Украдений син - Чайковський Андрій

Згодом почав нагадувати: шинок у балці, москалі, кремезна шинкарка, дівчата. Дівчата подавали мед москалям, а йому сама шинкарка подавала. Напевно всипала йому до меду якоїсь насонниці, бо ж неможливо, щоб дві чарки так його запаморочили до безтями. Встав на ноги й почув, як світ із ним вертиться. Оглянувся довкруги — ні одної ознаки, де він. По балці — ні сліду. Широкий степ безкраїй, і то під ніч. При ньому ніякої зброї: все забрали — навіть малий ножик у кишені. Нічим би й ціпка вирубати, щоб від собак обігнатися.

Пішов степом навмання...

Вже сонце зайшло, як побачив високу могилу.

Коли їхав із Остапом до балки, жодної могили не стрічав. Значить, він ішов тепер у протилежний бік. Та все якось на могилі веселіше буде. Пішов дальше. Потім виліз на могилу й почав роздивлятися. Та западала чорна ніч, нічогісінько не було видко. Сів на могилі й так передрімав до ранку.

Над ранком побачив вершки дерев балки. Було ще дуже рано, що лиш засіріло. Та зараз нагадав собі Остапа. Що ті московські чорти з парубком зробили? Чей же не вбили, коли й його залишили живим. У балці певно щось довідається. Коли не від тої шинкарки, то від дівчат. Пустився просто на балку. Вже нема чого їхати на Січ. Треба рятувати сина. Він же йому один залишився...

Прийшов під двері господи. Там було тихо. Всі ще спали. Заруба застукав до вікна раз і другий. Хтось усередині заворушився. Відчинилися двері до сіней із хати. Потім сінешні двері відчинилися, й на порозі станула заспана та чорнява дівчина, що її вчора бачив у господі.

— Здорова, дівчино! — привітав її Заруба.

Вона поклала палець на губу, щоб голосно не говорив.

— Не сподівалася я тебе, козаче, тут побачити... Гадала, що тебе ті москалиська вб’ють... Вчора твого сина повезли кудись... Говорили щось про якийсь царський хор у столиці.

— А що це, дівчино, за клятий шинок, де гостей дурманом напувають та грабують із усього та ще в степу на поталу вовкам кидають?

— Добре ще, як покинуть у степу та живим лишають. А то частенько, як напоять зіллям, то можна спати до судного дня... Тут перепродують крадене та пограбоване майно. Тут та відьма гарем завела. Скуповує від татар та різних харцизів молоді дівчата та молодиці й торгує ними з усякими пройдисвітами. А як котра не хоче утратити жіночої честі, то над нею страшно знущається той без’язикий татарин. Немилосердно побиває, голодом морить...

Дівчина говорила шепотом, заєдно оглядаючись, чи хто її не підслухує.

— Батеньку, добродію мій, заберіть мене з цього пекла — буду вам до смерті дякувати.

— Бідна дитино,— відказав Заруба,— чи ти не бачиш, що в мене ні зброї, ні коня. Як же я тобі поможу?

— Коні тут найдуться, а зброя...— і вона взяла Зарубу за руку й тихо повела його в тьмаву господу та вказала на замкнуті двері.

— Там зброї доволі,— шепнула на вухо.

— Невже?

Заруба підпер двері плічми, пустив засув, і двері відскочили. Зарубі очі загоріли вогнем. Вибрав шаблю, два пістолі, довгий татарський ганджар. Шаблю припняв, а пістолі й ганджар заткнув за пояс. На стіні — порохівниці й мішечки з кулями. Все те Заруба забрав, вийшов на світло й налаштував пістолі.

— Тепер, батьку, я виведу два осідлані коні. Втікаймо, куди очі понесуть.

— Так не можна, це не по-козацьки. Я мушу з тою відьмою розмовитися, де ті харцизи мого сина повезли.

Підступив під двері другої кімнати й застукав сильно кулаком у двері.

— Принеси, дівчино, якого доброго мотуза, та живо.

