проти мертвих душ, а Гладкий заткнув собою вихід і так і стояв, світячи в сутінках колодязя клубами сала. Нарешті притамований відстанню й вогкою землею вигук мов стьобнув його, й він зник у норі.

Савмакові навіть досмішіло, і він, вибравшись п'ятьма вже геть пообвалюваними приступками, сів на верхньому й розглянувся. Один з Апсіртових робів сірою плямою розпластався на траві, од несподіваного перепочинку розім'як і заснув. Коли ж підійшов і другий з порожнім, уже витрушеним у яру міхом, Савмак сказав:

— Забирайте коней і йдіть спати. Сьогодні вже робити не буде.

Не побачивши в колодязі нікого, роб якось підозріливо скосував на Савмака, та той наче забув про нього. Невільник збудив товариша, й вони поплентали в темну балку, де хоркали спутані коні.

Чорна діра підкопу, ледь помітна з верхнього приступка, німувала, й Савмак заворожено дивився на неї, й рячився так довго, поки в очах йому почало різати. Він затулився долонями й сидів довго, коли ж одвів руки й глянув знову вниз, волосся йому стало диба. З нори поволі, тручись об округле склепіння, виповзала якась істота, потвора, мара. Обличчя її Савмак не бачив, та й не був певен, чи воно в неї є, зате вся вона світилася тьмяним прозорим блиском, рухомим і переливчастим. Істота нарешті випозла й звелась на повен зріст, сягнувши краю колодязя. Савмак одчув, як волосся в нього на голові стовбурчиться, він теж звівся на рівні ноги, потвора ж не стояла на місці, підіймалась і підіймалась. Ноги отрокові здеревіли, ледве переставляючи їх, він почав задкувати, але й страшна примара насувалася й насувалась. І коли Савмак, перечепившись об чужу чи свою лопату, впав горілиць, примара стала над краєм колодязя, плавно рушила в бік яру, тоді повернулась назад до викопу, ворухнулася й зникла за крутим боком Царського кургану.

Савмакові аж тепер повернулися сили, він став навколішки й у нестямі закричав, та голос йому все-таки не підкорявся, юнак почув з власної горлянки лише дике, мов у німого, скімління:

— Н-н-н-н!..

Розділ 10

Ще два дні тому, ненавидячи й себе, й цілий світ, блукав Савмак у степу за Тірітакським валом, брудний, голодний і спустошений. Кумири добре позбиткувалися з нього, штовхнувши в обійми злодіїв і піратів, і в усьому був винен він сам. Спочатку мав бажання дістатися до заміського мірмекійського хорому Асклепія й поквитатися з його жерцем, людиною чорної душі Асклепідом, тоді гору взяла байдужість, і він никав зеленими вибалками понад ровом, уникаючи людей.

На сей злочин — пограбувати святиню, хай чужу, скіфську, його штовхнула примхлива донька Зевса, в тому Савмак уже не мав жодного сумніву. Кумири заздрісні й ревниві, казав Геродот, і в сих словах древнього лоґоґрафа ховалась істина. Афродіті не до сподоби припала краса тієї дівчини, яка могла затьмарити вродою кого завгодно, навіть безсмертну, навіть народжену з морської піни, й тепер у своїй поразці й незмивній ганьбі Савмак відчував зрадливу руку небожительки.

Та що довше блукав степом, ховаючись од людей, то міцніше засідала в голову думка: злочин довіку лишається злочином і жодна висока, ба навіть найвища мета неспроможна змити його з людських рук і людського чола. Так, він кохав і кохає, але навіть ураженому солодкощемною стрілою Ерота не дозволено купувати собі щастя надто високою ціною.

Все дозволено тільки безсмертним олімпійцям. До такого висновку Савмак дійшов у кінці другого дня, стоячи над занедбаним, порослим бур'янами Тірітакським ровом, і безсила лють до кумирів наповнила його серце. Була думка покінчити з усім раз і назавжди, бо світ затонув у багнищі облуди й не вартий того, щоб людина отак тинялась, кохала без надії на взаємність і згорала чадним вогнем несилля.

Та коли бажання заслабке, на допомогу щораз приходять докази супротивні. Савмак згадував рядки поеми про жахні страждання Ахілла в імлистім Царстві тіней: "Ліпше було б мені бути робом на землі послідущим, аніж отут, під землею, правителем тіней… Я був стократ щасливіший, конаючи в битві, ніж у сій тиші та мороці вогкім Аїда…"

Се була рятівна думка, й Савмак, горнучись у брудний чорний плащ од нічної роси, дійшов остаточного висновку, що мусить жити, бо смерть од власної руки — її, може, й готували йому заздрі кумири.

Не дбаючи про свій вигляд і враження, яке справить на людей, Савмак удосвіта вийшов до Феодосійського шляху та й попростував у бік брами через рів.