Націоналізм - Донцов Дмитро

Перше тон їй надавав Драгоманів, по 1900 році – М. Грушевський. Для нього так само жадання українства диктувалися не спонтанною волею нації, не її іраціональним стремлінням до життя і влади; українські домагання є логічним висновком розважань над розумним устроєм соціяльних і міжнаціональних взаємин. Як такі, ці жадання є "безсумнівні для всякої, просто тільки гуманно і культурно настроєної, людини", хоч би й з ворожого табору. Томуто ці домагання треба було "арґументувати більше від розуму". Правда, тих доказів ворожа сторона не вислухала, і події не пішли за радою професора, але – тим гірше для подій! Бо засадничо мають рацію все таки не події, не та "темна" сила, що панує і над людським розумом, і над вчинками людей, і над їх мотивами, – лише прекрасний розум. Ці докази від розуму, "коли б були услухані в свій час, витворили б тривку моральну зв'язь між українським громадянством з одного боку, російською державністю і великоруським (?) поступовим громадянством з другого"[19-1]. Дотеперішня непримиренність українського і неукраїнського націоналізмів для Драгоманова, так само як і для Грушевського, є, отже, станом патологічним, викликаним "нетямущими" іґнорантами... Яким домом для божевільних мусіла видаватися шанов. професорові історія, яку робили Олександри, Цезарі, Кромвелі, Наполеони, Мадзіні та інші "нетямущі" і "некультурні" люди, що ось вже кілька тисяч років тримають людськість у "патологічному" стані! Ґанді і Лев Толстой мусять видатися для людей цієї психології одинокими світочами людськости...

Тією самою психологією були заражені навіть революційні кола Наддніпрянщини. Рука в руку з ними йшли і революційно настроєні галицькі кола. "Молода Україна" писала, що боротися за свій революційний ідеал треба "зброєю знання, одинокою зброєю наших часів". І далі: "знання і наука, що нині змінили весь овид землі є для нас одинокою зброєю до боротьби з нашими ворогами", "свячені ножі" засадничо відкидаються[20-1]... Особливе значення набирає це кредо з огляду на час, у який воно виголошувалося. Це був час прологу до першої революції на сході Европи, 1900 рік, час, коли, по признанні самих визнавців того кредо, ніколи положення української нації не було так подібне до положення за часів Хмельницького.

Та прекраснодушна професорська ідеологія була в нас так поширена, так загально прийнята серед офіціяльного українства, так сама собою зрозуміла, що її сліди безперестанно надибуємо і в нашій поезії.

"Коли ти любиш рідний край, – то так і знай, – що гук війни, огонь Перуна, – дочасні, як і свист бича, – і щастя дасть не блиск меча – а вільна школа і трибуна", – так звучала драгоманівщина, перелицьована на вірші одним з корифеїв нашої поезії минулого віку[21-1]. Уривок цей не виїмок, він так само характеристичний для української поезії, як цитовані уривки з Драгоманова і Грушевського для української публіцистики. В нім відбився цілий недолугий світогляд тих часів позбавленої усього здорового й сильного інтелігенції нашого fin de siecl'a. В покоління з відумерлою волею, засудженого на безчинне спостерігання, орган цього спостерігання, розум, зробився силою, що будує й руйнує світи, нищить зло й насильство, запроваджує щастя й добро...

Типовим представником драгоманівщини в Галичині (хоч наприкінці життя він її й вирікся) був Іван Франко. Всевладність людського розуму для нього найвищий закон. Інтелект і для нього та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже й нація) має боротися за бажаний для неї лад, головна підойма реформ. Він питається: "А ще скажіте, як сей лад перевернути хочем ми? – Не збруєю, не силою – огню, заліза і війни, – а правдою і працею – й наукою"[22-1]. Як бачимо, в наддніпрянця і в галичанина стрічаємося навіть з одними і тими самими словами на висловлення їх спільних думок. І ці думки не були вийнятком у Галичині. В другім збірнику того ж автора читаємо: "Най кождий в руки меч береть – зблизився слави час – не думаю сталевий меч – ми шляхом мира йдем; – тільки науки й правди меч – врагів спалить у пень"[23-1]. "Розум владний без віри основ" – ось його мета, а наука – той "спокійний і щирий провідник", що "шукає виходу з стежок блудних", на які зайшли одиниці, народи, ціла людськість, батожені "егоїзмом" і "ненавистю"[24-1].

"Наука, поступ і всі заходи просвітні" – були для того покоління тараном проти "царства темноти". "Висока думка" того покоління була його мечем, а мова – одинокою зброєю. З гордістю неофіта проголосило воно, що "над силу ума вже більшої сили й на світі нема". "Не неволя чужа і не сила меча – гаслом стали: "освіта й наука". Проти нападу злого, і тьми, і бича – це найкраща в житті запорука". Це покоління покінчило з старою романтикою, уважаючи, що навіть сам Іван Котляревський, "не гетьман польовий, а культурний", який усім їм "вказав шлях літературний", шлях школи й просвіти, що вів націю до щастя[26-1]. Що ця філософія таки дійсно була загальна, хай на доказ послужить і цей маленький вірш, взятий з одного галицького журнала для дітей (рік 1924): "Шаблю, порох та пістолі – можуть мати й дураки, – але розум, цей дар долі – лиш правдиві козаки. – Можем волю здобувати, – непотрібний порох твій – не потреба кровці лляти – лиш бери все розум в бій"[27-1]. "Справедливість і взагалі вимоги моралі та те "духовне переродження" людськости під впливом розуму – були двигунами історії!..

