Крапля крові - Гончар Олесь
Або деінде поблизу. Запитаєш Кузьму Сидоровича.
Олег дивився, як оддаляється від нього вогник, і щось тремтіло й кричало в ньому. Він ще не знав, яка то робота, як там йому вестиметься, але почував до цієї людини безмірну вдячність. Йому здалося, неначе зустрів когось рідного, дужого, хто не дасть скривдити.
Сльози підступали до очей і вже не міг стримати їх. Він не плакав у хвилини найбільшої образи, хоч його серце рвалося з відчаю, не плакав у небезпеці і заплакав тепер. "Ох, який ти тонкосльозий, — намагався присоромити себе. — В тебе зовсім немає мужності..."
Тільки-но піднялися нагору, Олег відшукав Андрія, поспішив вилити свою радість, розділити її. Так, розділити, бо він був певен, що той бригадир, якщо Олег розкаже йому про Андрія, забере до себе їх обох. Весело перемовляючись, вони пішли до лазні. Олег з радості так тер Андрієві мочалкою спину, що той аж постогнував.
Андрій радів теж. Але він же й пригасив Олегову радість. Ще й зовсім несподівано.
— А ти таки той... шмиглявіший, ніж я думав, — сказав, поглядаючи на Олега крізь густі водяні струмені.
— Який? — перепитав Олег.
— Ну, пронозливий. З бригадиром... з редактором. Може, хочеш і собі?..
— Ти що? — засоромився Олег, сховався обличчям у дощові струмені.
— Хлопці біля фотогазети лаяли вас вельми. Казали, що Довгий навмисне Любу у "Вікно"... В'язнув до неї, а вона його проганяла.
— Яку Любу? — Олегові здалося, ніби гаряча вода враз похолоднішала.
— Ну ту, Хуліганку. Вона й не хуліганка, вдача в неї така, буряна. Дівчина вибігла на хвильку, інженер покликав. А цей підсочив. Навмисне ото все...
Коли б Олег сам недавно не спізнав несправедливостей, йому б, мабуть, не було так боляче, як зараз. Сором палив його, навіть під душем почував, як горять його щоки. Адже фотографував він. Як ото їйг зараз!.. Негайно ж піти вибачитись. А потім відшукати редактора, примусити відклеїти фото.
Сяк-так витершись, поспіхом одягнувшись, забувши навіть розчесати мокрого чуба, вибіг з роздягалки. Він поспішав, боявся, що не застане дівчини. Збігши нагору по металевих сходах, прочинив двері. І — мало не зіткнувся з нею. Дівчина стояла до нього боком, розкручувала якийсь дріт. В тій же вогняній косинці, синьому комбінезоні.
— Я, тобто... Ви пробачте...
Олег, не знати чому, не міг зібрати докупи приготованих слів, заїкався, мов школяр, що не вивчив вірша.
Дівчина поглянула на нього, в її великих, трохи диких очах відбилося здивування.
— Він мені не сказав... Я фотографував... В дівчини ображено смикнулися кутики вуст, брови вигнулися ще крутіше, дугами. Олег подумав, що вона зараз заплаче. Але тої ж миті брови шугнули вгору, а очі бризнули іскрами, аж він відхитнувся. Дівчина рвонула до себе двері, грюкнула по них кулаком з вхідного боку. Далі теж ие казала нічого, закусивши нижню губу, ще раз дужче стукнула кулаком. Олег перевів на двері погляд, прочитав написані білою фарбою на металевій дощечці слова: "Стороннім особам вхід заборонено".
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Осінь палахкотіла пожежами. Євген і Ліля брели крізь жовту листяну заметіль в свою, як здавалось їм, весну. На їхній інтимній стежині — все проміряне наперед і все жагуче невідоме. В Євгенових вимріях ця стежина лягає поруч іншої, тієї, котра прослалась від його робочого стола. Певніше, не стежина, а своя, широка, пряма путь. Ні, Євген не марновір. Йому не паморочиться в голові, що молоденькі практикантки вимовляють шепотом за спиною його ім'я. Він не потурає своєму самолюбству й тоді, коли на зборах сиві професори поправляють окуляри, оглядаються на нього.
