Каїн - Сосюра Володимир

(Поема)
Пролог

Лети, лети, о мій Пегас,
неначе молнія єдина
в жагучім сяйві!.. Не погас
натхнення шал од атропіна,
а став ще дужчий!.. Люміналь,
ще й ти шумиш мені у жилах
і в серце шлеш дзвінку печаль?!.
Мені б співать, зоріти в даль,
самому стать в піснях, мов далі...

І к чорту всякі люміналі!
Я починаю. Ось — Едем,
і між дерев: змія і Єва...
Пашить лице її вогнем,
неначе сонце полудневе...
Вона ридає і куса
змію в роздвоєнеє жало...
І обплела її коса
спокуси кола... Ти ж не знала,
що Демон це, що ангел той,
який повстав на владу Бога
і впав, як зламаний герой,
із зоресяйного чертога,
й разом із ним — мір'яди тих,
що йшли за ним у битву сміло,
як рій метеликів сумних, —
в безодню впали і зчорніли...
На землю вождь їх полетів,
той хмурий дух, безсмертний Демон..
В падінні крила він зложив,
щоб у сади святі Едему
упасти, наче метеор...
Ще не стеріг архангел Раю,

і десь звучав надземний хор...
Скрізь тишина була німая,
в любові й мирі все жило.
Ходили тигри, горді й рижі,
й між ними — вівці, й звірі хижі
їх не чіпали... Все цвіло...
Співало все в зеленім святі...
Літали ящури крилаті...
Так ніжно й дивно все було.
Це був Едем. (О мій Едеме!
Можливо, й мій звучав там спів?!
Ким був тоді я?..) Й раптом Демон
побачив Єву між кущів...
Вона, як ночі сни, косою
собі зв'язала стегна... Ах!..
Краси розкішної такої
не бачив в горніх він краях...
Там тільки Бог у сяйві вишнім
та співи янголів святих...
її ж вуста, мов п'яні вишні,
манили вгризтися у них...
І на землі, і над землею
пливло мовчання в далі гать...
І Демон обернувсь змією,
щоб діву Раю не злякать.
А Бог все бачив... Та нічого
з небес не вдарило в траву,
де повз удав, що дня чертоги
не вздрить ні в снах, ні наяву,
повстанець вічний, що Марію
й Тамару, як і Єву, в сни
солодкі втягне... Де ви, де ви,
далекі дні життя весни,
і світла, й правди?.. Вже ніколи
його простить не схоче Бог.
І обплелись гадюки кола
круг тіла дивного... Тривог,
його тривог затихли бурі,
він потонув в очей лазурі, —
і щастя їм одкривсь чертог...
Як довго, довго йшли хвилини,
що, як віки, для них були...
їх не лякав ні рик левиний,
спів не будив їх солов'їний, —
Вони друг в друга увійшли...
Й він скинув образ мудрий змія
в пориві дикої жаги...

Демон

О Єво, Єво!.. Я й не мріяв,
що ти така!.. — І береги
життя розсунулись без краю...

Єва

Ще, любий, ще!.. Я так кохаю...
Твоїх очей в душі — печать...
Хіба тебе, о мій розмаю,
з Адамом можна порівнять?!
Той волохатий, вузьколобий,
І замість носа — дірки дві...
Люблю тебе, а він — худоба,
не виклика в моїй крові
такої щасної нестями...

Але на квітах сонця плями
погасли... Й кроки у траві
важкі загупали, й сопіння
глухе почулось... То А дам
із лісу вийшов... О тремтіння
жагучих тіл на лоні трав!..
Що в світлі може розірвати
сплетіння рук?.. І хто так груб,
щоб шалом ревнощів розтяти
красу вкипілих губ до губ...
А Рай шумів уже і злився...
Зчинили мавпи дикий гам...
Як зачарований спинився
перед коханцями Адам...
Сопів і думав думу хмуру,
забутий нею, чи ж навік?..
Затис у серці чорну журу
цей, Богом даний чоловік
бездушній Єві... Все забули
вони в солодкому півсні...
Адам пішов... Вони ж не чули,
як змовкли кроки... Й голосні
притихли мавпи... Тиш безкрая
вже напливала із дал я...
І гамір гаснув... Тільки Раю
шуміло довго ще гілля...
А Єва й Демон — мов прибої
незнаних слухали морів...
Вже вечір синьою рукою
на небі зорі засвітив...
І вартовий, блідий і тихий,
зійшов, зайшов за свій поріг...
Але жаги їх запал дикий
ніяк утихнути не міг...
Усе сплітались губи й руки,
хоч колючки троянд пекли
їм щоки й стегна... Щастя муки
вони напитись не могли...
Уже погасли дальні зорі...
Вони ж п'яніли без вина...
Й почервоніть прийшлось Аврорі,
коли з небесного вікна
вона побачила й відчула
тих, що на світі все забули
(вона, іще не знявши крил,
крізь громовиць далекі гули),
сплетіння радісне двох тіл...
А грім все ближчав... І тривога
спинила серць жагучий спів...
Скінчивсь їх сон... І голос Бога
із моря мол ній загримів.

