Цар і раб - Білик Іван

Настрій сенатора ще дужче підупав, коли ж Квінт почав розповідати про дивацтва сього безрідного й нікчемного Савмака, який у свої двадцять п'ять років і досі лишавсь ефебом, молодим воїном і годі, — сенатор перебив сина. Самовпевненість Квінта він односив на карб його юного віку й сподівався, що син із часом, трохи сьорбнувши окропу життя, позбудеться сієї недоречної для здібного юриста й майбутнього державного діяча риси.

— Але ж кажуть, — мовив він Квінтові, — нібито Перісад має на нього якісь види? — Він умисне не хотів уточнювати, й се була давня звичка, набута впродовж десятиліть судової практики. В одному зі своїх восьми томів під загальною назвою "Про цивільне право" Публій Муцій Сцевола передбачав і таку рису, необхідну юрисконсультові.

Син замислився:

— Та-ак, рекс Перісад, крім звичного для всіх молодих евпатридів гімнасія, дав йому й високу державницьку освіту. З ним і досі працює сей талановитий євнух… Полікрат.

Батько й син розмовляли латиною й не боялися бути підслуханими: ледачі греки вигадали для себе зручну відмовку, що виправдовувала їхню вдачу, — всі інші мови світу оголосили немилозвучним бурмотінням.

Сенатор згадав щойно почуті від царя слова про того Савмака, й вони вже не здавалися йому такими химерними. Він повернувся до Перісада тоді, коли роби почали міняти столики. Біля кожного ложа тепер парували різні страви та печені, що, як на римський ніс, відразливо смерділи часником. Колись іще геть зелений вершник Публій, потрапивши на службу в Афінах розміщений леґіон, так захопивсь усім еллінським, що був ладен сам назватися греком, а може, й назвався б, коли б не їхня дивна любов до часнику, який вони споживали навіть з медом. Тепер се вже не хвилювало сенатора, й він почав куштувати страви, думаючи про те, як почне сьогоднішню розмову з царем Перісадом.

Але по закінченні симпосію, коли роби повиносили обмощені мисочками та фіалами столики, а разом з ними й нудотний медвяно-часниковий дух, лишивши саме вино в кратерах, — нагоди знову не знайшлось. Надалі передбачались тільки вино та приємні розмови, але цар шепнув щось гладкому коротконогому лоґофетові Еаку, той кивнув до роба-частувальника, й насеред світлиці вийшло троє дівчат із арфами. Потім молодий чоловік співав пеан цареві, приграючи собі на кіфарі, й сенатор двічі міняв лікоть, нетерпляче дожидаючи краю. Та за кіфаредом до світлиці, в якій уже було важко дихати, вбігла добра дюжина дівчат у прозірних хітонах ґрацій. Молоді красуні враз підняли загальний настрій, після довгого й, певно, красивого танку юних роб розібрали по ложах, і світлиця виповнилася збудженим чоловічим сміхом, бо його завжди викликають смачний обід, вино та жіноча врода. Одна роба всілася коло Квінта, й тепер сенатор з досадою подумав, що для сина не існує більше жодних бажань і державних обов'язків.

Розмова почалася зовсім несподівано. Більшість гостей уже розійшлась і світлиця майже спорожніла. Цар запросив усіх до наріжного екуса, опорядженого по-скіфо-фракійському довгим столом та зручними стільцями попід стіною й коло широко роззявлених челюстей вогнища.

Ся обстановка враз додала сенаторові зваги, й він у думці подякував скіфам та ґетам, що вигадали такі чудові бильчасті крісла, в яких, на відміну від грецьких, а тепер і римських, ліж, людина почувається невимушено й легко.

— Такі троноси вживають наші італійці-етруски, сказав сенатор, щоб викликати розмову. Йому відповів гладкий царедворець Полікрат, євнух і лоґоґраф Спартокідів, якого Перісад запросив і сюди.

— Ми на етрусків кажемо тіррени, — лагідно завважив євнух своїм тонким жіночим голосом.

— А вони на себе мовлять хто туричі, хто расини, а хто венети, за назвою свого племені. — Сенатор і сам був наполовину етруском, а мав і приятелів з роду Ціцеронів та Цезарів, які вважали себе справжніми етрусками, хоча вже другим коліном засідали в трибуналіях і в сенаті. — Рим уміє шанувати своїх друзів, — обізвався він знову, цілячи здалеку.

Лоґоґраф Полікрат, напевно, вгадавши сей закид, щебетливо засміявся:

— Одне діло, сенаторе, мати дружбу з Римом, а зовсім інше — зватися "другом римського народу".

Сенатор засовавсь у кріслі, яке раптом видалося йому твердим і незручним. Слова євнуха повисли в повітрі й висіли там, обертаючись то одним, то другим боком, і всі погляди спрямувалися на Перісада, який куняв коло вогнища. Та він сказав до Савмака, що єдиний серед усіх дивився на сенатора:

— Гукни, щоб унесли вина!

Савмак устав, і сенатор полегшено відітхнув і випростався, бо під поглядом глибоких очей негарного ефеба мався дуже ніяково.

— А се хто як розуміє, — сказав він євнухові. — Ти, лоґоґрафе, певно ж, краще за будь-кого пам'ятаєш пергамського царя Аттала Третього. Аттал, умираючи, доброхіть заповів своє царство Римові.

— Се було в рік твого консульства, сенаторе, — сяйнув знаннями й гарною пам'яттю літописець Перісада.

— То правда, — погодився Публій Муцій Сцевола. — Той рік увійшов в анали під моїм іменем.

