Рябчук, саторі і література - Москалець Кость

Краплі дощу вдаряли по них і вони ворушились і шелестіли, майже як листя, тільки трохи тихіше і зовсім біло".

Згадані стильові аспекти Рябчукової прози першого періоду складаються на свого роду Jugendstil, упізнаваний і сьогодні в численних аватарах молодіжної культури, починаючи з культу "тусовки" й закінчуючи ще більшою, ніж за радянських часів, відразою до служби в армії. Але неможливо оминути увагою ще один концепт Рябчукового письма, як прозового, так і поетичного, концепт, популярний у тодішніх і практично відсутній у сьогоднішніх дискусіях та дискурсіях. Ідеться ні багато ні мало — про вічність. Тепер уже важко (хоча все ще можливо) з'ясувати, чому саме поняття вічності набуло такого поширення в неофіційній, втім, почасти й офіційній літературі 70-х років, як і пригадати всі значення та конотації, що носило на собі таке містке тоді й таке порожнє нині слово. Проте його неусувна присутність у ранній Рябчуковій прозі та поезії (зокрема, у прекрасній медитативній поемі "Зима у Львові", яка є одним із вершинних досягнень української філософської лірики) залишається фактом і потребує пильнішого розгляду.

Найприкметнішою рисою Рябчукової вічності є те, що вона не позачасова, вона може знову й знову наставати в часі. "Вічність — не те, що триває, а те, що повторюється", — написав він в одному з розділів поеми. Це вічність завжди першого снігу, завжди першого кохання та першої народженої дитини, крик якої прирівнюється до "вібрації вічності". Непомильне відчуття її присутності з'являється як моментальний сполох, а не непорушно втуплене споглядання заціпенілого еону. Вічність Рябчука — це вічність "життєвого віку", один-єдиний раз даного людині. Тому вона така жива й дорогоцінна, тому такі коштовні деталі, які здадуться тривіальному поглядові найнеістотнішими. Вічність життєвого віку наділяє їх неперехідною вартістю неповторності — і "чашку з тим чаєм, яким ти хотів зігрітись", і вірші, котрі наче сон, що зникає й забувається, залишаючи дим найпершої сигарети, легке сп'яніння (хоча пересічний або й непересічний пошляк не забуде уточнити, що, мовляв, чай — це просто чай, а "прима" — це таки дешевий тютюн, але аж ніяк не коштовні трави). Рябчук цінує кожну хвилину такого повністю притомного бачення, впізнаючи в повтореннях незворотність часу: "і хлопчиська були такі схожі на тебе, яким ти був і яким ти вже більше ніколи, ніколи не будеш". Усвідомлення цього "більше ніколи" також є прирощенням притомності, подарованим сполохом вічності в земному житті. Вічність у поезії та прозі Рябчука завжди динамічна, наповнена смислом реальність трансцендентного, у ній присутні як твори Лі Бо і Ду Фу, так і твори друзів-сучасників, і змістовні дискусії з ними. Якраз у цій живій вічності все читається, пишеться, інтерпретується й обговорюється, якраз там повторюється настання завжди першого діалогу й знову прокидається здатність до бесіди про направду істотне. Саме із цієї вічності долинає сміх безсмертних, що його чув Гаррі Галлер і "моцартіанський" дух безтурботної легкості буття, яким просотані численні оповідання Рябчука.

Протилежним до так витлумаченого концепту вічності буде не дешевий на позір час земного становлення-індивідуації, а час зупинений, мертвий, час відмови від становлення, як "У темному вікні на темному фоні", де є розкішний опис помешкання із зачиненими дверима й позавішуваними вікнами, з тисячами видів кактусів, з опудалами та акваріумами (все це символи непротічного, заблокованого часу). Акваріум і опудала, створені імітації, можна витлумачити і як символи письма (другої знакової системи) та його самодостатності для автора. Безіменна власниця цього помешкання рятує/ув'язнює незнайомого юнака, напівзатоптаного юрбою і, поселивши у своєму "акваріумі для людей", всіляко намагається захистити його від подальшого контакту зі світом. Називаючи юнака промовистим ім'ям Адам, вона заново створює його пам'ять — це вже згаданий блок автобіографічної прози, — однак у якийсь момент відмовляється розповідати далі: "Вона мовкне — мовби вривається магнітна плівка. Проймає її раптова думка, що все це не те, що кожна дрібниця тягне за собою іншу, кожне пояснення зумовлює наступне — і тисячі літ їй не стане, щоб виповісти йому все. Вона ніколи не зможе його підготувати до вступу в світ". Юнак виривається на вулицю, щоби врятувати чергову жертву юрби — і знову поринути в болісний вир індивідуації. Жінка, котру можна розглядати як захисну проекцію аніми самого автора (зокрема, через її розповідь про його реальну біографію) залишається сама, знову замикає всі двері й "непорушно втуплюється у вікно".