Бог
(до Єви)

За те, що зрадила Адама,
тобі душі я вже не дам.
Чужі для тебе Раю брами.
За ними буде лиш А дам.
Він буде янголом навіки,
він з смертного безсмертним став
Не встигла Єва знять повіки,
а Рай... навік уже пропав...

Єва

О Боже мій!.. Як мокро й сиро!..
Я ж гола... Демона нема.
А я ж любила ніжно й щиро!..
Коли ж скінчиться ця тюрма?..

Бог

Іди, все просто... Йди до моря,
там тепло буде. Всі путі
в квітках і сонці. Раю ж зорі
ти вже не стрінеш на путі.
Ти вже запліднена Проклятим...
У безповітря ринув він...
І здійме руку брат на брата,
уб'є молодшого твій син!..
Верни його!.. Бо зла тривога
мене ятрить, і кров буя...
Бог
Його прогнав я. Що до того!
Єва
О, як горю, як мерзну я!
Та не від холоду — з розлуки...
О, поклади на мене руку,
що благовісно з хмар сія!..
І неземні почулись звуки,
мов світ увесь як пісня став...
І Бог... поклав на Єву руку,
на серце й на чоло поклав...
І мов прокинулася Єва...
Все далі — синь Едему брам,
все тихне спів...
Чужі дерева...
А перед нею: "Єво, Єво!"
Стоїть усміхнений А дам,
мов із проміння.

Адам

Бог великий
тебе простив і душу дав.
Я не кошлатий і не дикий...
Поглянь!..
Розтерзаний удав
лежить край ніг струнких Адама,
в крові... А він! Яка краса!
Стоїть з простертими руками...

І їм одкрились небеса...
Сплелись жагуче їхні руки,
втонуло все в солодкій млі...
Вона такого щастя-муки
іще не знала на землі!..
Неначе молнія протяла
їм душі, очі і серця,
і довго так вона сіяла,
і сяйву не було кінця...
Адам
Ну, от і все. Скажи, — щаслива?..
Єва
Нащо питаєш ти мене?!
Ти ж бачиш?! Сліз бурхлива злива
немов затьмарила ясне
твоє обличчя... Я ж кохаю!..
Я знов тремчу... О, губи дай.
Ти мій навік. І що в тім Раю,
коли зі мною ти — мій Рай.

