Каїн - Сосюра Володимир

Я обличчям
на мавпу схожий. Всіх створінь
гнучких, красивих не люблю я,
як батька, матір і тебе!
Я за звір'ям тому й полюю,
що їх лице моє рябе
немов лякає.
Брате, брате!..
Ну як не соромно тобі
таке й подумать, — не сказати...
І Авель хилиться в журбі
на листя папороті тихо...
А Каїн дивиться так дико
на хмари дальні, голубі...
Й йому ввижається... З-за хмари
неначе глянула вона,
що він зустрів на полюванні,
коли на землю тишина
спускалась з неба золотого...
У неї — крила... Ніжні ноги
вона колола об терни...
Чогось злякалась... і прожогом
у тьму побігла, попливла...
Знялась розкрилено увись
і зникла зіркою, пропала...
"Хто ти така? Вернись,
вернись!"
душа у Каїна ридала...
Хотів злетіти він у небо,
але упав... і так розбивсь,
що одхворав він днів чимало...
І от на хмар сумні овали
він мовчки й сумно задививсь...
Авель
Про що ти думаєш, о брате?
Каїн
Дивись!.. Це знов вона, крилата!

І ніжно вийшла із кущів
прекрасна діва... Неба шати
немов розсунулись... І спів
полинув з нього, й зір із снів
упав на Авеля, й крилато
він весь од щастя затремтів...
Він шепотів лиш: "Мамо, тату!.
Вона така, як і у сні:
жадана, рідна і крилата,
що часто снилася мені..."

Вона
0 Авель, Авелю, тобою
давно живе душа моя,
завжди не знаючи спокою!..
1 от, з любов'ю неземною
до тебе прилетіла я.
А хто цей чорний? Жовті очі...
Його душа темніша ночі,
як думи демонів в аду...
Каїн
Я — брат його.
Вона
Іди!
Каїн
іду.
І Каїн зник, мов тінь журлива..
Вони лишилися удвох.
В очах її — проміння злива,
немов із них дивився Бог...
Нащо ти Каїна прогнала?
Вона
Він заважав з очей твоїх
кохання пити. Втрьох — це гріх.
В його душі якась тривога,
летить униз він, а не ввись...

І так поглянула на нього,
що душі їх в одну злились...

Авель

Скажи, як звать тебе, кохана?
О, не спускай додолу вій!

Вона

Мене!? Марія, мій жаданий!
Багато в небі нас, Марій...
Авель
І всі однакові?
Марія
Ні, любий!
На всіх не схожа кожна з нас.

І знов серця їх, наче губи,
в тиші зливалися не раз,
як сині ріки, ясні зорі,
в єднанні, жданому давно...

Як світ, широкі і прозорі
вони робилися — одно.
Авель
Ви розмовляєте очима?
Марія
Так, мій коханий!
Авель
А любов?..
Марія
Очима теж.
Авель
А в жилах — кров?
Марія
Ні, сонця спів... Я вся — з проміння.
Авель
Я хочу буть таким, як ти...
Марія
Це швидко буде.
Люба, мила!

Й хотів обнять її... Вона ж
над ним знялась і полетіла,
і в небі зникла, як міраж...
Замовкли десь надземні звуки,
лиш даль одгонила луну...
А він стояв, простерши руки
в залиту сяйвом вишину...

І от, завила каменюка,
так туго й гостро з-за дерев,
мов рикнув хрипко грізний лев...
Удар глухий, упали руки
(о плач, душе, сльозами муз!..),
і камінь, гострий, наче мука,
у череп Авелеві вгруз...
І він упав лицем у трави
(невже у нім і я живу?!.),
а з голови фонтан кривавий
так туго вдарив у траву...
І Авель вийшов з тої крові,
неначе той, але й не той...
Кудись пливли хмарки багрові,
і він злетів над ними...

Авель

Ой!..
Як сяйно скрізь!.. У мене крила?
Чому ж їх четверо?!.

Марія

Це я.
Це ти, Маріє?
Марія
Я, мій милий!
Авель
І ти моя?
Марія
Навік твоя!

Кущі розсунулись... Десь труби
прощально грали в вишині...
І Каїн нахиливсь над трупом
в залитій кров'ю тишині...

Каїн

Я вбив його!..

А даль громами,
у блиску молній, наче гнів,
уже гула, мов над віками
розкрились неба горні брами, —
і голос Бога загримів.

