Сивий вітер - Федорів Роман
Був він вбраний у червоні шаровари і каптан, припалений на полах: видно, вночі, коли підправляв хатнє вогнище, на сукно потрапили іскри.
— Твоя правда, пане Ватажку,— розсудливо відповів Домовик.— Що мені до того — житиме Опришок чи вмре? Мені б тільки вогонь горів посеред хижі. Але шляк мене трафляє від того, що паниченьки столи обрусами стелять — по тобі тризну готують.
— Най стелять. Я над собою пан.
— А певно, що пан. Чув я, що ясновельможний уже пробували продірявити собі голову, але що вийшло з того, га? Пшик. Пшик, пане Ватажку, буде й тобі, коли побіжиш в ополонку або мотуз на шиї закрутиш. Не вип'є шляхта оковитої на твоїх поминках, аби-м такий здоров був.
— Вступися звідси, ДЬмовиче. По-доброму прошу...
— Досить, Опришку, гарячитися. Я розумію, що світ тобі немилий, що тягар двигаєш великий. Тільки, аби-м здоровий був, не пасує Опришкові гнутися під ним. Що скоїлось би із Зеленою Верховиною, коли б її сини, в розпач потрапивши, власною рукою обривали собі життя? Тоді оці гори цвинтарем би стали, тоді б тут духу гуцульського ніхто не занюхав. Отак, Ватажку... Не квапся, раджу тобі, в зрадники записуватися, бо часом і смерть є зрадою.
Здригнувся Довбуш. Відчув, ніби хтось лайном плеснув в обличчя, ніби плюнув огидно у вічі.
Зрада...
Серед тисячі страшних слів — найстрашніше. Серед лепу — най-брудніше. Серед ненависті — найненависніше. Невже йому судилося зрадницьке тавро?
Пліхнувся безсило на лежанку, схопився долонями за голову. В скронях билося, пульсувало одне лише слово: зра...
— То, кажеш, шляхта столи застеляє, до тризни по Опришкові готуючись? — спитав перегодом.
Домовик вибив люльку об підбору поруділого чобота. Здогадався, що поцілив легіня в болюче місце.
— А так-бо, Опришку,— сказав.— Не нинішній я, на всяке надивився. Тому знаю: коли хто засумнівається в перемозі добра, то зло відразу випинає колесом груди і кирпу гне. Аякже... Ось послухай. Давно-давно я водив знайомство з одним чоловіком. Корчуєм його кликали, бо мандрував він селами і викорчовував тернину. Мав до цього неабиякий хист та й струмент відповідний. Не скажу, щоб той чоловік жив у гараздах. Завше йому руки пухли від колючок, а плечі горбатіли від сокири і джагана, та мусив він терен корчувати: був це його талант і хліб насущний.
Як не дивно, але тото корчування приносило йому насолоду. Бувало, вийде на місце, де тернина росла, і аж випростається, посвітліє, бо людкове тут жита позасівали, пшениці. Тішився чоловік, що не дурно толочить святу земельку, лишить по собі згадку людям — ора-ницю плодючу.
Одного разу Корчуй прилюдно заприсягся, що до скону він рубатиме тернину і не полишить цього заняття ні тоді, коли старість скрутить його у вужівку, ні тоді, коли випадково розбагатіє. Ремесло своє нехитре передасть у спадок дітям й онукам.
І так, Ватажку, велося, як він заприсягав, бо не відав Корчуй роботи чеснішої і потрібнгїшої, аніж рубати колючий терен і на визволеній землі сіяти жито.
Сталося так, що Корчуй нечувано-негадано натрапив заступом між плетивом коріння на мідний казан, повен-повнісінький злотом. Бог-вість пам'ятає, хто закопав у сховку статки великі, Корчуй ними вельми втішився, на викорчуваному місці поклав хороми, завів худібку. Міг би чоловік, загаздувавши, й плюнути на своє корчування, чи не так? Але він слова свято тримався, робота давала йому задоволення, чого не можуть дати ніякі гроші.