Рябчук моделює й інші варіанти самодостатності або капітуляції, уважно простежуючи сюжети ескапістських способів життя та їхні розв'язки. Його погляд часто звертається до "ейфорійного" братства на годину, до міжлюдських зв'язків, заснованих на спільному вживанні алкоголю, до відсторонених постатей аутсайдерів. За всіма зображеними ситуаціями стоїть невисловлене питання: "І що далі?" Тільки упереджений кагебістський рецензент "Тосту за здоров'я чорного кота…" міг не помітити сарказму, викликаного розпадом референтної колись групи: "а пригадуєш колись ми могли не пити й було нам весело… то та пиятика то інша а були колись добрі наміри і збиралися щось робити заснувати підпільне товариство кажу друкувати порнографічні листівки підпільно гнати самогон читати вголос гі де мопасана". Такий самий розпад самодостатньої свого часу групи зустрічаємо у вигадливо побудованому "Весіллі", де хаотичний монтаж поодиноких епізодів не розриває акціонального коду, а трансформує його: там, де мали/могли би бути розриви, створюється така собі "стрічка Мебіуса", у потязі, який наближається до Рима (виїхавши зі Львова — сама по собі неможлива на той час річ) і проминає його, не зупинившись, є східці, що ведуть кудись "нагору", до цілковито сюрреалістичної кімнати з отворами в підлозі тощо, але ці напрочуд оригінальні в контексті того літературного часу знахідки не приховують основного: з групою коїться щось не те, "щось розігрувалось, чого він не розумів, відчував тільки — щось неприємне, можливо, образливе". Водночас це психоделічне оповідання можна прочитати і як досконалий опис дисоціації внаслідок викиду загрозливих, ірраціональних сил засвідомого, що вдрузки розбивають інтегровану на попередніх рівнях особистість (Генерал приїжджає на весілля власної дружини, принагідно довідуючись від ресторанного швейцара, що сам він — Генерал! — уже давно загинув "на китайській границі").

Найдалі в прослідковуванні сценаріїв самотності й самодостатності Рябчук заходить в останньому оповіданні цієї "книги у книзі". Здемобілізований солдат радянської армії з повністю зламаною волею повертається додому, до Львова, з першої ж миті повернення розуміючи, що життя для нього закінчилося: "Чому ж ти продовжуєш це безглуздя — може, щоб уникнути безглуздя ще більшого? Ти ж нічого не сподіваєшся і не прагнеш — нічого, нічого. Ти сидиш у "Старому Львові", розглядаєш відвідувачів і перехожих на вулиці, але, може, ти потайки все-таки прагнеш побачити в дверях подібного до Христа пророка, що відповість на всі твої прокляті питання, а може, це буде диявол, що задасть тобі нове питання — найпроклятіше?" (Остання фраза, до речі, є характерним прикладом того, як проза Рябчука по-романтичному вільно перетікає в його вірші — і навспак: "Шепочеш — можливо, близьке щось до істини До відповіді на усі твої розпрокляті питання А може шепочеш питання нове найпроклятіше?!." [вірш "Полум'я сльози твої забарвлює на червоно…" із циклу "Піщаний годинник"].)

"Найпроклятіше" питання цього разу ставлять батьки: що далі? Замість відповіді вчорашній солдат переселяється до бабусі, а згодом — до покинутої хати на околиці міста, яку врешті зносять бульдозери. Разом із випадковим знайомим-двійником безіменний герой, який називає себе "Мышь заводная", назавжди зникає в пітьмі осінньої ночі. "Хоча, якщо подумати, ким були пересічні радянські громадяни в чітко ієрархізованій споруді дотліваючого соціалізму?" — патетично запитує сучасний рецензент, і ця риторична фігура, звичайно, відразу ж підводить до відповіді, передбаченої самою формою запитання: "Чимось на зразок механічних іграшок, яких заводила тяжка рука тоталітарної системи" ("Молода Галичина", 9.01.2003). Тим часом Рябчукове питання глибше й небезпечніше, і такими однозначними констатаціями, придатними на всі випадки життя, його не збути, бо, врешті-решт, і герой (тобто знову ж таки не-герой) "Додому й назад" — це аж ніяк не "пересічний радянський громадянин" із тих, котрі слухали в той час яке-небудь "Пламя"; цей — слухає "Юрай Гіп", та й в армії його називали таки за щось "професором"; а головне, за такого підходу незрозуміло, звідки беруться морально зламані люди, бомжі й наркомани в щасливому нетоталітарному сьогоденні: може, звитяжна українська армія спромоглася викорінити "дідівщину" та корупцію? — а коли так, то чому так багато самогубств не лише серед її солдатів, а й серед офіцерів? До цих запитань можна додавати нові й нові, хоча ясно, що для молодого Рябчука вони не були аж такими істотними. Його філософське питання стосується не "заведення" пересічних громадян, а ламання й знищення непересічних, виняткових, обдарованих — таких, скажімо, яким був Грицько Чубай. Водночас автор випробовує припустимі межі самодостатності та резиґнації, породжених не так "тяжкою рукою тоталітарної системи", цим зручним для побиття "божком із машини", а відсутністю чинного опору. Найпереконливіше такий опір і впертість протистояння зображені у "Відреченні", де старий церковний хормейстер іде до міста прохати звільнення від служби, потай сподіваючись, що це допоможе його ув'язненому синові отримати амністію. Однак у єпархії він довідується, що його й так збираються звільнити з церковної служби — власне, через ув'язненого: "Церкву вже ніщо не врятує, а проте вони воліють не мати справ зі злочинцями й їхніми родичами", — конфіденційно пояснює йому єпархійний приятель. І тоді старий кардинально змінює рішення ("Скажи їм, що я служитиму Господу Богові нашому і найсвятішій церкві, доки стане моїх сил і вміння"), не дозволяючи сторонній волі керувати його вчинками й вибором.