Йому ще треба цідити й цідити свій препарат крізь безсонні ночі і розглядати в промінні дня. Але "альфа-1", як назвав він його, діє. Євген упевнився на хворих, їх до нього йде щодень більше. Щоправда, Білан наказав не пускати хворих до клініки. Мовляв, з застережною метою. Але нехай професор застерігає свою заздрість і своє безсилля. Є й інші злорадці. Та Євгенові тривожно не від того... Адже Ліля... А що, коли вона розгнівається за батька? Коли йому доведеться вибирати? Ні, про що він думає? Який вибір? Серце вже вибрало само.
— Ліля, — притримав дівчину за руку, легенько приневолив сісти на лавочку. — Я мушу порадитись з тобою. Твій батько... Розумієш, ми можемо розсваритися з ним назавжди. — Євген підвів голову, — чи слухає Ліля. В очах у дівчини горіла пильна цікавість. — А я й сам не знаю... Може... Хоч... Адже ми разом працювали.
Ліля не тільки слухала, а й розуміла все з півслова.
— А ти певен, що докінчиш самотужки? Ти певен, що зійшов на гору, а не на горбок? — в котрий раз перепитала дівчина. — Вже скільки людей обманювалось відкриттями.
— Ніхто, ніхто ще не відкривав, — гарячкував Євген. В його вузьких татарських очах горіла віра. — І хворі видужують. Я... Ну, як би тобі... Я знаю все, що винайдено в світі з цієї хвороби. Є американський тіо-теф. Є А-23. Я, признатися тобі, й починав від тіо-фета. Але з іншого кінця. Всі вони йдуть по царині. А я вирішив переорати її.
— Для чого ж тоді тобі ділити цю... як ти кажеш, царину, коли сам можеш володіти нею? Ти стоятимеш на ній. А поруч я. — І притислася міцно-міцно. — На ній ми поставимо свій будинок. Квітів насіємо... В нас, Женю, буде найкраще на весь Київ обставлена квартира.
З Євгенової душі скресла крига страху. Але вона понесла з собою й місток. Власне, навіть не місток, а вузьку кладку, її чомусь було шкода.
Проте крижини швидко сховали її під собою.
— Я знаю, що моя Лілея... — залоскотав губами за вухом. — До речі, квартиру я міг би одержати й зараз. В нас закінчують будівництво, мене ввели до списку. Але я відмовився. Хлопці сміються... Кажуть — дурний, бери, буде чи не буде щось з твого альфа, а бету матимеш.
— А справді, чому ти... Нехай би поки що така...
— От, саме тому. Я їм доведу... Не за нікчемної житлоплощі...
— Й даремно. Ти тільки доведеш свою... — Ліля затну-лася, підбираючи потрібне слово. —Непрактичність. А ще... Що тобі байдуже, близько чи далеко від тебе буде твоя Лілея...
— Ліля... Як можна? Хіба ти не розумієш!..
— От... Ти вже й вибухнув. Везувій!
— Етна. Я розумію, не розумієш ти...
...Вони посварилися. Хоч і не дуже, але Євген поніс додому відчуття невдоволення, а водночас немовби й провини. Щоправда, він весь час почував себе біля Лілі ніби трохи винуватим. Але то було інше...
З цим відчуттям і прокинувся другого дня.
Ранок приніс на своїх плечах хмари, туман, нудотний дощ. Туман котився під ноги, Євгенові здавалося, ніби він переступає через велетенські сувої полотна. Замислений, мало не перечепився в тумані біля входу до клініки на якихось ящиках. Хотів обминути, та враз... Якась невідома сила шарпонула його за плечі, прихилила вниз.