Було в Корчуя два сини. Старшого звали Іваном, молодшого Тана-сієм. Обидва легіні працювали батьковою стежкою, старий не міг намилуватись ними, дивлячись, як вони ненависно і заповзято винищуішли тернові гущаки. Потаємно він мріяв, що по літах, коли розплодиться Корчуєве плем'я, на Верховині не зостанеться жодного колючою корча. Так би воно, Ватажку, й сталось, коли б у його ворота не по-< гукала біда. Якогось надвечір'я тернові колючки, бризнувши з-під сокири, викололи очі старшому синові Іванові. Потекла кервавиця, а ра-юм з нею стекли й Іванові очі.
Відтоді почали ржавіти в сінях Корчуєві заступи і джагани, старий уже ніколи не брав їх до рук і молодшому синові заборонив. Він стеріг Танасієвих очей, злякався сили потаємної, злої, схованої в колючці.
І зло перемогло. Поки старий Корчуй плакав над сином, поки ржа-иіли у сінях сокири і заступи, терня буйно розросталось на царинах і на берегах, запанувало в лісі і на людських подвір'ях.
А далі що? Далі... люди забули про добру славу старого Корчуя, навіть згодом не могли вказати стежки до його хати, бо вона терням здичавіла, бо й хата в тернині втопилася. Аби-с знав, Ватажку, що й Корчуєва могила, мов на сміх і глум, теж засіялась терням...
— Невже й мені подібне віщуєш, Домовиче? — перебив Опришко.
— Я не віщую. Однак ти сам, пане Ватажку, зваж хлопським розумом, чи заслуговує кращої честі людина, яка боязливо відступилась від правого орудку, настрашившись бід, що посипались на неї? Чи похвалив би ти орача, котрий, ледве поклавши на царині кілька скиб, вийняв би з борозни орало і кинув його на поталу дощам і вітрам, бо в борозні траплялися камні-валуни?
Опришко міркував, тверезів, намагався збагнути суть сказаного. Домовик не став йому докучати — зник.
Опришко воскресав, як у ньому воскресала співанка.
Смерть потюпала пріч з Верховини, вона й цього разу не понесе богові звістки, що його намісники на землі здихалися збуйця, який прагне раю для простого люду.
"Ой, люди ви, людоньки..."
Опришко міркував, чи вартують люди того, щоб задля них жити і боротись, чи не завелику данину їм платить? Чи справді треба страхуватися зрадницького тавра, цими людьми припечатаного?
Він ще не нажився на землі, далеко йому до сороківки, тому не може похвалитись, що пізнав людей до дна. За ці роки здибав лицарство і підлоту, посвяту і боягузтво, доброту і жорстокість. Це була якась мішанина куколю і зерна. Та все ж йому чомусь здавалось, що люди більш схильні до руйнації, ніж до творіння: опришки стерли б з лиця землі шляхту, її маєтності, закони і порядки; знову ж шляхта гострила б ножі на бунтівливого хлопа, годувала пожерливе військо, клич "вогнем і мечем" вигукувала у святих храмах, як заповідь господню.
Може, так воно й повинно діятись, бо одвічно кервавиться бій між світлом і пітьмою, між днем і ніччю, перемоги здобувають перемінно то одна сила, то друга. Всяка війна залишає після себе згарища і мерців, а це означає, що кожний воїн, навіть коли він воює в ім'я добра,— убивця і палій. Той, хто служить смерті і руїні, має душу черству і безплідну, господь не наділив його даром творити і звеселяти життя. Творити і звеселяти, що вміють сірим словам давати співанкові крила. Обранці до бога-творця подібні. А решті... решті... отій хмаровій безлічі господь призначив руйнувати, толочити, вбивати один одного, а в хвилини просвітку схиляти голови перед творіннями вибраних...
"Господи, чому ти створив нас нищими? Чому не справджуються слова святого письма, що робив ти нас до себе подібними?"
Люди постали перед Опришком збіднілими, тупоголовими торба-рями, котрі вміють тільки брати і нічого не віддавати натомість; люди поставали перед Опришком хижаками, які, сьогодення напхавши черево, не зазирають у день завтрашній.
