Голос серця - Кравченко Уляна

Тут жінка або любка, там донька або сестра дістане слово виборця і так є, як жінки хотять. Та коли б вони тільки все зрозуміли річ, про котру при виборах розходиться, а то звичайно по своїм примхам ділають. Ой жінки, жінки! Я старий, противний всякій вашій емансипації і більше шаную сільську ґаздиню, що порається у своїй хаті і пряде льон, як тих, що мішаються не до свого діла і нас від безінтересованого ділання здержують.

На закиди старого предсідателя лице Соні покращало і очі розгорілися блиском ентузіазму, що її душу переймав.

— Здержуємо наших батьків, синів, мужів від хосенного ділання для загалу, бо не учите нас видіти користі у праці для загалу, бороните нам світла, а все ж, темних, слухаєте... Незазнакомлені із справами суспільними, мусимо зле ділати, мусимо пагубний вплив на добро загалу мати; одначе, коли упадуть кайдани, якими традиційна неволя нас скувала, коли здобудемо права, приналежні досі тільки мужчинам, тоді й ми станемо до спільного, свідомого, хосенного ділання для загалу, і "встане правда, встане воля"...5

Молода, завернена у вас мріями голова!.. Де ви до ні.пі п ділання здібні!..

Не здібні, бо не просвічені. Інтересом суспільності під ім'ґіп уровень світогляду жінок, щоб вплив наш, який і ви, пічг, самі добачуєте, був на користь суспільності. Через ипорону жінкам участі в життю суспільності робите, мужчини, кривду цілій суспільності. Жінка також людина, й ніхто пг має права здержувати її від сего, до чого має силу й і.чібиості...

Про емансипацію вашу будемо спорити вдома, а маніть,— жартував предсідатель,— раджу вам на вічу ви-іолосити мову — осягнете небувалий успіх... Тепер кажіть, кого вибирати.

— Не моє діло вибирати.^, я поки що мушу учити шити.

— Так і є — і я за тим — учити шити... я противником емансипації і не запишуся під ваш прапор. Нині тільки роблю мале уступство тут, бо дівоче серденько рішати має. Ой, :чіаю я вас, дівчатонька, і перед силою чувств — перед святою силою — сиву голову клоню. Давно догадуюсь, дивлюсь на вашу любов; я вас обоє полюбив і для вас уступство зроблю, одначе хочу ваше слово чути. Не сороміться так-то дуже... а скажіть, як батькові, чи залежить вам дуже на виборі Юстина?

Учителька іще відтягалася з відповіддю, неначе боялася рішати і вибір судьбі лишити хотіла.

— Чи ви певні, отче добродію, що переведете вибори по своїй думці?

— Сей раз, як рідко, зложилося таке, що я певний свого. Між радними є три із моїх парохіян-міщан, а я, як предсідатель, маю четвертий рішучий голос, котрий вам нині відступаю; три інші виборці противної партії нічого не вдіють.

Предсідатель глянув на годинник.

— Не повинні вас тут радні застати.

Учителька при відході похилилася і шепнула до уха предсідателя пару слів.

— Чи справді? — запитав здивований предсідатель.— Чи добре чую?

— Коли мені передаєте голос виборчий, то я тільки так вибрати можу,— сказала поважно,— по виборі чекаю вас, отче, у себе з відомістю.

Соня і Юстин бачилися через цілий рік щоднини, вони були товаришами одної праці. Якось, не замічаючи сього самі, годились вони із цілого кружка учительського найбільш у своїх поглядах. Мабуть, у глибині їх душ будилася доперва ся зв'язь, як веселиці стяжка ясна, котрою любов лучить з собою дві людини. Вони самі не добачили сього, не говорили досі ніколи ні словечка про свої чуття. Тільки люди, звичайно як люди, одні завидували, другі раді були, а всі гляділи на них як на залюблену пару. Коли Соня перед кількома днями була у предсідателя на чаю, не могла їмость добродійка довше здержатись, щоби при нагоді, коли говорено про пари, що заміряли в сім сезоні вступити в стан супружества,— не сказати Соні:

— Дай боже, я з серця желаю і вам, щоб борзо перепони усунулися, щоб ви побралися; мій старий дуже вам прихильний і старається виборців приєднати до виборів по своїй мислі.

Соня здивованими очима поглянула на добродійку, вона сама, не могла догадатися, що значить ся бесіда, але добродійка дальше говорила:

— Дайте спокій і не відказуйтеся, від року бачимо, що з Юстином любитеся; я се запримітила на покрови, на празни-ку, коли6 ви у нас співали сей дует "Підем, серце, в рідний край..." , тямите? Гарна з вас пара. Дай боже! дай боже!

Соні лице облилось багряним цвітом; на сі слова вона була так неприготована, що ле знала, що добродійці відповісти має.

А коли Соня попрощала добродійку, не спішилася додому. Слова, що недавно чула, дивно звучали в її душі і будили дивний неспокій. Вона бажала холоду і тишини, щоби з собою до ладу дійти. Тому звернулася в улицю, що вела за місто на поля й луги.

Слова "обоє любитеся" звучали вокруг неї і чоло її рум'янцем вкривали. Вони були для неї верхом недискре-ції і непошанування тайни, про котру вона сама не знала. Люди знають про се, про що вона сама й не гадала і гнівалася на увагу і здогади маломіських добродійок, котрі, крім сплетень, звичайно нічим серйознішим зайнятися не вміють. Так минула вулиці міста і знайшлася серед піль...

Вечір весняний холодив Соні чоло, вітрець розвіяв жар, а спів соловейка лагодив гнів; обурення і будив у серці благородніші чуття, з-поміж яких одно виразніше... відзивалось, але се чуття було іще поки що загадкою для неї самої.

