Сивий вітер - Федорів Роман
На зустрічі з моїми виборцями у Старому Самборі престарілий житель м. Добромиля Євстахій Іванович Пи-сарик розповідав, як улітку 1941 року енкаведисти й "просто службовці", серед них директор заводу Прокоп'єв (після війни працював у Долині) поспішно звозили з навколишніх сіл арештованих на територію сільзаводу, яких тут же розстрілювали і скидали в шахту. Опісля євреї витягали з катакомб рештки жертв — понад 250 осіб! "Але всіх витягти не змогли, бо трупи вже розклалися, їх так і залишили. І ніхто не знає, скільки їх було",— бідкався Євстахій Іванович.
Потрапив у руки енкаведистів і сам Писарик. Ніякою політикою він не займався — був простим їздовим на сільзаводі. "Але ж ніхто тоді й не вибирав політиків,— додає Євстахій Іванович,— хапали кожного встрічного — одних везли на "Саліну", інших — до добромиль-ської тюрми, де теж розстріляли кілька сотень людей". Євстахія Івановича взяли на вулиці, жбурнули в переповнену камеру. Моторошно було слухати його оповідь про ніч розстрілів. "Світла (електрики) уже не було. Спершу енкаведисти увірвалися до жіночої камери й на місці розстріляли всіх жінок, а трупи їх постягали в яму, яка була викопана на подвір'ї тюрми. Потім настала черга на камери чоловічі. Вбивці присвічували собі свічками. Підходили до кожного з нас і стріляли прямо в лице, у голову або ж потилицю. Мені вдалося, скориставшись темрявою, приховатися поміж мертвими, а далі я проник на горище, звідти на дах — і дай Боже ноги!" І врятувався.
Євстахій Писарик навіть рідним не розповідав своєї страшної історії — боявся усе життя, що раптом про нього "хтось" згадає. І тільки тепер його сини, доньки й онуки дізналися правду про пережите їхнім батьком і дідом. Схвильований, незвиклий до великої публіки, Євстахій Іванович стояв на сцені у Старому Самборі й давав мені наказ: "Розповідайте людям про те, що перетерпів наш народ, наша Україна. На те ви й письменник, на те й маєте перо. А крім того, ми вас обрали своїм народним депутатом..."
Улітку минулого року мені довелося побувати в Золочеві на зборах моїх виборців — членів Товариства української мови імені Т. Шевченка, які вирішили спом'янути жертви Золочівського замку-тюрми. Хочу відразу зауважити, що це було не перше моє знайомство із Золо-чівським замком; я пробував оглянути його середньовічні льохи, сирі й темні, але мене попередили, що там трапляються ями з водою... і трапляються людські черепи, прострілені кулями; мені на місцевому цвинтарі показували могилу, де поховані опізнані жертви сталінського терору 1941 року, а також могилу в колишньому фортечному рові людей, яких не можна було ні розпізнати, ні дізнатися, звідки їх привезли до Золочева.
Зал клубу місцевого радіозаводу не міг вмістити усіх, хто хотів бути присутнім. Багато людей стояло просто на вулиці. Тяжко було слухати родичів невинних жертв, які були очевидцями арештів і котрі на початку серпня 1941 року розшукували серед закатованих своїх батьків, сестер, братів, дітей. Учителька-пенсіонерка із с. Підгородь розповідала, що в її сім'ї, сім'ї безробітного столяра, арештували спершу старшого брата Романа, студента І курсу Львівського зооветеринарного інституту, потім пропала сестричка Ірина. Дівчину взяли просто зі школи, куди вона прийшла за спільною фотографією випускників десятого класу. Вчителька О. В. Задорожна відкрито заявила: "Знаємо, що директор цієї школи Капанюк ночами ходив арештовувати людей, у тому числі чоловіків учительок, які працювали в його школі. Я не випадково наголошую на ДИРЕКТОРОВІ школи, бо не можу зрозуміти, чого міг навчити "бідних галичан" педагог Карпа-нюк у шкіряному пальті".
Це, до речі, не поодиноке свідчення, що працівникам НКВС у чорній їхній справі допомагали цивільні особи, у тому числі й так звані "педагоги". Б. М. Сенів зі Львова згадує, що директором його школи (Академічна гімназія № 1) "була прислана з Києва молода жінка на прізвище Боцва. Вона тримала тісний зв'язок із НКВС і кого лише з учнів викликала до себе в кабінет, їх потім у школі ніхто більше не бачив. На початку війни Боцва бігала по коридорах школи з наганом у руках..."
Очевидно, гріх кидати тінь на кожного педагога, який приїхав після вересня 1939 року із-за Збруча, але маємо факти глибокої деградації особи, якогось надфанатичного служіння Сталіну. А може,— я повторюся — це був звичайний страх? Прагнення вижити за рахунок іншого? А може, це й не були ніякі "педагоги", а звичайні переодягнені беріївці?
О. В. Задорожна не знайшла серед трупів ні брата, ні сестру. Зате Олена Іванівна Нагірна із Золочева впізнала свого батька І. О. Ци-ца — сільського ґазду з с. Ремезівці Золочівського району, якого арештували разом із молодшим його братом і швагром. Батьків труп Нагірна впізнала по онучці з вишиваної наволочки. Тіло його було порубане сокирою, очі виколені, обличчя залите вапном чи кислотою.
