Канадський зошит - Підсуха Олександр

-
Краще б не казав цього,
Краще б не казав.
Мина звівсь на лікті,
Тяжко простогнав:

— Мені його переписав був батько,
А батьку дід, а діду — прадід, сину.
Прапрадіду подарував Мазепа,
Не мер якийсь чи голова сільради,
А гетьман сам. А ти не хочеш, га?
У пазусі цю грамоту проніс
Через фронти, коли по Україні
Гасав я на буланому коні.
Булані коні, ой булані коні,
Недаром вони лізуть у вікно.
За неї кров пролив біля Вапнярки,
А потім ще й контузило за неї
У ній — і сила, й слава твого роду
Споконвіків. А ти не хочеш, га?
Скажи, Омельку, голубе мій сивий,
Кому ж заповісти її? — І Мина
Враз поточивсь і впав на подушки.

Сонячний зайчик на підвіконні.
Відгарцювали булані коні.

День п'ятнадцятий

ПІСНЯ БРАТІВ

Не шкодую за літами,
Відшуміли вдалині.
А шкодую, що не з вами
В рідній стороні.

Полетів би, мов лелека,
До Славути навесні.
Стороно моя далека,
Хоч наснись мені.

Та не сніться давні роки,
Ані цісар, ані пан.
А приснись Дніпро широкий
І зелений лан.

А приснись весела мати
На відродженій землі.
Соловейко біля хати,
В небі журавлі.

Материнська ніжна мово,
Голосніше долинай
В сторону мою кленову,
В мій канадський край.

День шістнадцятий

Він живе у Канаді. В його хаті — Вкраїна.
"Самостійна" Вкраїна, бо тризуб на стіні.
За вікном неозора чужинська країна,
Незнайомі звичаї, незнайомі пісні.

І ростуть його діти, молоді канадята,
І чуже, незнайоме їм рідним стає.
І уже по-чужинському мовлять до тата,
І несила дітей навернуть на своє.

Я живу на Вкраїні. В моїй хаті — Вкраїна,
Край добра, і звитяг, і надій молодих.
За вікном — теж вона, сторона тополина,
Від Дністра по Дінепь. Ще й у дітях моїх.

День сімнадцятий

Лечу над Кордільєрами. Чув не раз у Канаді про їхню красу й мальовничість. На жаль, з високості гори видаються звичайними сопками. Замість милуватися пейзажем, переглядаю свіжі газети. Довідуюсь про ідеологічну нараду в Москві. Цікаво, що пишуть про неї місцеві журналісти. Ну ясно, розцінюють як замах на свободу творчості.
Про свободу творчості, панове журналісти, розкажіть знаєте кому? Своєму батькові. Не тільки про творчу, а й політичну. Про свободу, яка серед білого дня стріляє в страйкарів, що сталося під час мого перебування в провінції Онтаріо. Про свободу, яка корінних канадських жителів — індіанців — зробила пасинками Канади. Про свободу, яка торгує американськими коміксами і порнографічними журналами. Про свободу, яка від канадського робітника вимагає писаної довідки: до якого належить приходу, якому богові сповідається. Про свободу, яка творам прогресивних канадських письменників зачинила двері бібліотек. Про свободу, яка показує очима на кожного, хто мислить інакше. Про свободу, яка за відомим київським співаком під час його гастролей у Канаді бігала назирці на чотирьох поліцейських колесах. І так далі і таке інше.
Один професор, він же поет-абстракціоніст, заповзявся будь-що приперти мене до стінки.
— Чому у вашій країні забороняють абстракціонізм? Це ж порушення елементарної свободи. Чому партія втручається в справи митців? Кому яке діло, як я пишу або малюю? Ніхто не має права позбавляти художника вільно самовиражатись. Що їм тепер робити? Пропадати з голоду?
— Чому пропадати? Зароблятимуть на хліб суспільно корисною працею, а "самовиражатись" можуть за сумісництвом, як це робите й ви.
— ???
Згадую ще одного підпанка. Мріє проскочити колись на білому коні крізь київські Золоті ворота. Спить і бачить, як наші діти не слухаються батьків, звертають з їхньої дороги. Скільки далекосяжних планів пов'язує з кожним ідейно невиразним віршем, ба навіть окремим невдалим рядком, що вискочить, бува, з-під пера молодого нашого поета. Невтямки горепаці, що:

Усе народжується, й гине,
І знов скресає з небуття.
Батьки і діти — це єдине
І нерозривне, мов життя.