"Обоє любитеся" — поволі суть тих слів змінювалася... не здавалися вони тепер злобною заміткою, тепер, серед чарівного весняного вечора здавались вони мелодією, яку заложила ціла природа і якою вона відзивалася. Сею мелодією співала земля, долина-бір, співало кожне дерево, листок кожний — сей спів чула вона в шепоті ситнику, в плюскоті моди, у тихім щебеті пташні, в прискоренім биттю власного "грип; серце неначе щойно розбудилося... жар обіймав її імлу... й душа розспівалась і не чула більш нічого вже, крім сього співу... Вона йшла далі. Чорної зораної землі .мий вкривалися молодою зеленню. По другім боці темнів ыр, іще у пучках цілий безлистий край його, декуда білів мльки цвіт диких черешень. Минула двір, що стояв в поло-шші дороги до Зеленої, та йшла попри став, котрого береги икривали широкі листя лотачів та верб, що тонесенькими, і иучкими галузками сягали хвиль води. І тії лотачі і тії иг-рби були неначе чаром овіяні, ладилися до великого мразника;— розцвіту... Над ставом слався легкий туман мряки, яку золотило западаюче сонце...

І Соня потопала у мріях рожевих, як ся мряка... "Обоє любитеся"... Вони собі сього не казали, але коли вона вслухалась у ті слова, сталися вони для неї поясненням многих любих хвилин. Слова сі тепер казали їй, чому вони при кожній стрічі обоє зворушені були. Чому в поглядах єдналися. Чому так легкою в тім дні їй праця була, коли рано перед входом до класи стрілася з Юстином і на "добридень" руку дружньо подала. Чому, коли він не раз вечором у них співав, пісня його змінялась із шаленої, як буря осіння, у палку, як самум... Чому звуки ті вливались у душу її і чарували більш, чим найкращі кантати. Чому, коли вона із рук фіалку пустила, він цвітку підняв і до уст тулив... І стали в думках оживати усі ті дрібні події, що тільки щастя приносили. Ах, і тільки їх призбиралося, що Соня не могла сказати: "Ми для себе рівнодушні", нехай і не відважилася промовити: "Ми любимося". Усе те було іще лишень тими весняними пуп'янками, котрі під впливом привітного сонейка розвинутися у цвіт могли... було се доперва солодке й тихе andante *, що мало перейти в чарівну симфонію серця.

Соня йшла далі, зворушена згуками дивних слів "любитеся", серце її билось незнаним чуттям, сила, що кликала до пуп'янків цвітів, що прихилялися д' собі, що у грудях птиць пісні будила, заговорила тепер і до її серця. Перед її очима струнка молодеча постать Юстина, його гарні уста чарували привітним усміхом, ясні очі дивилися на неї із чуттям розкоші; на тлі весняної природи рисувалася* його голова з темним кучерявим волоссям — і ціла стать сіяла силою, молодою красотою, і перед нею стелилося гарне життя, осяяне незнаним досі блиском нове життя, повне краси, зоріло... проміння розсипало і день чудовий заповідало... В заранні сього життя Соня була щасливою

* Буквально: крокуючий (італ.); спокійний темп у музиці — Ред.

В мріях потопаючи, нестямилась, що ніч вже на землі царює, що минула Зелену, котра стояла самітна на безлюднім перехрестю, і ввійшла в село... Скорішим ходом звернулася до повороту. Мряки, що підносилися із долин і великого ставу, не золотило тепер сонце, бліді, снувалися поволі, таємничо... В Зеленій крізь малі, слабо освічені шибки добачити можна було кількох мужиків при чарці... крізь відхилені двері чути було негармонійні голоси, неначе сварню. Соня вертала хутше, ряд тополь кидав густу тінь, тільки в місці, де двір стояв, ясне світло крізь кришталеві шиби розливалось аж на дорогу... Із городу плив запах фіалок... із зали долітали чарівні оп'яняючі звуки вальса, миготіли легкі статі танцюючих... Соня бачила в уяві ті молоді розкішні серед рож і цвітів статі, о очах блакитних, як небо полудня, і о очах чорних, як пропасть, як ніч, і бачила і груди мармурові, і шиї лебедині, стрійні в коралі, перлини, і чула шелест шовку, і відчувала весь чар сього життя серед блиску і згуків гармонійних — серед багатства і щастя...

Хвилина... далі зараз над ставом овіяв її холод води... чула шум вітей... бачила мряки бліді й ті статі-тіні, що із піль вертали... і про інше життя думати казали... Тії, що припізнилися за роботою, вертали скорим ходом до села, до хат, тільки часом зачула Соня тяжке зітхання, голос журливої мами: "Ой господи, дитина сама, біднятко, за-йдеся з плачу..." і знов тихо й темно... тільки вогник блудний на мляковині замаячів, тільки зірка злетіла — упала в глиб бору... тільки пташка тривожно відозвалася, може, у кігтях пугача... і знов тихо на землі, на хвилях... тихо на небі... неначе в ожиданні чогось незвісного.

У тиждень по сім, повнім мрій і вражінь, вечорі Соня отримала лист. Лист був з незнакомих сторін і незнаною, здавалось їй, рукою писаний. Доперва, коли глянула на підпис, по довгій хвилині, злинувши мислею в дитячі літа, нагадала собі свого учителя іще із шкіл народних, учителя, котрий учив її штуки читання і писання...

Ось звідки сей лист, чиї се слова. В пам'яті Соні рисується стать доброго учителя і уся його доля зла і біжить думками за сею постаттю по усіх місцях, де стільки бездомних, безщасних є...