Сивий вітер - Федорів Роман
Наприклад, думка про те, що посад містився біля підніжжя Замкової гори на її південно-західних схилах, прийнята в науці лише тому, що в цьому районі збереглися пам'ятки княжої доби: церкви Ми-колая, Параскеви П'ятниці, храми Марії Сніжної, Івана Хрестителя, Онуфріївський монастир. Однак маємо справу переважно з фортечно-культовими спорудами, а вони, як правило, служили у давньоруських городах сторожовими форпостами на підступах до дитинця або кремля. А де був власне посад? Певна група вчених "будувала" старий Львів на місці села Знесіння. І теж не дуже доказово. Так само, як бездоказово, антинауково звучить лемент (і то до сьогоднішнього дня!) прихильників шовіністично-колонізаторської теорії, що Львів на порожньому місці над Полтвою започаткував Казимир Великий.
А чому, власне, на порожній місцині?
Того дня ми побували біля церкви Миколая, яка тепер тільки віддалено нагадує первісний храм, збудований наприкінці XIII століття, бо кожне покоління неодноразово "перекроювало" його на свій лад. Але навіть перебудований "Никола" дихає давниною, сивою задумою. Є таємничість. Кажуть, що у древніх русичів святий Микола був добрим опікуном купців, моряків і подорожніх... а якщо це так, то не дивно, що від його дверей фактично починається Волинський шлях на захід, а внизу розкинулася тепер притихла, а колись, мабуть, гомінка, галаслива площа, яка донині називається Старим Ринком.
Я вже не раз бував біля мурів храму Івана Хрестителя, який за легендою був побудований князем Львовом Даниловичем для своєї дружини Констанції — доньки угорського короля Бели IV, мене тоді хвилював не так славетний князь, як його дружина Констанція. Я стояв колись біля давніх стін і думав: чи любила Констанція свого волостели-на? А якщо любила, то чому не прийняла руського бога і її чоловік мусив побудувати задля неї пристанище для бога католицького? Чи міг передбачити Лев Данилович, що костьол Івана Хрестителя пустить у Львові отруйне коріння і в наступні століття чи не на кожній львівській вулиці почнуть закладати свої гнізда єзуїти, францисканці, домініканці, бернардини, кармеліти, тринітарії, василіани, а храми руські стоятимуть замкнені на колодки? "А хто жадає у своєму храмі помолитися, то най заплатить орендареві". Так було.
Уже вечоріло, коли ми піднялися на Замкову гору. Панувало літо: на заході в червоному горні дотлівало сонце; парк, наскрізь пронизаний свіжим леготом, повнився людськими голосами. І ніхто не звертав уваги на двох диваків, які нишпорили по майданчику, що його в середині п'ятидесятих років розкопував Олексій Онисимович Ратич. Це було, мабуть, чи не перше регулярне археологічне дослідження Львова. Саме тоді були знайдені докази руського походження нашого міста: зброя, висячі трубчасті замки, хрест-енколпіон, уламки скляних голубого кольору браслетів, шматки мідної бляхи, багато черепків кераміки ХІ-ХІІ століття, деякі із знаками Мономаховичів, що свідчило: тут працювала вотчинна гончарна майстерня. Шматки мідної бляхи, замки, зброя наводили вченого-археолога на думку, що саме на цьому місці стояв княжий дитинець.
— Це лише початок великої роботи,— сказав Олексій Онисимович, простягаючи мені піднятий ним черепок.— Візьміть,— додав,— цей черепок, може, не менш цінний, ніж дві корони і золотокований престол галицьких князів, які пограбував король Казимир, удершись до Львова 1340 року. Корони, може, ще колись віднайдуться. Черепок же сьогодні свідчить: тут справіку сиділи наші предки, а завойовники приходили й відходили, як приливи. Кажуть, що Львів сорок разів горів і тридцять разів зазнавав ворожих нападів. А проте стоїть!
Западав вечір. Місто, повите голубою імлою, світилося не окремими вогнями, не цятками... тисячі вогнів, наче плазма, розтеклися-розлилися в єдиному сяйві, і воно ясніло, мов один величезний ліхтар. Світилося моє місто на півземлі.
— Я гадаю,— згодом знову обізвався Ратич,— що не треба шукати прадавній Львів лише на Підзамчу чи ще десь в іншому місці. Львів стояв там, де стоїть тепер, на рівнині над Полтвою. Основний посад міг бути на сучасному Ринку. Місце рівне, річка поряд. Хіба не такі самі рівнинні, часом багнисті місця вибирали русичі для своїх городів? Наприклад, Звенигород був побудований серед багон.
Що я, неофіт, міг йому відповісти? Лише недавно в розмові з молодими науковцями Львівського історико-архітектурного заповідника уточнив для себе, що думки О. О. Ратича мають певне підтвердження: середньовічні історики (зокрема С. Окольський), опираючись на невідомі тепер документи, розповідають, що, наприклад, монастир Домініканців побудований на місці руської церкви святого Івана та спаленого палацу князя Льва. Там, де тепер височить католицький кафедральний собор, була церква Богородиці, яку Казимир III відняв у православних і віддав католикам. Отці-францисканці утворили свій кляштор на місці колишньої церкви Святого Хреста. Відомо, що на місці Успенської церкви стояв храм, що був посвячений трьом святителям — Іванові Златоустому, Василію та Григорію. Усі ці споруди розкидані не десь біля підніжжя Чортової скелі, на Підзамчу, Знесінні, а в центрі міста. Отже, приписування Казимирові II "закладання града" — звичайнісінька фальсифікація, яких було колись десятки.