Сидів навпочіпки, повними сліз очима дивився на грато-вані віконця ящиків. Там, зібгані холодом і сльотою в волохаті клубочки, кролики. Вони вже не реагували на паличку, яку він просовував крізь дротики, лупали очима, мов лялькові. Мабуть, їх винесли ще ввечері. Знесилених в боротьбі з прищепленою хворобою, їх доконала ніч, вдихнула в їхні легені свій простудний вогонь.
Злість опалила Євгенові горло. Він розпалював її в собі, щоб кинути нею в обличчя винуватця. Мазур уже почав здогадуватись... На мить перед очима мелькнуло обличчя Лілі, але й воно розтануло в червоній хвилі гніву. Євген міцно стиснув кулаки, побіг по сходах нагору.
Але Білана в клініці не було. Він подзвонив, що сьогодні не приїде зовсім. Завідуючий відділенням Євгенові на відповідь сказав, що їм потрібне приміщення, що ніхто не має права тримати приватних віваріїв у клініці, та ще й віваріїв з тваринами, зараженими небезпечними хворобами. Якщо Євген не погоджується, нехай іде скаржитись. Євген таки ходив. До директора лікарні. Той слухав,
(співчував. Але що міг зробити звичайний лікар професорові, котрий засідає на стільцях, до яких йому й рукою не дотягнутись. Біланові, який прочиняє двері міністерського кабінету, мов власного. До того ж казенна інструкційна палиця теж зараз в його руці. Добрий директор тільки пообіцяв знайти чуланчик десь в іншому місці.
Співчували Євгенові й хлопці, товариші по роботі. Несправедливість професора до їхнього товариша зачепила всіх. Хоч до цього майже всі вони не пропускали нагоди покепкувати над Мазуром. Обговорення в лабораторії саме по собі вилилося в групові комсомольські збори. Збори винесли резолюцію, котрою осуджували вчинок професора і просили партійну організацію втрутитися.
Це було незвичайно наївно і смішно. Начальник відділення просто таки не зміг приховати глузливої усмішки, коли прочитав постанову зборів. Посміхалися й інші.
Євген теж розумів, яка мало дійова їхня резолюція. Вона ніби дзижчання мухи над вухом слона. Але він не думав схилятись перед Біланом. Він запевняв себе, що знайде інший спосіб довести свою правоту.
* * *
Недарма кажуть: на сухе дерево вогонь пада. Палючою блискавицею впала на Євгена стаття в вечірній газеті. Стаття про шарлатанство асистента міської лікарні Мазура.
Страшно, коли пише про хворих людина необізнана і здорова. Страшно, коли на змагання виходить боєць, непідготовлений і лютий. Він може влучити в око, в сонячне сплетіння, може розтрощити череп.
Стаття била сліпо й жорстоко. Прочитавши її, Євген боявся вийти на вулицю. Йому здавалося, що коли б появився він де-небудь, весь Київ побіг би слідом за ним, всі одразу ж впізнали б його, вказували б пальцями: "Дурисвіт, дивіться, он пішов дурисвіт. Він хотів добути славу. Дурив, вбивав людей".
Маленька, переобладнана з комірчини кімнатка була тепер йому і фортецею, і схимом. Розпач, мов шашіль, точив Євгенові серце. Хлопець замкнув двері на ключ, але водночас благав, щоб у них постукали. Хотів побачити Лілю й боявся її. Ліля не йшла. Ліля... його строга інкська богиня. Він сидів, одгороджений розпукою і одчаєм од усього світу, віч-на-віч з своїм горем. Євген знав: тепер відсахнуться всі, всі, хто вірив і не вірив у його відкриття. На нього одягнуто приборкувальну сорочку пройдисвіта, котру розірвати несила. Вона в'ялила порив і не таких борців. Професорів, академіків. Людей, які мали за плечима десятки винаходів.
Тепер він свій "альфа-1" може вилити в Либідь. І "альфа-1", і ота річкова каламуть в людських очах — те ж саме.
