Герой поневолї - Франко Іван

Лише раз на рік, на Йордан, беручи ex officio* в повній урядовій параді участь у свяченні води на львівськім ринку, він почував себе русином, з якимось дивним, неясним зворушенням співав разом із масою народу "Во Йордані крещающуся тобі, господи" і тішився, як дитина, коли з кропила, розмаханого рукою митрополита, падав на нього рясний дощ крапель свяченої води і змочував йому не лише шапку, але також лице, очі й бороду.

Хуртовина 1848 року раптом змінила відносини й весь настрій довкола нього. Де досі панувала глуха, хоч і силувана тиша, раптом заклекотіло, загуло, затріщало з усіх боків. Конституція, вільність друку, увільнення політичних в’язнів, політичні товариства і збори, гвардія народова, демонстрації по вулицях, вибори до сойму, ба, далі явні конспірації з революційними покликами, нагінка на старих урядників, шварцгельберів та фондраусерів і явно вивішений стяг незалежної Польщі — шляхетської чи демократичної — все те клекотіло довкола нього, валило до основ усі його дотеперішні, твердо устояні погляди та привички та мучило його тисячами сумнівів, тисячами нових питань, що насувалися з усіх боків і домагалися швидкої та невідхильної відповіді. Що він — австріяк, чи поляк, чи, може, ще щось інше? Він присягав на вірність урядові — так, але то був уряд абсолютний, по-теперішньому — ворожий краєві, трохи не чортівський; тепер того уряду вже нема, тепер конституція,— значить, чи важна його колишня присяга, чи ні, а коли ні, то кому він повинен бути вірний? Чи годиться йому, як урядникові, мішатися в той заколот, що йшов довкола нього, в ту партійну, національну, політичну боротьбу, що розпалювала декого до правдивого одуру, а якої мотивів, пружин, цілей і засобів він не бачив і не розумів? Усе те пригноблювало, лякало його; його сумління, мов коса на камінь, що крок, що хвиля наскакувало на якісь запори і не знаходило ясної стежки. Зразу він мало не вдурів, кидаючися то сюди, то туди і всюди знаходячи якусь недоладність. Поляки побили його на вулиці, коли признався, що він русин; русини дивилися на нього криво, коли не захотів підписати програмової заяви Руської ради головної, а то тому, бо, як сам казав, не зрозумів її. Знеохочений тут і там, він, мов слимак, засунувся в свою халабудку, старався якнайменше показуватися на вулицях, здалека обминав усі такі місця, де чув крик та гармидер і бачив збіговище. Він пильнував, щоб рано, перед восьмою, заки ще вулиці порожні, забігти до своєї канцелярії, запхатися за своє бюрко в самім куті і загребтися за купою книг, виказів, табелів та витягів. Він працював із напруженням усіх сил. Пильний і совісний урядник віддавна, він ніколи не працював так пильно й совісно, як тепер. Ся праця, наказана йому згори, отже, комусь на щось потрібна, була тепер не лише його урядовим обов’язком, але щитом для його сумління, одинокою хвірткою, якою він день за днем шмигав із бурливого революційного та демагогічного клекоту на спокійний, твердий грунт хоч якої-такої праці. Тут він бачив ясно, в своїм хоч тіснім та обмеженім кружку, а там не бачив, не розумів нічого. Не привиклий до самостійного думання й поступування, він тепер, мов стебелинки, держався тої остатньої решти старого ладу, не можучи освоїтися з новим. Він бачив, як довкола нього, в тій самій канцелярії, де він працював, розривалися всі вузли давньої дисципліни. Новий дух віяв і тут; замість давнішої покірності супроти старших, тепер субалтерни говорили зі старшими запанбрат, а бувало й так, що старший по канцелярії був підвладним свого субалтерна в гвардії народовій або в якім-будь комітеті. Замість недавнього "gehorsamster Diener"* тепер лунали всюди, навіть по канцеляріях; окрики: wolność, równość, braterstwo!*

Особливо його найближчий сусід у канцелярії, той, що займав крісло насупроти нього, обернений до нього лицем і відділений лише широким бюром та купою книг, був тепер його найгіршим мучителем. Йосиф Валігурський, старий ветеран, колись вояк Наполеонового війська, що в 1809 році помагав гонити австріяків зі Львова, а в 1831 р. брав участь у польському повстанні, якимось дивним дивом дістав посаду в бухгалтерії і отсе вже десять літ сусідував із Калиновичем. Знаючи свою минувшину і розуміючи, що його посада висить на волоску, він весь той час мовчав, працював, хилячися, мов віл у ярмі, і тільки украдком, десь-колись злобно блискаючи сірими запалими очима з-під сивих навислих брів на ненависних йому "швабів". Що Валігурський ненавидів швабів усею душею, про се Калинович знав із деяких його уриваних окликів та проклять, що висковзувалися з його уст у хвилях, коли в канцелярії не було ніякого начальства. Зрештою Валігурський держався осторонь від усіх своїх товаришів служби, не звірювався перед жадним із них, і Калинович не без підстави догадувався, що він глибоко погорджує ними всіми. Калинович, чуючи його нехіть, і не пробував ніколи зблизитися до нього; знав лише з оповідань інших урядників, що Валігурський живе дуже бідно десь далеко на Байках, зі своєю дочкою, задля якої він лишився у Львові, не бажаючи тягти її з собою на еміграцію; дехто додавав, що старий, окрім малесенької пенсії за свою урядову службу, дістає ще невеличку пенсійку від французького уряду, прив’язану до ордена Virtuti militari*, одержаного по якійсь битві з рук самого Наполеона.