А що пропонує археологія?
Львівська археологія за останнє десятиріччя зробила більше, ніж за сто років попередніх. На Замковій горі, не зважаючи на те, що наприкінці XIX століття під час насипання "копця люблінської унії" шовіністично настроєний натовп знищив чимало староруських пам'яток, археологи натрапили на фундамент круглої кутової вежі діаметром 9 метрів, яка, напевно, входила в комплекс оборонних кам'яних споруд давньоруських часів. Досліджено також вали Замкової гори. У саду Онуфріївського монастиря розкопано житло городянина XII— XIII ст. Чимало матеріалу XII—XIII століть виявлено в розкопі у дворі середньої школи № 19 на вулиці Замковій, зокрема стилос — писало, аналогічне знайденому у Звенигороді. Проведено також археологічні дослідження біля церкви Миколая та інших храмів. Учені схиляться до думки, що на сучасній площі Івана Підкови виявлено рештки стін найстаршого міського шпиталю.
Роботи попереду багато. Археологи буквально вимацують п'ятачки в середмісті, де не був би порушений пізнішими перебудовами давньоруський культурний шар. І, мабуть, мав рацію історик XIX століття Ізидор Шараневич, який писав, що чим більше він довідується про Львів, чим ближче "підходить" до нього... тим більше місто від нього віддаляється.
...А переді мною на столі уламок черепка, подарований Олексієм Онисимовичем Ратичем. У черепку затаїлися полумінь вогню і тепло руки мого далекого предка.
Як тебе звали, Майстре?
КРИНИЦЯ ЦІЛЮЩОЇ ВОДИ
Коли мене, як осіннє вороння, обсідає сіра буденщина... коли починаю губитися серед сум'яття днів, великих і дрібних справ і орудок... коли людські обличчя не закарбовуються у пам'яті, мовби дощі їх змивають, як написані рукою літери на склі, я полишаю все — нагальну роботу, зустрічі, розмови і, увільнившись від суєти, йду на прощу до місць, де знову можу обновитися, поглибшати, подумати, як казав Олесь Гончар, про велике; великим запричащаюсь, заряджаюсь ним і знову пірнаю у життєвий вир, уже не боячись, що загублюся, що здрібнюся на полову.
Ні, не треба боятися слова "проща", яке нібито пахне церковщиною, у древньому цьому слові закладена давня, як світ, людська потреба набиратися сил від освячених традицією місць і закладена людська жага торкнутися душею до коріння, до витоків, до криниць. З дитинства пам'ятаю: мої мама ходили на прощу не так уже й далеко — у сусідній ліс Монастир, щоб напитися з лісової кринички живої води; ні у криничці, що обросла легендами, ні у воді, що пахла суницями і папороттю, ні в дубовому навколишньому лісі нічого церковного не було... жила традиція, що вода з кринички "помагає на серце" — і тільки. Тому йшли і йшли до неї люди.
Очевидно, вода з криниць таки нам помагає. Хіба випадково в країні створено Товариство охорони пам'яток історії та культури? Була в цьому не лише закономірна потреба цивілізованої предківщини, а й визріла також людська потреба перехилитися через дубове цямриння і напитися води, що "помагає на серце і на душу". Є у Львові такі криниці. Я маю на увазі ансамбль — вежу Корнякта, каплицю Трьох святителів, Успенську церкву (що на Руській вулиці), площу з пам'ятником Іванові Федорову, місця, пов'язані з перебуванням у Львові першодрукаря, у тому числі і дворище Онуфріївського монастиря, де Іван Федоров був похований, міський арсенал, площу Ринок...
Хтось, очевидно, додасть до цих місць ще кілька об'єктів — адже у Львові пам'яток історії, археології, архітектури і культури не одна сотня, і кожна по-своєму дорога й важлива, і все ж, коли мене обсідає сіра буденщина, я йду під старі склепіння, попід мури вежі Корнякта — йду на вулицю Руську. І хоч тут від ранку до вечора видзвонюють, мов у вузькому тунелі, трамваї, хоч на Руській вулиці і на площі Івана Федорова юрмляться люди — мої дорогі сучасники, я, однак, зустрічаюся тут також із далекими нашими пращурами, які тут жили, працювали, боролися, тут умирали і тут їх ховали — багатших у підземеллях Успенської церкви, бідніших — на цвинтарі, що тулився посеред мурів. І хіба аж так багато треба мати фантазії, щоб уявити, що протягом століть русини, які після загарбання Львова Казимиром Великим фактично були загнані в "гетто" на Руській вулиці, не піддаючись ні полонізації, ні онімеченню, з розпучливим завзяттям збирали серед міщан і на передмістях "датки" і будували на цьому клаптику землі, на місці спаленої 1340 року нову каплицю Трьох святителів; а згодом і церкву Успення Богородиці. Тогочасні хроністи-історики з подивом розповідають про стоїчність русинської громади: 1527 року пожежа знищила місто до пня, не обминаючи й Успенського комплексу. Відродження Львова почалося, як це не символічно, саме з Успенського храму, який будував відомий архітектор Петрус Італюс.
У 1571 році Руська вулиця, а з нею і новозбудовані православні храми, знову були "піддані вогню". Випадково це сталося? А чи, може, католицькі собори були під особливим наглядом пана бога? Міські акти про це мовчать.
