Націоналізм - Донцов Дмитро

Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами".[15]

Дмитро Донцов стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року. Фінансований Австрійським урядом, СВУ виконав величезну пропагандивну антиросійську роботу на міжнародній арені, займався видавничими справами, вів активну організаційну діяльність серед українців у таборах для військовополонених під час першої світової війни. Проте Донцов входить у конфлікт з президією, вимагаючи суворої фінансової звітності та звинувачуючи провід в організаційній неспроможності. "Ціле нелегальне українське життя і діяльність нелегальних українських груп (в Україні) іде там зовсім незалежно і без жодного контакту з "Союзом".[16] Можливо, однією з причин виходу Дмитра Донцова з СВУ вже у вересні був пресинг австрійців. Про це згадує Михайло Сосновський: "Він пропонував політичну й пропагандивну акцію під кутом українських національних інтересів і відкидав думку про те, щоб перетворити СВУ в австронімецьку агентуру".[17]

Дійшло до скандалу. Донцов писав: "Сподіваюся, що всі поважні сепаратистичні організації на Україні як дотепер, так і далі, цуратимуться сеї купки самозванців, і далі робитимуть своє велике діло – виборення самостійної України".[18] Колишні співробітники не залишалися в боргу, звинувачуючи його в русофільстві разом з іншими соціалістами: "А український нарід свято держиться "вєлікай недєлімай Рассеї", про що свідчать такі відомі й популярні на Україні люде... як Юркевич, Донцов, Левинський і К°!"[19] Хоч для Донцова соціалдемократія була вже перейденим етапом.

Одержавши ступінь доктора юриспруденції, він 1918 року переїздить до Києва і стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського. Після перебрання влади Директорією життя Дмитра Донцова стає загроженим. За допомогою Симона Петлюри та Євгена Коновальця він виїжджає спочатку до Берна, потім до Відня і повертається до Львова.

Тут доля знову пов'язує Донцова з Коновальцем, знайомство яких сягало тих часів, "коли вони були ще студентами. Своє знайомство вони відновили 1918 року в Києві. В 1922 році, коли Донцов повернувся до Львова, Коновалець допоміг йому влаштуватися на працю редактора "ЛітературноНаукового Вістника", а далі – "Заграви".[20] Часопис "Заграва" (19231924) був органом Партії Національної Роботи (Революції), за якою стояла УВО. Хоч є думка, що Донцов займав у цій партії ключові позиції, сам він у листі до Михайла Сосновського від 15 листопада 1968 року від участи в ПНР відмовлявся.[21]

Так чи інакше, це були останні спроби Дмитра Донцова долучитися до поточної політики. За словами Богдана Кравціва, "Дмитро Донцов не був практичним політиком і участи в діяльності зорганізованої політичної партії чи руху після визвольних змагань 191720 років не брав. Не був він і творцем такої чи іншої політичної доктрини і програми. Проте, як ідеолог і публіцист, він мав величезний вплив на політичні концепції і розвиток провідних в цьому сторіччі політичних угруповань і рухів на українських землях".[22]

Дійсні талант і призначення Дмитра Донцова також виявилися у редагуванні ним найпопулярнішого ще з дореволюційних часів журналу "ЛітературноНауковий Вістник" з 1922 по 1932 рік, а після зміни назви часопису на "Вістник" – по 1939 рік. Донцов згадує, що "від того часу, особливо коли, завдяки Є.Коновальцеві, дістав я під свої впливи трибуну "Л.Н.Вістника", – став я пропагувати свої ідеї, як "free lancer", тільки в пресі і слові".[23] Він згуртовує навколо журналу цілу плеяду видатних письменників, ідеологів та есеїстів, стає основоположником яскравої групи "вістниківців". "Дім Донцових у Львові у 20х і 30х роках був своєрідним українським салоном, осередком літературного й журналістичного життя, місцем зустрічей провідних у той час політичних, літературних і мистецьких діячів".[24]

Донцов впливав на духовну та інтелектуальну атмосферу українського Львова, плекаючи настрій войовничості й реваншу. Згадує Михайло Островерха: "Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я дра Дмитра Донцова, редактора "Вістника". Привіталися. Він поспитав – як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське "Іль Прінчіпе" Макіявеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше гетто? Очевидно, я вхітно погодився на це".[25] Пізніше "Володар" Макіавеллі дійсно вийшов у книгозбірні "Вістника".[26]

Про ексцентричність Дмитра Донцова згадує і Петро Дужий. ОУН завжди турбувалася долею української інтелігенції, зокрема на початку війни був складений список тих, хто особливо потребував допомоги. Сам П.Дужий і КлимівЛегенда повинні були конспіративно передати Донцову певну суму в рейхсмарках на площі Ринок у Львові. Той побачив їх, дочекався, коли під'їде трамвай, тоді швидко підійшов і мовчки розкрив саквояж. Хлопці вкинули туди гроші, а Донцов вскочив у трамвай і поїхав. "Холера, хоч би подякував", – сказав КлимівЛегенда Дужому. Вони засміялися і пішли.28