На цьому "ходіння по муках" Ольги Іванівни не скінчилися. У 1945 році заарештували її матір, учительку. Дівчинку три роки переховували в сусідньому селі, але в 1948 році її вистежили і просто зі школи повезли в Сибір, де вона пробула 11 років, аж поки не помер Сталін.
Повна драматизму оповідь Віри Василівни Костик, теж жительки Золочева. В неї був репресований дідусь, удівець, який мав семеро дітей. Коли в 1941 році розкрили ями з розстріляними, то він був опіз-наний, не зважаючи на те, що очі мав виколоті, язик вирізаний, підборіддя пробите цвяхом. Руки по лікоть обрубані, а шкіра пасками задерта догори... Все тіло було сколене, очевидно, штиками.
Трагедія цієї жінки ще й у тому, що пізніше ті, які називали себе бандерівцями, убили її батька.
Ганна Дубас із с. Стіна того ж Золочівського району серед трупів упізнала батька, який "симпатизував руським", "очікував із нетерпінням визволення", по характерній бороді. Власне, з бороди залишилось лише половина, другу половину відрубали сокирою. Тіло його було спалено, а очі вибрані...
Впізнала свого брата Романа Галатина також І. Куса. "До ніякої політики він не ліз, був звичайним пекарем",— розповідала вона.
Сотні людей лягли у братську могилу на Золочівському цвинтарі неопізнаними. А ще більше невпізнаних, невідомих лишилося у фортечному рові. Всі вони чекають на бодай моральну відплату. І дуже справедливо, на мій погляд, присутні на зборах у своєму зверненні до жителів Львівської області вимагають поіменно назвати убивць тисячі людей, катів, що вчинили страхітливі злочини на території Західної
України і в тому числі в Золочівському замку в 1940—1941 роках і в наступні десятиліття. Збори постановили також надавати допомогу правоохоронним органам в установленні імен людей, які безневинно потерпіли від репресій.
Правда повинна восторжествувати!
Виконуючи волю своїх виборців, я разом з офіційним депутатським запитом на ім'я прокурора області передав також свідчення рідних і близьких, закатованих улітку 1941 року. Обов'язок прокуратури відкрити кримінальну справу.
Після Золочева я відвідав свою рідну Івано-Франківщину, власне, урочище Дем'янів Лаз на високих пагорбах поблизу села Пасічна, що під самим обласним центром. Горбистою польовою доріжкою від Пасічної та Загвіздя, працюючи замолоду в районній газеті, проїжджав на велосипеді не один раз, але ніколи й у гадці не мав, що ці пагорби, засіяні пшеницею і житом, таять у собі криваву таємницю. Вочевидь, самі пасічнянці теж не знали про сховану на їхніх полях таїну. Правда, їх дивувало, що вільховий гайок на Дем'яновому Лазі ще в п'ятдесятих роках привертав особливу увагу начальства: гайок викорчували, а на його місце самоскидами звозили купи начебто родючої землі — і посіяли жито.
Однак, як свідчать численні публікації у тисменицькій районній газеті "Вперед", у народній газеті коломийської агрофірми "Прут" "Arpo", а також в обласних івано-франківських часописах "Прикарпатська правда" і "Комсомольський прапор", люди на Пасічній ніколи не забували про тривожні червневі дні 1941 року: знайшлися свідки, ^які згадують, що протягом кількох літніх ночей в оточеному заслонами вдйськ НКВС Дем'янового Лазу лунали густі постріли. Ще інші пам'ятають, що туди ночами безперестанно курсували вантажні автомашини — а вранці бачили на дорозі кривавий слід. Зрештою, у липні 1941 року дві великі могили були розкопані, проте їх відразу засипали — німецькі окупаційні власті побоювалися спалаху епідемії.
То, отже, начальство міське, районне й обласне добре знало, чому в післявоєнні роки десятки самоскидів теж запопадливо возили землю на Дем'янів Лаз: прагли замести сліди, прагли глибше й ще глибше втовкти у надра землі могили розстріляних, згладити з людської пам'яті навіть згадку, що там поховані люди.
Так тривало до кінця літа минулого року, поки за ініціативою групи "Меморіалу" при Івано-Франківському науково-культурному товаристві "JPyx" на Дем'яновому Лазі розпочалися розкопки могил: молоді юнаки хотіли дізнатися не тільки про кількість тут похованих, та їхні прізвища, а й уточнити: хто насправді розстрілював цих людей, адже циркулювали чутки, що це, мовляв, могили жертв фашистського терору.
Розкопки відразу набрали принципового значення і широкої гласності. В роботу включилися криміналісти, група сприяння Управління комітету державної безпеки по Івано-Франківській області. З трьох глибоких могил піднято останки 530 жертв. Я був на Дем'яно-вому Лазі, коли розкопували третю могилу. День стояв погідний, ясний, хоч із недалеких гір уже повівало холодом. Горбисті навколишні поля були вже скошені — і думалося мені, дивлячись на них: невже іще, крім цих трьох могил, таїть у собі ця стражденна земля могили? І думалося мені: невже наша Україна — це справді суцільна могила, бо де не копнеш — на людську кістку натрапиш...
Очевидно, того дня так само думали, моторошно поглядаючи на поля, сотні й тисячі людей, які стежками й дорогами, пішки й автомашинами поспішали до розритих могил. Чулася мова українська, російська, польська. Люди німіли перед стосами кісток, перед довгими рядами прострелених черепів.на столах; люди жахалися величезних трун, в які ці черепи складали; Аюди плакали перед дівочими черепами, на яких збереглися коси.
І був серед черепів...