Євнух не вгавав. Коли Савмак повернувся й за ним двоє робів унесли важкий кратер з вином, він, ласкаво всміхаючись, од чого вічі його ховалися в масних жовтавих згинах щік, проказав:

— У той же рік убито й старшого Ґракха…

— Тіберій був моїм другом, — відповів сенатор, прибравши незалежного вигляду, й остаточно вирішив, що в сьому хоромі сьогодні все розписано наперед. — Тіберія Ґракха вбив сенатор Публій Сціпіон Назіка, лоґоґрафе. Ти добре знаєш історію Рима.

Щоб заспокоїтися, Публій Муцій Сцевола глянув на свого сина, який поряд із потворним безрідним Савмаком здавався справжнім Аполлоном. Але очі в Квінта були теж розгублені, й сенатор вирішив більше не дивитися на нього. Я починаю злитись і втрачаю рівновагу, подумав він, сього разу безгучно плямкнувши губами. Роб налив червоної пірри в його ритон, і Публій Муцій Сцевола глянув на своє брезкле відображення у темному вині. Се нагадало не вельми приємну істину, що сьогодні, за вісім днів до секстилійських календ, йому пішов сімдесят перший. Але чому сей євнух, про котрого казали, ніби в його жилах, як і в жилах красеня Архелая, тече стара кров Археанактідів, — бере на себе незрозумілу ношу захисника ворогів свого роду?

Тут не все трималося купи, та сенатор, згадавши старе вивірене правило юриста, сказав собі зумисне вголос:

— Шукай помилку там, де все здається зрозумілим.

Лоґоґраф, який сьогодні був у якомусь ударі, засперечався з лоґофетом Еаком, куцоногим і куцоруким чоловіком, схожим на арабського зоряного кумира, про нову вимогу скіфського царя Палака, й ніхто не дививсь у бік сенатора. В таку хвилину Публій Муцій Сцевола міг дозволити собі розкіш думати пошепки.

— Євнух і той красень Архелай, що сховались у кутку за вогнищем, аби бути далі від царського ока, — се раз і се ясно. Куцоногий карапуз Еак проти царя не піде — се два й теж ясно. Перісад же терпить Архелая, просто терпить і годі, доньки ж своєї за нього не віддасть. І се ясно, інакше б увірвалася нитка династії Спартокідів. Савмак…

Тут уже ввірвалася логічна нитка самого сенатора, й він перестав шептати. Лоґофет із лоґоґрафом тепер перейшли до згадуваного раз пергамського царя. Дивний заповіт Аттала Третього ще й досі, хоч відтоді минуло двадцять три роки, дехто піддавав сумнівам, навіть у Римі. Се робили найчастіше під час виборів у трибах, бо й по смерті молодшого Ґракха, Ґая, вбитого тринадцять тому літ, чин народного трибуна ще не втратив усієї ваги. Сенаторові було добре відомо, як відбувалося приєднання Пергамського царства, й він гарно поставленим голосом судді сказав:

— Усю причину слід шукати в характері самого Аттала Третього. Підробки з нашого боку там не було, се я заявляю щиро.

Двадцять три роки тому колегою й напарником Публія Муція Сцеволи був Кальпурній Пізон, обидва співконсули належали до різних угруповань, і саме Публій першим уніс на розгляд сенату реляцію, що ставила під сумнів правдивість Атталового заповіту. Але сенатська комісія, послана в Азію, не виявила жодних зловживань.

— Та й нічого дивного, — підтвердив свою думку сенатор. — Нині Рим має не одного друга.

— "Друга римського народу?" — вточнив єхидний і чемний до нудоти лоґоґраф своїм жіночим фальцетом. Публій Муцій Сцевола, стримавши себе, відповів:

— "Другом римського народу" назвав себе доброхіть Юґурта, цар Нумібії. — Він замислився, чи сказати ще щось, але для більшої правдоподібности вирішив сказати: — Назвав себе добровільно, без жодного тиску, завдавши поразки Аві Постумію Альбінові.

Ава Постумій Альбін був одним зі співконсулів сього року, й про те, що леґіони його пройшли в Лівії під так званим "ярмом ганьби", сенатор довідався щойно перед від'їздом сюди, до Пантікапея.

— А то правда, ніби Юґурта зараз у Римі?

Се питав цар, який досі висловив був лише прохання принести вина. Сенатор кілька разів хитнув головою, сам не здаючи собі справи, що се: ствердження чи, може, подив, бо тут знали більше, ніж, мабуть, і сам він, член правлячого сенату. Згодом йому здалося, що його кивання має надто однозначний зміст, і Публій Муцій Сцевола відповів так, аби з його відповіди не можна було зробити жодних висновків:

— Ґраціас део, все під небом чиниться з ласки Юпітера. — Він ще встиг додати: — За кого люди, царю, за того й кумири, — й тут відчув, як біль підкочується з не знати яких глибин його єства й зростає, зростає, спершу мов горошинка, тоді як горіх і гусяче яйце, важке й нестерпно пекуче, йому вже нема ні впину, ні перепон, і коли перед очима застрибали жовті й зелені плями, сенатор зрозумів, що далі не зможе не тільки розмовляти, а й думати, й довгими потемнілими зубами закусив спідню губу.

Було б останнім паскудством, коли б усі помітили мій стан, перемагаючи напади болю під ребром, думав сенатор і рясно заливався потом. І йому таки стачило сил висидіти до кінця сього симпосіону, який не виправдав себе, й він ішов разом з усіма до царського пілона, гордовито несучи на плечах обважнілу голову, не забуваючи про те, що найважче вийти з гри достойно. Та на басиліці він сказав синові, щоб ноші подали сюди, й коли сів, уже не зміг навіть ширму завісити — се вчинив роб Спрінґ, який прийшов зустріти господаря.

Увечері ж Савмак був дуже здивований, коли стара Лія принесла йому невеличку золоту скриньку, запечатану восковим кружальцем.