Пізніше Володимир Янів напише в "Енциклопедії Українознавства": "Його ідеологія мала великий вплив на молодь "30их рр.", а його тези стали у великій мірі основою революційнопідпільної діяльности ОУН аж до післявоєнних років. Його ідеологія зустрілася з критикою демократичних і католицьких кіл; зокрема його етика, що випливала з волюнтаристичного і пантеїстичного монізму і виправдовувала всі вчинки, які б скріплювали силу нації ("аморальність"), була оспорювана християнськими публіцистами й соціологами. В загальному Донцов, більше, ніж будьхто з сучасників, став постаттю рівночасно звеличуваною й засуджуваною".[27]

Есеїстика Дмитра Донцова мала вплив не лише на покоління сучасників. Ідеологічна цільність його натури була найсильнішим виявом духовного життя України міжвоєнних часів. "І, всупереч злосливо висмикуваним цитатам з ранніх статей Донцова, одне можна ствердити: дух, яким наповнений увесь дорібок Донцова, залишається незмінним, без огляду на ті організаційноідеологічні (переважно – термінологічні) костюми й маски, які накидала доба. З першого свого друкованого рядка Донцов уже з'явився цілий, його пристрасним напором речення, з його знищуючим ударом полемічної рапіри, з його оригінальним, неіснувавшим перед тим в нашій публіцистиці – стилем".[28] Це слова одного з найближчих соратників Дмитра Донцова, – Євгена Маланюка.

Михайло Сосновський вказує на головну ідею, яку Донцов обстоював і від якої не відходив ні на один крок. "Не було проблеми в українському політичному, громадському й культурному житті, до якої він не займав би становища, але провідною ідеєю всієї його творчости завжди був український національний інтерес, справа української державности, чи, як Донцов це постійно підкреслював, – "власновладства нації".[29]

Розглядаючи питання впливу на ідеологічне оформлення ОУН, Анатолій Бедрій говорить про "школу Донцова", додаючи, що в Революційному Проводі (Степана Бандери) всі належали до цієї школи. "Розгорнення на всенародню скалю організованої визвольної боротьби у великій мірі завдячуємо титанічній ідейновиховній праці, продовж двох десятків років, дра Дмитра Донцова. Ніхто інший так багато не причинився до унапрямлення, цілеспрямування, формування і росту з малих нечисельних гуртків студентської молоді нової національної еліти, як цей динамічний мислитель, теоретик, пропагандист, виховникпедагог, публіцист і учений".[30]

Визначення "школа Донцова" зустрічаємо також в інших діячів ОУН. До яких би груп вони не належали пізніше, всі починали з Донцова. Згадуючи про Конгрес ОУН 1929 року, Степан Ленкавський писав: "Щоб протиставитися ворожій ідеології і політичним концепціям легальних партій, новий політичний рух під дуже міцним впливом Дмитра Донцова знайшов головні напрямні передусім нової націоналістичної ідеології, а також загальні напрямні нової політичної концепції. Це все – крім підставової ідеї нації, як центральної ідеї, засади соборницького трактування вартости місцевих досягнень та орієнтації на сили власного народу – було, в той час, глибоким суб'єктивним переконанням, але воно вимагало компетентного ствердження. Потреба скликання конгресу була вимогою назрілого розвитку".[31]

Так визнавала і Дарія Ребет, що по війні пристала до "опозиції" Степанові Бандері: "Без сумніву, найзнаменніші риси часу позначаються, так скажу, "школою Донцова", який так і ввійшов у свідомість сучасників як "духовий батько українського націоналізму".[32]

Цікавою і важливою видається інтерпретація терміну "націоналізм", що на ньому завжди наполягав Дмитро Донцов, зроблена Миколою Климишиним: "Назву "націоналізм" той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв собі за основу інтернаціоналізм, що хотів побороти і заперечити націоналізм. В тому часі про німецький націоналсоціялізм ще мало хто чув, а фашизм ще був дуже мало популярним".[33]

На початку другої світової війни Донцов на короткий час потрапляє до концтабору в Березі Картузькій, але після розгрому Польщі виходить на свободу. Микола Климишин зустрічає його у Берліні, в штабквартирі ОУН на вулиці Вільмерсдорф.[34] "Дра Дмитра Донцова я вже бачив у 1932 році у Кракові, де він мав доповідь у студентській громаді, тепер я міг його пізнати особисто. Він тільки що вийшов з польського концентраційного табору в Березі Картузькій, він був дуже виснажений, але вигляд його був здоровий".[35]

Там же Дмитро Донцов зустрічався з Романом Бжеським, який дає інший характер настрою головного редактора – без особливого оптимізму. Пізніше, під псевдонімом Р.Задеснянський, Бжеський писав про Донцова: "У 1939 році, по виході з Берези Картузької, він, прибувши до Кракова, мав понад 6годинну розмову з автором цих рядків, який змалював невеселу картину: захоплення великої частини молоді гітлєризмом, поєднане з психікою раба (...). Донцов побув ще в Кракові кілька днів, приглянувся тому, що діється в Берліні, побачив, що немає навіть невеликої групи, на яку можна було б спертися, яка б не мала ріжних "застережень", і щоб уникнути тиску німців – прийняв запрошення Русової приїхати до тоді ще не окупованої Румунії".[36]

Один з найвідданіших вістниківців, Роман Бжеський відомий своєю надмірною пристрасністю та ексцентричністю.