Так нероздільно їм і жити,
Нові освоювать віки.
В очах батьків своїх — ми діти,
В очах дітей своїх — батьки.

День вісімнадцятий

КВЕБЕКСЬКИЙ ДІАЛОГ

І

Француз не сяде їсти без вина.
А тут ще й гість.
П'ємо, та не до дна.
Пригубиш — і жвавішає розмова.
Він теж поет, шукач нового слова.
Ось тільки я ніяк не доберу:
Поезію вважає він за гру.

— Один у карти, другий у слова, —
Так і сказав. Ця пісня не нова.
Цікаво, що в поета за душею,
Яку несе, боронить він ідею,
Кого своїм підтримує плечем,
Коли навколо граються з вогнем.

А він своє: — Ви про ідеї, зміст...
Які ідеї? Я не комуніст.
Війни не буде, я не вірю в неї.
Хто б захотів із матір'ю землею
Прощатися?.. Так думають усі.
Я не трибун. Та я служу красі.

Моя краса — це імпульси душі,
Що нам із вами зроду не чужі,
Хоч ви ладні прикинутися іншим.
То ліпше ми розмову цю облишим.
Тут поблизу співа один поет.
Ходім зі мною. А куди — секрет.

II

Кока-кола.
Дівка гола.
І гармидер доокола.

Ну й завів!

Дівці, може, вісімнадцять літ.
Виробляє, господи прости.
А кругом — роззявлені роти,
Очі як не вилізуть з орбіт.

Де я?

Дівка — в світлі. Дим від сигарет.
Чую пісню з темного кутка.
— Це співа відомий наш поет... —
І на дівку оком. — Ну, яка?

— А про що співає він, про що?
— Же ву зем... Любовне тра-ля-ля... —
Дівка імітує чорті й що,
Голим тілом центи заробля.

Годі вигинатися. Облиш!
Хто ти є: людина чи вівця?
Нащо роздягнулась? Та тобі ж
Споконвіку цнота до лиця.
Не страми своїх дівочих літ,
Не ганьби святої чистоти.
Плюнь у ті роззявлені роти,
В очі, що аж лізуть із орбіт.

А поет відомий знов і знов
Із кутка гугнявив про любов.
Пише він за долари "вірші"
Про тваринні імпульси душі.

— Імпульси, а не ідеї, зміст... —
Белькотів своє — сірку під хвіст.
Та на мене раптом очі звів
І осікся. Зрозумів без слів.

День дев'ятнадцятий

ПОЧАТОК ТУГИ

Між хмарами лечу і синім небом,
Між фіолетом і густою синню,
І марю Батьківщиною й шкодую,
Що не вона внизу під фіолетом.
Якби була це ти, моя Вітчизно!
Якби уже летів я на Бориспіль!
Та що я, справді? Тільки ж почалася
Моя мандрівка по світах далеких.
Літак тримає курс до Галіфакса.
Ще тільки лютий, а додому — в червні...
А що, якби я й справді приземлився
В Борисполі, а не у Галіфаксі?
Не буде хай ні квітів, ні оркестрів,
їй-богу, почувався б, як Гагарін,
Коли, планету вперше облітавши,
Землі торкнувся рідної ногами.
Ні, більшого немає в світі щастя,
Як зустріч з Батьківщиною.
Так само
Немає й муки більшої у світі,
Аніж розлука з рідною землею.