Дівчина скочила до сіней. Заруба не переставав стукати у двері.

— Хто там гримає? — почувся грубий голос шинкарки.

— Гість. Хочу випити чарку меду.

— Чорт тебе так рано носить...— кричала сердито.

— Авжеж чорт, коли москалі коня мені вкрали...

Двері нагально відчинилися, і в них показалася шинкарка, люта-прелюта. Пізнала Зарубу.

— Ти знову тут? — крикнула.

— Тут, бо тобі ще за вчорашній мед не заплатив.

— Геть мені звідсіля, а то не вийдеш живий! — крикнула й почала тупотіти ногами.

Заруба побачив у її руках гострий ніж, що вона його добула з-за пояса. Прискочив до неї і вдарив кулаком у висок так, що шинкарка, приголомшена, заточилась і впала на землю. Він її як стій ізв’язав мотузом і поклав на лаві.

— Кажи, відьмо, де мій син? — крикнув, вийнявши ганджар і приклавши їй до горла.— Не скажеш, то твоя смерть тут відразу.

Дівчина не могла на все те дивитися й вийшла до сіней. їй і в голові не містилося, щоб хтось був сильніший від її пані, що не присмирнів би від погляду її страшних очей.

Шинкарка отямилась і закричала диким голосом:

— Мустафа!

На той голос вибіг із другої кімнати, із ножем у руках, той татарин, якого вчора Заруба стрінув у сінях. Побачивши свою паню зв’язану на лаві, видав із себе якийсь звірячий голос і з відкритим ротом кинувся з ножем на Зарубу. Та Заруба сподівався нападу: відскочив набік і різнув татарина по шиї ганджаром. Голова татарина скотилася на землю. До хати вскочила дівчина й затетеріла.

Шинкарка, побачивши свого слугу неживим, зверещала не своїм голосом. Тепер її остання надія пропала. Вона знала, що її жде. Поблідла, мов полотно.

— А тепер уже скажеш, де моя дитина? — говорив Заруба.

— Не знаю. Я з ними не їхала...

— Вона бреше,— крикнула дівчина.— Вона була з тими харцизами у змові. І гроші забрала від них за свій хмільний мед. Вона добре знає, куди його повезли. Це її знайомі. Не раз у неї награбоване добро й піймані дівчата продавали.

Шинкарка обкинула дівчину гадючим поглядом.

— Мовчи, гадюко! — кричала шинкарка,— а то я дам тебе якому харцизові на поталу — згинеш, як-от собака...

Заруба засміявся.

— А ти, небого, не знаєш, що я тебе живою не випущу з рук? — І взяв її сильною рукою під руку, підвів на ноги й поволік надвір під розлогого, галузистого бука.

— Куди ти мене тягнеш? — крикнула залякана шинкарка.

— До люципера в гості.

— Не вбивай мене... Я дам за себе окуп... У мене грошей доволі...

— Набутих із людської кривди. На них іще людські сльози блищать.

— Ти, чоловіче, мене повісити хочеш? — зверещала.

— Побачиш.

Підтягнув бабу під бука, засилив на шию петлю, другий кінець закинув на гілляку й підтяг угору. Баба повисла.

— Тепер, дитино, приклич мені всі твої нещасні посестри. Я їм хочу щось сказати. Де вони?

Дівчина відчинила двері від льоху й покликала дівчат, що виходили.

— Слухайте, діти,— казав Заруба,— ваш кат висить на гілляці, а її помічник зарізаний. Ви всі вільні. Можете йти, куди вам любо. Та моя рада, щоб ви нікуди не розходилися. Лишайтесь тут, а я або сам прийду, або пришлю когось, що вас виведе звідсіля до якоїсь людської оселі. Я вас тепер не можу забрати, бо їду далеко.

Чорнява дівчина не відступала Заруби ні на крок. Винайшла таку хвилину, ідо могла з ним поговорити сама.

— Коли ви мене, батьку, маєте тут залишити, то краще вбийте мене на місці...