ПІСНЯ ПЕРША

І от прийшли Адам і Єва
до моря грізного, як гнів...
Земля гула од рику й реву,
і ліс так пристрасно шумів...
Так гаряче було... На вії
їм попіл сипався, як сніг...
І бронтозаври довгі шиї
тягли з покорою до них...
Були голівки в них маленькі...
Десь близько мамонти паслись...
Хтось тятивою туго дзенькав,
мисливський ріг гримів увись...
Ось і печера, ніби хата...
Там темно так... Спахнула кров...
І Єва пала, мов розп'ята,
у трави, звихрена немов...
А з віт веселі мавпенята
дивилися на їх любов
і в них учились... Цю "науку"
вони вже знали і без них...
Це ж, як інфекція!.. О муко
поривів крові огняних!
Ти скрізь однакова... Комашки,
і жаби, й жабичі, усе,
хто це ярмо, солодке й тяжке,
з життя в життя в собі несе...
О тихі зорі, ясні води!..
Краса запліднення, мов грім...
Живеш у тілі ти й моїм...
Інстинкт продовження це роду...
й тут навіть мозок ні при чім.
Ах, ні! Він світло корегує,
він цар над темним у мені.
Всіма чуттями він керує,
щоб, наче моднії огні,
вони не вирвались і дико
не полетіли навмання...
Щоб і вночі, і в сяйві дня
шукать прекрасного, до крику...
Щоб, ідучи крізь років рій,
у боротьбі за існування,
не буть рабом свого бажання.
Нехай і добір статевий...
Нехай живе з інстинктів муки
встає... Пливи в валах на буй...
Візьми його у волі руки
(інстинкт), — це — щастя запорука,
І ним, як тим конем, керуй.
Він хоче вправо, ти — наліво
його залізно повертай...
Любов? Коли ти весь щасливий
і нею сповнений украй...
Коли тобі не буде гидко,
коли ослабне творчий спис,
коли нічого мов не видко,
коли ти вдячний їй до сліз...
Оце любов!.. А пристрасть дика,
безумна, темна і сліпа!..
Вона буває схожа з риком
лиш у статевого раба.
Маріє! Ні! Ні, ти не Єва,
а я (не смійсь ти), як Адам
(о Боже слав, о Магадева)...
Для мене ти маленька Єва,
й тебе нікому не віддам!..
Хай світ летить хоч у безодню,
і все, подібне до вогню,
ударить з неба, і сьогодні,
і безліч завтр (чи друзі згодні?)
держатись буду я за ню
зубами, серцем і ногами,
хоч все летить хай к чорту в грім...
Так. Лиш таким, таким природен
мужчина, що боронить дім
свого кохання в час негоди.
Цілком, але не зовсім згоден
я з Джеком Лондоном у цім.
З печери крик несамовитий,
харчання, булькання і крок
(Адама крок), та не сердитий...
О другій ночі з лона-літа
з'явився Демона синок,
покліпав жовтими очима,
що в них все той же давній гнів
(лиш крил немає за плечима)...
Розкрилив вії, повні диму,
й за руку... Єву укусив...
Вона до перс його притисла.

Єва

О сине мій, здоров же будь!
Воно ж, кошлатеє і злісне,
вкусило Єву знов... за грудь...

Адам

Нічого це. Хлоп'я маленьке,
не знає, що таке Едем.
Воно кошлате і худеньке.
Й за те, що так кусає неньку,
його ми Каїном назвем.
Мабуть, не пити він, а їсти
щось дуже хоче. їсти ж: "кай"
в едемній мові. Він же чисто
такий, мов я колись. Ну, дай
йому цю мишу.

Й маленя
тільки зубами захрумтіло,
коли брунатне мишеня
дали йому... І сяйво дня
в печеру глянуло несміло,
мов сніп тонкий із струн-ниток,
де маленя не залишило
од мишки навіть кісточок.
І Каїн ріс. Здирав він шкіри
із пацюків... і їв мишей...
За ним із сяєвом очей
(усмішка радісна і щира,
як у дорослого... О, гей!)
білявий Авель на руках
трояндно в матері розцвівся,
мов стяг... Цвіла трава в квітках
і чад од них духмяний лився...
Іхтіозаври грізно мріли,
вулкани рев свій зупинили...
А Єва в радості й сльозах
сміялась...

Єва

Глянь, о мій Адаме,
він не кусає грудь у мами,
він не вищить, мов ласка та,
й на тебе схожий...
Хмари — храми
пливли багряні, золоті...
І Авель жадними губами
припав до теплої груді
і пив життя, і м'яв руками
тугі округлості... Весна
пливла, весна чи вічне літо...
Ночами сурми десь гули,
хтось полював, когось терзали...
Й собаки вили круг огнів
на місяць синій... Нені спів
у небо ниткою тонкою
на крилах туги мов летів...
А ніч пливла, як темний гнів...
В кущах погоні гук гримів,
кістки хрустіли на зубах
незнаних звірів... Тихий жах
блукав примарою між трав...
І, наче янгол той в сльозах,
в печеру місяць заглядав...
Сини зростали. Каїн — чорний
як ніч глуха, кошлатий, злий
і непокірний, був незборний
у грі завжди. Стрункий такий
був Авель. Карими очима
дивився він на білий світ,
неначе крила за плечима,
щоб керувать увись політ,
тремтіли в нього... Був він
тихий,
блукать і мріяти любив.
Покірний син і брат примірний,
він жив, неначе і не жив...
І ніжним голосом, як ліра,
він часто брату говорив.

Авель

Послухай, Каїне! Для чого
ти так жорстокий із живим?
Я ж не вбиваю і нікого
з живого в лісі я не їм,
коли потреби в тім немає.
Для чого ж мучиш ти звірят,
коли ти ситий аж до краю?..
Чого такий ти лютий, брат?

Каїн

Я не люблю живе й красиве.
Дивись: мов корінь я з сплетінь
кісток і нервів...