Цей свого роду "світогляд" відбивався і в цілій зиґзакуватій політиці українства, вся вона була наскрізь пересякнута драгоманівською вірою в силу розуму і переконання, і то "буржуазна" так само, як і "соціялістична" чи "радикальна". Вся вона властиво виходила з заложення, що непримиренне ворогування між народами – байка, щось штучне, що дасться усунути взаємним порозумінням; вся вона не раз апелювала до драгоманівського порівняння "пса і кота", аби "переконати", кого треба, в "безглуздості" їх неприєднаного до нас відношення, та в можливості, в обопільних інтересах modus'a vivendi між народами, мріючи про "автономії", українські Швайцарії і інші утопії. Нічого ж не було легшого. Чи релігійне почуття, як тепер національне, не було колись також страшним вибуховим матеріялом, причиною страшних війн? Але, нарешті, між різними вірами запанував мир і злагода. Чи ж не можливо так само приборкати силою розуму і національне почуття, як приборкали поволі людожерство, рабство, інквізицію та поєдинки? "І коли ідея релігійної свободи пройшла шлях розвою, де спершу її не признавали, коли панувала нетолеранція, потім з'явилась терпимість, але з широкими привілеями пануючої церкви і лише вкінці прийшла доба повної свободи сумління, – то той самий шлях розвою доводиться перейти і національній ідеї до хвилини її остаточного тріюмфу в указанім нами сенсі"[28-1]. Вправді, людська природа міняється дуже повільно, але може ж змінитися "точка погляду"! Лише більше доброї волі і віри в "тріюмф справедливости".

Це була, отже, їх дорога, дорога українських націоналістів від методіївців, що лишилися глухі на гамір 1848 p., через Драгоманова, що переочив визвольну боротьбу ірляндців, мадярів і балканських слов'ян, – аж до тих авторів меморандумів до Денікіна і Совєтів, що були глухі на шум революції, яка почалася на Україні в 1917 році. Нічого з "почуття", нічого з "волі", ніяких аксіоматичних національних правд, лише "наука", "розум", "аналіза" і "переконання" є тим шляхом, яким ідеться до пізнання правди взагалі і до її запанування у світі.

Як питання тієї чи іншої системи оранки, так і питання національних взаємин було питанням доцільности: як таке, вирішувалося воно розумом і переконуванням. Піднести в вищий стан господарство чи клясу, або націю, мала тільки освіта, всеобіймаючий засіб на всяку соціяльну біду. Провінція до всього підходила зі своєю міркою: не тільки проблеми буденного життя, не тільки дрібничкові спори за межу, але й проблеми світового розміру вирішувала вона намовлюванням, уговорюванням, закликом до "здорового хлопського розсудку", найвище – позвом до суду...

РОЗДІЛ II

"НАУКОВИЙ" КВІЄТИЗМ

З того примітивного інтелектуалізму випливає цілком послідовно й ще примітивніший, нібито науковий, квієтизм, віра в ненарушальні суспільні закони: друга характеристична риса українофільства. Спершу українофільство шукало "науково обґрунтованого" і "науково доведеного" ідеалу. Це обґрунтування ішло раз дедуктивно відірваним шляхом, раз – шляхом експерименту. Розум правив світом фізичним, він же ж, очевидно, правив і світом соціяльним. Так, як земля рухалася в усталеній орбіті, так своїм приписаним бігом ішло й соціяльне життя, покірне законам "еволюції" і "поступу". Все це було ясне й просте, як два рази два є чотири, і тому моментально засвоєне як найглибша мудрість нашим "націоналізмом"; цей "націоналізм" твердо пам'ятав, що стремління нації також мають свої межі у "вічних" законах суспільного поступу. Критика і сумнів замість певности і "фантазії" – були головні чесноти людини науки, вони ж були в наших українофілів запорукою проти національного максималізму.

Ані тих сумнівів, ані цього скептицизму (бодай в такій мірі) не знав той, хто визнавав шопенгаверівську qualitas occulta, "волю", за головну самостійну моторову силу в історії, яка творить "з себе самої" (aus sich heraus), як казав Геґель. Але для наших провансальців існував лиш видимий світ феноменів, окремі тіла, доступні нашим змислам. Ці тіла творили "одне з місцем, на якім знаходилися і до якого були прив'язані, або, коли рухалися, то якоюсь причиною зовні". А роли цей рух (як, наприклад, рух плянет) "відбувався не на ділання ззовні, то все ж він був залежний від точно усталених законів", конечних і незмінних[29-1]. Аналогія з соціяльним життям була така близька і така зваблива, що ж дивного, що в нас це життя розуміли стаціонарно? Припадкові хвилеві відносини між різними феноменами суспільного життя уважалися за сталі, як, напр., статистичні цифри даного моменту, дані взаємовідносини сил між окремими націями, тощо. Ці відносини були усталені раз навсе, а коли й підлягали змінам, то й зміни могли відбуватися лише в стисло приписанім темпі й порядку, до якого як людина, так і нація повинні були пристосуватися, а не накидати їм свій шлях.

Знаряддя в чужих руках, з надломаною волею, покоління минулого віку ішло в напрямку найменшого опору: з браку здібности чинно втручуватись у життя, формувати дійсність за власною вподобою, воно для виправлення своєї безсилости, накинуло дійсності цілий ряд "законів", менше або більше "вічних", менше або більше фантастичних, за якими стояла так звана "залізна конечність" історії.