— Скажи мені, дівчино, хто ти і звідкіля ти?

— Я шляхтянка. З Поділля. Мене забрали татари. Мій батько заможний...

— Я даю тобі козацьке слово, що незабаром приїду сюди, заберу тебе та допоможу добитися до своїх. Слова козацького не зломлю. А тепер дай мені якого коня. Мені час їхати. Сама знаєш, що з тобою мені тепер ніяково возитися.

Дівчина не перечила більше. Пішла й вивела гарного осідланого коня. На дорогу дала Зарубі гаманець із грішми.

— Не соромтеся брати. Це ті гроші, що чарівниці від вас у паю дісталися. Це ваші гроші. А в мішку знайдете трохи харчів на дорогу...

4

Остапові в степу вийняли ганчірку з рота та розв’язали руки. Роздумуючи над своєю долею, він міркував собі, що силою нічого не вдіє, й почав погоджуватися із своєю долею.

— Куди ви мене везете?

— У Пітер, голубчику. Нам доручили збирати у всій державі хлопців з гарними голосами. В тебе ми помітили неабиякий голос, то й забрали тебе. Ти там знадобишся, і тобі буде добре. Колись нам подякуєш, що ми тобі дорогу до щастя промостили.

— А що з батьком? Певно, його вбили, а може, та відьма в балці його медом затроїла? Скажіть, будь ласка, батько живий?!

— Живий. Ми його в степ винесли, щоб від сонниці прочуняв. Це зілля ми добре знаємо — не раз його вживали: воно не вбиває, лише присипляє.

Остап заспокоївся; десь далеко в душі заблисла надія, що батько його визволить. Москалі попросили його заспівати.

— Поганою ганчіркою запоганили рот, у горло болота напхали, а тепер співай. Як таке будете далі робити, то я зовсім захрипну і вже ніхто мойого голосу не почує.

Москалі налякалися. А що, як справді привезуть до Петербурга захриплу німоту? За це їх по головці не погладять...

— Що ж тобі робити, щоб голосу не втратив? — спитали.

— Мені не може бути ніколи зимно, бо зараз горло розболить. Мені треба давати краще їсти, ніж ви їсте. Мені не можна на вітрі ні співати, ні говорити. А ви поводитесь зі мною, мов із турецьким невольником. Що мені робити, як мене привезете до Петербурга без голосу? Хоч з прошеного хліба живи. Та я вам би того не вибачив. Я поскаржусь самій цариці, що ви мені голос знівечили. Цариця, кажуть, нас, козаків, любить,— вона постоїть за мою кривду, а ви під кнут підете.

Москалі чухали потилиці.

Остап пізнав, що тепер має перевагу над москалями. Вони відразу зм’якли, а він говорив дальше:

— Мені їсти хочеться; ніхто мене не спитав, чи я не голодний, а тут іще і співати кажуть.

— А чом же ти не сказав, що голодний? — виправдувався один.

— Аж казати треба? Самі не знаєте, що людина, коли не поїсть у свій час, то згине?

— Заспокійся, молодий чоловіче: почне вечоріти, станемо на нічліг, а тоді і вечерю зваримо.

Остап домагався, щоб його як стій нагодували. Тим-то валка спинилася, москалі розсідлали коні, поприпинали на припонах, розвели ватру й почали варити, повиймавши із своїх мішків усякої всячини. Остапові давали щонайкращі шматки. Коли наївся, захопив два кожухи, не питаючися, чиї вони, один постелив на землі, другим укрився й незабаром заснув твердим сном. Уранці його розбудили, дали їсти й зараз подалися в дорогу.

Як заїхали в Московщину, почали вступати до московських осель. Остап мав нагоду придивитися до москалів та порівняти їх самих і їх життя до українців. Вразило його, що в Московщині все сумне, похмуре, одягнене в брудні ганчірки, в чоловіків — червоні заялозені сорочки поверх штанів, не кращі дівчата та молодиці.