"Ні, я вас не суджу, люди, бо й себе бачу посеред вас. Болить мене тільки, що задарма колись Корчуй нищив терен, обертаючи нейжитки в родюче лоно, що і я намарне згаяв молодість у битвах та походах: міг би ці роки схіснувати для власної насолоди. І добре зробив старий Корчуй, відмовившись від свого заняття: най скрізь-усюди засіваються терни, най... Яке кому діло до того? Слава і зрада — коштовності скороминущі. Вони однакову ціну мають. їх люди придумали для своєї потіхи і страху"...
Смерть призупинилась на Підгір'ї, але мантії не підбирала, щоб швидше добігти до полонинської хижі, Смерть запримітила Сарну, ту саму, яку колись Опришко вихопив з вовкової пащі. Бігла Сарна прудко, стрибала через провалля і гори семимильно, несла Сарна легіню білий сповиток.
"Ой, лети, Сарно, ой, біжи..."
Розгорнула Сарна сповиток у полонинській хижі на столі, пристукнула копитцем і промовила задихано:
— Дивися, легіню, що тобі у віддяку принесла.
Опришко бачив перед собою сорочку, білу сорочку, вишивану сорочку.
— І що ж? — спитав він ліниво.— На смерть мені постарала? Крутнула головою.
— Я принесла сесю сорочку, щоб її яснота і вишивання оббілили в твоїх очах людей. Ти видиш на них лише леп чорний.
Опришко взяв у руки сорочку, сорочка була тонкою, з лляного полотна, полотно світилось ніжною білизною, як різдвяний сніг, на тому снігу різдвяному виростали трикутні смереки, світились, як перестиглі яблука, маленькі жовтогарячі сонця. І ще у вишиванні косарі понаскидували у стіжки медвяне сіно, і ще теслярі попрорубували сині віконечка, і ще сіяли хмари зелено-майовий дощ.
"Ой, притулю я сорочку до серця, до очей. Ой, вмиюся я в її чистоті..."
— Що це? — спитав нарешті зачудовано Опришко.— Що це? Ворожба добра і ласкава?
І він тулив вишиванку до зарослого виду, спивав з неї сонячну теплінь і зелену прохолоду. Видів подібні сорочки тисячу раз, не одну сам зносив.
"Але я не знав тоді, признаюся, як на сповіді, що вишивка на лляному полотні — це також... співанка... музика..."
— Хто її видзьобав так файно, Сарно? — і пригощав ласунку дріб-кою солі.— Як ся називає майстриня, що вміє барвами співати?
"Ой, яка співанка барвиста і запашна. Як Юстинка..."
— Чи гадаєш, Опришку, я знаю,— відповіла Сарна.— Я вхопила з плоту в якомусь селі першу-ліпшу, там їх багато.
— Багато? Хочеш мені сказати, що в кожній гуцульській хаті в жінці і дівці сидить майстриня цього дива? — промовив задумливо леґінь.
— Ніби ти про це не знаєш, Опришку? Чи забув?.. Хряснули за нею двері — ратички перед хатою замигтіли: задумане
вона сповнила. Далі мала говорити до Опришка сорочка. "Слухай мене, Опришку, слу..."
Слухав. А вишиванка чинила чудо, бо скинув Опришко з плечей чорну "мазанку", вмився до пояса ретельно, волосся зачесав, і тільки по цьому вбрав білий дарунок. Відчув легкість у тілі, свіжість у голові, тихе свято на серці. Біль щоденний, який докучав віддавна, жаль за Юстин-кою, щоправда, не притуплялись, вони жили в ньому й далі, але чиїсь пестливі руки, мов руки тієї жінки, що сороку ткала і вишивала, гасили їх і рубцювали.
Опришко згадав, що забув за лік цілющий Сарні подякувати, вихопився на поріг.
На порозі Орел стояв, складаючи з лету крила, той самий Орел, котрого ще малим видобув леґінь з провалля.
