Оповідання про однорогу - Гуцало Євген
Груня випросталась, поставила в куток рогачі.
— В чиєму?
Він аж плюнув спересердя:
— Корова чиясь у нашому хліві стоїть!
Груня навіщось узяла каганця з собою, та коли розчинили двері до хліва, не стали його запалювати. І справді, в кутку, прип'ята до ясел, де колись давно стояла їхня корова, тепер стояла чорна молошниця. Вона крутнула хвостом і витягла морду, немов просила, щоб її погладили. Але Сава й Груня не ворухнулись.
— Та це жЯкова нашого корова! — наче аж зраділо скрикнув чоловік— Бач — однорога!
Хутенько підійшов до неї, обмацав — і полегшено* всміхнувся: братова!
— Не інакше, як хтось навмисно привів у наш хлів. Десь; може, в шкоду заскочила, чи що, то її — до нас, щоб Яків поморочився...
— Авжеж,— згодилась Груня.— Бо тепер які люди...
— Треба одвести, а то він, либонь, уже всі поля оббігав, шукаючи.
— А може, йому вже сказали, де вона...
— Якби сказали, то хіба не прийшов би? Еге!
Одв'язав Сава однорогу, мотузок намотав на руку — та й подався з обійстя. Однорога не пручалась, так, наче завжди ходила за Савою.
Груня якось одразу й забула про корову, пораючись коло дітей, аж тут через годину, чи що, повертається чоловік. Одразу запримітила, що він начебто не такий, як завжди.
— Що це з тобою? Чи не перечепився десь через чарчину по дорозі?
— Еге, перечепишся... Якщо сам себе не перечепиш, то ніхто не додумається... Нам, жінко, милостиню стали подавати...
— От коли ми розбагатіємо!
— ...Яків наш, неабихто... Це він сам корову привів. Розсердився на мене. "Я тобі,— каже,— добро хочу зробити, а ти водишся з нею. В тебе,— каже,— на хазяйстві самі голодні животи, нехай вона помічницею вам буде. Ти,— каже,— дитину мені не захотів оддати, бо скупий і жила, а я не куркуль".
— Та який з нього куркуль? Ото тільки і в нього, що на ньому...
— Хіба не знаєш Якова? Аби язиком потеліпати...
— Ти назад її привів?
— Хіба я злодій чи грабіжник? Нащо мені чуже? Коли свого не маю, то чужим не запоможусь... Припнув однорогу до берестка, а сам і подався. Ми візьмемо корову, а він усеньке життя тільки те й робитиме, що нагадуватиме.
— Або ж прийде і скаже: "Ну, я дав корову, а ви оддавайте дитину..."
— Не потрібна нам така плата.
Прокинулась Груня посеред ночі — ніби й не спала. Діти дихали рівно. Щось вивело її надвір, до хліва направило. Одчинила двері й стала на порозі, прислухаючись та приглядаючись. Скрикнула курка, їй відповів півень,— і тут щось густо зітхнуло в кутку. Жінка сахнулася — в кутку стояла корова. Груня вже напевне знала, що то однорога. "Привів-таки знову,— подумала з несподіваною теплотою.— Либонь, любить дітей наших, Степана..."
Саву не будила — хай уже спить, не поведе ж посеред ночі знову. А сама до світу так і не стулила повік, і тільки засіріло — скрадливо встала. Треба ж однорогу доглянути, думала. Хай і не їхня корова, але ж не пропадати їй з голоду. Нарвала трави на межі, за городом, повну рядюжку поклала перед нею. Можна б і і іа мотузку вивести, поп&сти, але тоді вже сусіди плескатимуть: "О, пасе, так наче то їхня корова!"
Стояла й дивилась, як однорога лямзяє пашу... Хоч і Степанко ще зовсім малий, але підросте — от і свій пастух є. Там інші хлопці підоспіють, якось воно, звісно, буде. Помацала вим'я — геть зовсім набрякло. Чи не видоїти? Бо пора...
Сава став на порозі, коли вже нацяпала з півмакітри молока. Провів долонею по очах, ніби все йому снилося.
— Десь, видно, посеред ночі привів,— весело обізвалась Груня.— Ну, я вже й погодувала її, а це хочу трохи здоїти, бо капає з дійок.
— То що, знову одводити? — похмуро обізвався.
— А чого будеш із нею водитися сюди й туди? — ховаючи погляд, заперечила жінка.— Нехай сам приходить і забирає.
— А прийде?
— Авжеж Де він дінеться? Повір, ниньки ще сам прибіжить, може, й зараз.
Але брат не прийшов по однорогу ні того дня, ні наступного. Коли Сава перестрівав його на вулиці, то все нагадував, щоб той забрав свою чорну, бо це ж її і годувати треба, й доглядати, але Яків не тільки не приходив, а й не обіцяв прийти. Так минув тиждень, другий за ним канув. Якось брати знову здибались, і Яків сказав:
— Наче ти моєю коровою пользуєшся, га? Й віддавати не думаєш...
— Я віддам, а ти знову посеред ночі приведеш?..
— Хоч би чарку поставив за неї...
Зайшли до Вулійки, взяли пляшку. На закуску в неї не розжилися —дала півмиски вареної картоплі в лушпайках, та ще цілушку таку, що не вгризеш і не вжуєш. Брати швидко захмеліли. Співати не вміли, тільки кричали так, що жили на лобі понапиналися, як мотуззя. Вулійка слухала той спів і тільки зітхала.
— О господи!.. Як нелюди ревуть...
— Бабо, підтягуй! — командував Яків.— Коли ви були молодші, то добре співали!
— Куди вже мені до вас,— тихцем одказувала, що тільки сама себе й чула.
Так і збув свою корову Яків. Навіть якби захотів Сава одвести йому однорогу, то вже не відведе: пляшку за неї поставив. А коли поставив, то вже наче і його корова.