Та ось у 1848 р. Валігурський нараз змінився. З настанням конституції його хребет випростувався, його очі, навиклі сліпати над урядовою бібулою, набрали огню й живості, його уста розв’язалися і почали сипати ракети та гранати. Він з великим, молодечим запалом кинувся у вир агітацій, брав участь у демонстраціях і перший бентежив віковічний мертвий супокій канцелярії гарячими промовами та окликами, за які перед місяцем можна було ждати безплатного поміщення в Кармелітах, а там і транспорту на Грай-гору в залізних перстенях на руках і на ногах. Він був одним із перших охотників до гвардії народової і, як старий вояк-наполеоніст, зараз дістав під свою руку цілу роту, яку мав учити муштри. Розуміється, що се вчення, при якому була вся його душа, відсунуло на задній план його канцелярійну роботу; до канцелярії він приходив хіба на годину-дві, та й то ледве понишпорив у книгах, а зате обсипав градом насміхів, докорів та кпин своїх товаришів, особливо тих, що не брали участі в руху. Розуміється, що Калинович був головним жертовним козлом його дотепу.

— Ну, що, молю канцелярійний, книжкова блощице, чорно-жовта стоного! — говорив він до Калиновича, не скриваючи своєї глибокої погорди. — Ще тобі не обридло порпатися в тих затхлих паперах?

— Хоч і обридло, та що робити? — покірно говорив Калинович, давно переставши ображатися грубими ущипками старого вояка. — З чого чоловік хліб їсть, того мусить пильнувати.

— Хліб їсть! Ой ти, худобо! Тобі аби лише жолоб та й паша! Ну, скажи, ти ніколи в своїм життю не подумав, що може бути щось таке на світі, задля чого варто віддати не лише хліб, але й кров і життя?

— Ріжне чоловік думає, пане Валігурський,— нерадо відповідав Калинович. — Одному се дороге, а другому те.

— Ага, а тобі твої шваби найдорожчі! Не можеш того переболіти, що їм руки вкорочено!

І Валігурський починав різким, хоч трохи вже розбитим голосом ревти на всю канцелярію улюблену пісеньку польських конспіраторів:

Гей, шваби-драби, гей, шваби-драби,

Вже ми вас із краю наженем до лаби!

Гей, шваби-драби, ще лиш півгодинки,

Будете тікати, гублячи патинки.

— Не кричіть, пане Валігурський! — благав Калинович, затикаючи собі вуха. — Не кричіть, адже я не шваб.

— А що ж ти?

— Я русин.

— Русин? Я також русин. На Русі родився, в Житомирі. Навіть ліпший русин від тебе. А проте я люблю нашу спільну матір Польщу і працюю для її визволення. Кождий свідомий, інтелігентний русин мусить бути польським патріотом. Іди спитай пана Ценглевича, — се також, певно, русин, а як він любить Польщу!

— Бо польський шляхтич! — буркнув Калинович.

— А ти хам! — накинувся на нього Валігурський. — Русин, що не чує себе поляком, може бути тілько хамом. Тьфу! Не хочу говорити з тобою!

І Валігурський відходив розсерджений. Та Калинович швидко зрозумів, що ся сердитість не була зовсім щира, бо Валігурський, коли по двох-трьох днях знов показався в канцелярії, знов починав жартувати і кпити з нього, все впадаючи в вояцький, грубіянський тон, але все-таки не зриваючи з ним зносин, як не раз можна було надіятися по його різких висловах.

Найприкріше для Калиновича було те, що з іншими товаришами в канцелярії Валігурський не поводився так грубо й різко. Правда, деяких він немов зовсім не знав, не вітався й не розмовляв із ними; зате з іншими, що належали до гвардії і чимраз більше втягалися в політику, говорив, як із товаришами, іноді перекликався якимись короткими, лиш їм зрозумілими словами або шептався про щось у коридорі. Калинович чув себе чимраз більше одиноким у канцелярії і розумів добре, що коли так піде далі, то йому недовго доведеться вигрівати в ній місце.

Та ось від кількох тижнів атмосфера у Львові почала робитися чимраз гарячішою, хоча надворі настала осінь і вже почалися жовтневі сльоти. День у день по вулицях були збіговища, бійки гвардистів із вояками. Звістки з Відня, де вибухло явне повстання, повішено міністра Латура, не позволено війську вирушати проти збунтованих угрів, а особливо звістки з Угорщини, де під проводом Кошута проголошено детронізацію Габсбургів і розпочалася вже кровава війна, наповняли серця польських патріотів гарячкою. У Відні працював генерал Бем, покинувши Львів, і снував смілі плани розбиття Австрії; до Угорщини разом із угорськими вояками, стаціонованими в Галичині, купами тікали польські охотники, що в виборенні незалежної Угорщини бачили підвалину для визволення Польщі з-під австрійського ярма. Та й у самім Львові клекотіло, варилося щось непевне; загальне роздразнення і напруження зростало і грозило швидше чи пізніше вибухом.

Канцелярія державної бухгалтерії в тих остатніх днях жовтня цілими днями бувала майже зовсім пуста; крім Калиновича, ледве два-три урядники заглядали до неї на пару годин, та й тим, очевидно, не хотілося робити. Вони сиділи мов непритомні, від часу до часу зривалися з місця, бігли до вікна, визираючи на ринок, по якімось часі вибігали зовсім, немов ті старі, понурі, сірі мури давили їх і наповняли тривогою.