Бог

Так. Ти убив!.. Хоч тут, зі мною
у сонмах він, мов щастя птах,
на тебе дивиться з журбою

й за тебе молиться... О жах!
Кров брата на твоїх руках...
Моє прокляття над тобою,
як меч, сіятиме в віках!..
Ніде не знатимеш спокою,
ні в ночі тьмі, ні в сяйві дня,
ти, чорне демонське щеня!..
Й замовкнув Бог. Немов розп'яті,
думки у Каїна були...
Громи прощально одгули.
І лиш хмарки кудись крилаті,
як сонми янголів, пливли,
немов конвалії і рожі,
і всі... на Авеля похожі...
Каїн

Я вбив його!.. Прости, о Боже,
мене за рук раптовий гнів!..
Та докір душу не тривожить —
бо я його з любові вбив.
Я чув усе...
За деревами
я бачив все, немов із сна...
Хотів він бути, як вона,
не міг обнять її руками.
О брате мій! Вона ж — твій Рай,
свою кохану не руками,
а вже промінням обнімай.
А я піду, рябий і косий,
такий кошлатий, як і ті,
що теж, як я, не мають носа,
що в них над носом дірки дві.

(Нахиляючись над травою.)
Дитина!? Ні... Була дитина,
а зараз... підліток... Росте?!.
І, як у брата, очі сині,
й волосся ніжне, золоте...

(Гладить голову
підлітка, що
лежить в траві,
і щось
світиться.)

А де ж той мрець? Дивись!
Немає?!
А де ж той підліток?..
Юнак?!
Дивись, він рота розтуляє...
І от крізь губ багряний мак
слова почулись.
Юнак
Що це? Де я?..
Каїн
Живий!
х. Я ЭК тебе убив?!.

А в хмарах сонячних алея,
і полилось проміння слів.
Авель
Це — наш синок.
Марія
Щоб не тривожив
ти душу й серця не терзав,
на батька вбитого похожий
для того він, о Каїн, став,
щоб знаком вічного докору
в очах у тебе він стояв.

Каїн

Так будьте ж прокляті! Не знаю
і знать я вас не хочу, ні!
Що з мене вам, коханцям Раю?
Хотів лиш добрим стать
в огні
свого земного я кохання,
хотів я щастя осягти
і добрим буть. Я вбив з любові,
щоб десь звучав ваш гарній спів,
щоб ви за мене Богу слово
сказали, й Він мене б простив.
А ви?! Докори вічні знову?!.
Маріє, я тебе любив!..
Хотів буть янголом, щоб очі
твої сіяли і мені...
А ти?! Мій дух чорніший ночі?!
Хіба ж я винен? О кати!
Ви батька кинули в безодні,
й повстанців зоряні рої
зчорніли в муці... Від сьогодні
ми оголошуєм бої
на всіх планетах вам, о чисті,
в чиїх очах думки нечисті!
Я — знак майбутньої доби.
Ви опромінені любов'ю!..
Та в жилах вам немає крові,
модернізовані раби
розпусти тонкої, що буде
між рицарів і буржуа
печаттю розкладу, де груди
сховає хутряне боа,
де ніч і день в червивій каші
вони тонутимуть, як тля...
їх зненавидить вся земля, —
й підуть на гній нащадки ваші,
в ніщо од залпів огневих
моїх нащадків дорогих...
І стане світ як повна чаша!

І він замовк. Юнак молився
і руки вгору простягав,
аж поки в травах простягайся
зорі вечірньої заграв
мечі огнисті. В роси листя,
немов у сльози, одяглось...
Та марно все. І я молився,
як той юнак, і в синь дивився,
але мовчала сумно вись...
Каїн
Ходім.
Юнак
Куди?
Каїн
Я й сам не знаю.
Десь плем'я є таких, як я,
там, за далеким небокраєм,
що тихо й холодно сія...
Жорстокий я?! Ну, був жорстокий.
Сумління докори страшні
душі моєї вбили спокій,
і я змінився... Добрий я.
Але добру я ціну знаю,
тому я й добрий не для всіх.
Я у борні за зорі Раю
себе собою переміг.
Він тут. Я чую. Тільки бачить
не можу я, бо тіні злі
між нами й ним. Та ми, юначе,
його повернем на землі!
Пройдуть віки, хоч нас з тобою
не буде вже, а може, — ні?!
Ударить час всесвітній бою,
і заклекоче все в огні...
Ми переможемо! Так треба.
Хто ми? Та ми — земний народ...
А потім підемо на небо
і Бога скинемо з висот.