День двадцятий

До Галіфакса не долетів. У Сейнт-Джоні роблю пересадку. Сиджу в приміщенні невеличкого затишного аеропорту, і переді мною на всю широку скляну стіну — дивовижний зимовий пейзаж. Небесна синь відбилася на засніжених ялинках, на аеродромному полі. Тиша і спокій у природі теж дивовижні. Проте зовсім протилежне коїться в моїй душі. Занотовую останню строфу туги, відриваю очі від блокнота, а за стіною — вже ні спокою, ні літаків на ялинковому тлі. Снігова завія, суцільна біла каламуть запнула все навкруги і стала співзвучною хіба що одному мені. Політ відкладено до завтра. Пасажирів везуть до готелю в Сейнт-Джоні.
За сніговертю не бачив ні міста, ні готелю, а лише кімнату з ліжком, двома стільцями і столиком. Є й телефон. Та що з нього?
Хуртовина дужчай. Вітер як не вийме рами і разом з нею не вломиться до кімнати. Не своїми голосами заголосили шибки. Чого я тут? На краю світу — один. Жодного радянця в радіусі тисячі миль.
Згадалася мати. Поховав її перед самою поїздкою за океан. На похорон прийшло все село. Плакали люди, плакало й небо, як везли на кладовище. Мати. Моя і не лише моя. Дітям-сиротам у тридцяті роки замінила батьків, а хатина в кіпці вузенької вулички — дитячий будинок.
Вже не зустріне, як завжди було, — малого чи дорослого — з незмінними радощами і словами: "Синочку, а чи надовго?" І почувайся ти найкраще, при повному здоров'ї й силі, а їй неодмінно здасться, що ти змарнів...
Мати! Все життя в чеканнях і вигляданнях. Ніби це була її професія. То з інституту на літні канікули, то з донецького краю у відпустку, то з фронту... А з-за океану — ні, не виглядає.
Одна вона в мене була, одна...

* * *

Чемодани впаковані. Взято квиток.
Я збираюсь летіти в заморські краї.
І прийшли попрощатися друзі мої.
Та чомусь мені мати не йде із думок.
Телеграма у дім! В серце звістка — як ніж!
Що робити мені? Зачекай, чужино!
У село! У соло! У село чимскоріш!
Хоч і пізно уже. Все одно.
Ось хатина. І люди ідуть до двора.
Онде дядько Василь. А у хаті плачі.
Вечоріє. В вікно зазира дітвора.
— От і все, — каже дядько. — Сьогодні...
вночі.
Ще ж учора співала ось тут на грядках
(Як минаю подвір'я, то завжди спиня),
У біленькій хустині, з сапою в руках.
Все робила сама до останнього дня.

Це я знаю. Хотів же забрати з села,
Щоб жила при мені, щоб у місті жила.
І нарешті забрав. Та скінчилась зима:
— Сину, чом не везеш? Бо поїду сама. —
Я не хочу везти, відмовляю, прошу.
— Люди сіють уже. Я без діла сиджу.

Ще ж учора робила. Так всеньке життя.
Ще учора співала. Й нема вороття.
Рвися, серце моє, від скорботи й жалю!
Лиш одного б хотів, про одне лиш молю:
Щоб, як мати, не гнутися в горі-біді,
Щоб, як мати, із піснею впасти в труді.

* * *
Як спішив я додому, до гай-сторони,
До хатини, де перші наснилися сни.

На подвір'я ступив, далі рушить не міг.
Двері й вікна забиті. Зарослий поріг.

І назустріч не йде, як раніше ішла,
Притуливши долоню суху до чола.

Не іде. Це уперше. Й нікого нема.
— Мамо, матінко, ма!.. — Тільки тиша німа.

Залунали людські голоси навкруги.
Удаю, що не чую, простую в луги.

Дайте, дайте побути мені в самоті,
Дайте виплакать очі хоч раз у житті!

День двадцять перший

ЯК ЛАВРІН БОРОЗНА ЇЗДИВ НА УКРАЇНУ

Бувальщина

Жив собі вуйко за границею,
Лаврін Борозна.
Родом з Тернополя чи з Коломиї,
Хто його зна.
І було у нього чотири сини.
Нівроку, сини — немов соколи:
Тарас,
Андрій,
Ярослав,
Найменшого Остапом нарекли.

Малі діти — горя не знати.
Та як стали ото підростати сини,
Давай свого батька по черзі питати:
— Хто ми?
— Чиї ми?
— З якої сторони?

— Нізвідки! — скаже, було, як зав'яже.
— А мама казали, що ми українці...
— Не слухайте мами, вона вам накаже.
— А хто ж ми, тату? Хто ми?
— Чужинці.
— А я бачив Україну на карті... —
скаже старшенький.
— І я бачив!
— І я!

Одвернеться старий, бо сльози з очей
тільки кап...