ПІСНЯ ДРУГА

Од тятиви стрілі дзвеніти
дано законами труда.
Ось круг багаття троглодити
сидять. І юнка молода
тонкими пальчиками коси
в задумі чеше. Вітер злий
шпурнув в кущі її волосся,
де стежив Каїн... "Боже мій!.. —
він прошептав, як в сні. — Яка ти?!
Невже? Невже кохання це!?"
Морями дивних ароматів
йому повіяло в лице
з волосся того, що закрило
його від голови до ніг...
А листя страсно так шуміло,
і в небі місяць біг та біг,
як срібний вершник...
Тихо стало.
Заснули всі. І лиш вогонь
не спав, і дівчина не спала,
у тьмі вартуючи його.
Не спав і Каїн. Як він спати
в цю нічку зоряну посмів?!
Бо він земну, а не крилату
всім ніжним серцем полюбив.

І Каїн ніс її. Нетривко
було іти й так гаряче...
Уся в сльозах, йому голівку
вона поклала на плече.

Відстали десь погоні гули...
І Каїн тихо проказав:
"лий гаю, цить! Вона заснула..."
І на траву її поклав...
Вже даль цвіла в зорі інеї.
Заснула бранка (о любов!..),
і ніжний Каїн коло неї
мов скам'янів і захолов...
Почулись кроки... Він здригнувся,
мов скинув сон солодких дум.
Гай зашумів і мов проснувся...
Та не тривожний був той шум.
Десь потягнуло димом хати
або печери (добрий знак),
і вийшов з тіні мов крилатий,
привітний зоряний юнак.
Каїн
Як батько й мати?
Юнак
Все нічого.
Зоря як мідь.
Вони ще сплять.
Огонь горить. Я вчув тривогу
і вийшов, щоб тебе стрічать.

Каїн

Посидьмо, юнче! Що казали
вони, як вбачили тебе?..
І небо в сонці засіяло
між віт, як море голубе...

Юнак

Вони? Нічого. Лиш спитали:
"Авель, Авель, де ти був?"
Який я Авель?!

Каїн

Так прозвали
тебе вони.
Ось ліс загув
од вітру дужого. "Ну, добре, —
промовив Каїн. — На путі
зустрів її я, бивсь хоробро
за коси бранки золоті,
за ці крилаті, довгі вії,
за губ солодкий аромат...
Ми прозвемо її Марія.
Ти будеш їй, юначе, брат.
Люби її, та не за неї,
а, як мене, як дім і сад".

Авель

Так, як тебе?!
Звичайно, брате!
Яке лице її ясне!..
Вона ще довго буде спати.
Люби Марію, як мене.
І довго так вони сиділи
в гаю над юнкою. Та от,
напівзвелась вона й несміло,
неначе промінь той з висот,
у очі глянула суворі
і ніжні, ніжні, як весна.
І полетіли зори в зори:
влюбилась в Каїна вона,
як він у неї. Поруч світлий
сидів юнак. Але його
вона не бачила й розквітло
усе пила з очей вогонь,
що в волохатого над нею,
що у рябого... Так, це він,
що снився їй у млі годин,
що звав її у сні зорею.
"О, зоре моя!" — він казав
і обнімав її так млосно,
й було так солодко-незносно
в диханні голубому трав
відчуть його і груди, й губи
(о, майво мрійне вітерця!..),
і ніжність, ніжність без кінця..

Марія

Чого так дивишся на мене?..
О, не хвилюй мене, молю!..
Ти татко мій, моя ти нене,
я так давно тебе люблю.
І я. Давно про це я знаю,
з тобою виріс я немов.
Я на небесну не зміняю
тебе, земна моя любов!
Давно вже встало жовте коло
і, як їжак, повзе в блакить...
Зелений лист шумить навколо
так в жилах кров моя шумить.

Каїн

Ходім, кохана! Авель, руку
подай дружині. Так, вона
мені, на радість чи на муку,
моєю долею дана.

Марія

Ходім. Душа моя крилата,
я не спіткнусь об стовбури.
І руку Авелю, як брату,
вона дала. Гудуть бори...
Вони ідуть.
У листі кроки
шумлять і тонуть раз у раз.
Зустріло їх печери око,
огонь у ній давно погас...
Вони ввійшли й уздріли —
лева,
що впав захекано, без сил...
Під ним в крові лежали Єва
й Адам, розірваний навпіл...
І скрикнув Каїн.
Кігті звіра
знялись...