Бояриня - Українка Леся

Для мене
куточок той, де б посадив я квітку,
здавався б цілим світом... Я забув,
що ти живеш на волі, що для тебе
привабного нема нічого там,
де я живу, і навіть буть не може...
О к с а н а (стиха, похиливши голову)
Чого ж ти так у тому певен?
Ти наче думаєш, що я вже справді
якась ростина, що в мені немає
ні серця, ні душі...
(В голосі злегка бринять сльози Вона уриває).
С т е п а н (знов бере Ті за руку, вона не боронить)
Оксано, зоре!..
Пробач... я сам не знаю... я не смію...
(з поривом)
Ні, я не можу, я не маю сили
тебе зректися!
(Пригортає Оксану).
Серденько, скажи,
чи любиш ти мене! Промов же слово!
О к с а н а
Хіба ж би я з тобою так стояла?
(Ховає обличчя у нього на грудях. Німа сцена).
С т е п а н
Я завтра старостів зашлю до тебе.
Чи батько твій їх прийме?
О к с а н а
Татко дуже
тебе вподобав і матуся теж.
С т е п а н
Що тільки дам тобі я на чужині
замість веселощів рідного краю?
Своє кохання вірне, більш нічого...
О к с а н а
Не думай, ніби я пуста панянка,
що тільки має на умі забави
та залицяння. Сі трудні часи
думок поважних І дівчат навчили.
Якби ти знав, як туга кров гнітить!.. ,
С т е п а н
Кров?
О к с а н а
Так. Не раз, вернувшися з походу,
лицарство з нами бавиться при танцях.
Простягне руку лицар, щоб узяти
мене до танцю, а мені здається,
що та рука червона вся від крові,
від крові братньої... Такі забави
не веселять мене... Либонь, ніколи
не прийняла б я перстеня з руки
такого лицаря...
(Гладить йому руку).
Оця рука
від крові чиста.
С т е п а н
Се не всі вважають
за честь.
О к с а н а
А я відразу привернулась
до тебе серцем за твою лагідність.
Скажи, чи всі такі в твоїй родині?
С т е п а н
Родина в нас мала: сестра, й матуся,
та брат маленький. Так, вони у мене
всі не лихі.
О к с а н а
Твоя матуся, може,
не злюбить незнайомої невістки?..
Що я тоді почну там на чужині,
далеко так від роду?
С т е п а н
Ні, Оксано,
того не бійся. Мати будуть раді,
що привезу я жінку з України, —
мій батько, умираючи, бажав,
щоб я десь в ріднім краю одружився.
Тебе ж малою мати пам'ятають.
(Знов пригортає її).
Та й хто ж би не злюбив моєї долі,
голубоньки Оксаночки моєї?
Се тільки в пісні всі свекрухи люті,
а ти побачиш, як моя матуся
тобі за рідну стане.
О к с а н а
Дай-то боже!
С т е п а н
Мені тепер здається, що нігде
на цілім світі вже нема чужини,
поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
яке ми там кубелечко зів'ємо,
хоч і в Москві. Нічого ж там чужого
у нашій хатоньці не буде, — правда?
О к с а н а
Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже
боюся тої чужини.
С т е п а н
Зо мною?
О к с а н а (усміхається)
Тим певне, що з тобою. Але й так,
хіба ж то вже така чужа країна?
Таж віра там однакова, і мову
я наче трохи тямлю, як говорять.
С т е п а н
Та мови вже ж навчитися недовго...
ну ніби трохи тверда... Та дарма!
Оксаночка у мене розумниця, —
всього навчиться.
О к с а н а
Не хвали занадто,
бо ще наврочиш!
(Трохи посмутніла).
Я вже й так боюся...
С т е п а н
Чого, єдина?
О к с а н а
Якось так упало
се щастя раптом. Я такого зроду
не бачила... Всі подруги мої,
ті, що побралися, багато мали
і горя, й клопоту перед весіллям,
а я...
С т е п а н
Та ще пожди! От, може, завтра
твій батенько мені поріг покаже.
О к с а н а
Ні, ні, сього не буде, я вже певна.
С т е п а н (жартуючи)
Здається, панночка не раді з того?
Коли б ще й гарбуза не покотили?..
О к с а н а
Та годі! Що за жарти?
С т е п а н
От ніяк
не догоджу тобі словами! Добре ж,
не буду говорити, коли так!
(Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається,
потім піддається його пестощам).
Г о л о с м а т е р і (з будинку)
Оксано! Годі вже там поливати!
Вже пізно!
О к с а н а (кинулась)
Мати кличуть.
(Зривається йти).
С т е п а н (утримує її. Пристрасно)
Ще хвилинку!..
Хвилоночку!
О к с а н а
Я вийду ще до тебе,
як мати ляжуть спати.
С т е п а н
Вийди, люба!
Я виглядатиму тебе до світа!
Г о л о с м а т е р і
Оксано, де ти?
О к с а н а
Ось я йду, матусю!
(Ще раз на прощання обіймає Степана
і йде до будинку).

II

У М о с к в і.

Світлиця у Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. М а т и Степанова і О к с а н а увіходять убрані по-вкраїнськи, — мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.

М а т и (сідає на ослоні, важко дишучи)
Спочину трохи, поки йти у терем…
Стара... не носять ноги...
О к с а н а (сідає поруч)
Ви, матусю,
казали б ліжко перенести в діл,
бо вам сутужно лазити на сходи.
М а т и
Ой ні, голубонько, нехай вже там,
у теремі... Тут, на Москві, не звичай,
щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:
ото, стара, а звичаю не тямить.
О к с а н а
Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.
М а т и
То що? Вони, Оксанко, не питають,
хто як там зріс... Адже ми тута зайди, —
з вовками жий, по-вовчи й вий.
О к с а н а (зо сміхом)
Ой лихо!
чи тобто й я по-вовчи маю вити?
М а т и
А ти б як думала? Сьогодні в церкві
що шепоту було навколо нас:
"Черкашенки! Хохлуши!"
О к с а н а (трохи посмутнівши)
Та... я чула...
гріха десь не бояться: в церкві божій,
замість молитися, людей все гудять,
а ще й виносяться так благочестям
поперед нас...
М а т и
Так скрізь воно по світі:
що сторона — то звичай, а що город —
то й норов, кажуть люди. Дивно їм
на наше вбрання. Тут жінки зап'яті,
а ми, бач, не вкриваємо обличчя.
О к с а н а
Чи ми ж туркені?
М а т и
Хай господь боронить!
Воно ж пак і московки не туркені,
а так чомусь ото в них повелося.
Та вже ж як ти бояриня московська,
неначебто воно тобі й годиться
вбиратися по-їхньому.
О к с а н а
А ви ж?
Адже ж і ви бояринова мати.
М а т и
Що мати, то не жінка. Люди бачать,
що я вже лагоджусь у божу путь,
то де ж таки мені міняти вбори.
(З лагідним і журливим усміхом).
Не варт уже й справляти щось нового.
Адже й старенький мій — нехай царствує! —
в козацькому жупані вік дожив,
так і на смерть його я нарядила —
в мережану сорочку...
(Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена,
дивиться на неї. Коротке мовчання).
О к с а н а
І навіщо
Степан убрався в те боярське фантя?
От як стояв зо мною під вінцем
у кармазиновім жупані, мамо,
ото був...
(Засоромившись, уриває).
М а т и (добродушно киває їй головою)
Та, либонь, був до сподоби
тоді комусь...
(поважніше)
Проте ж не можна, дочко,
йому царського нехтувати вбрання.
О к с а н а
А батько ж...
М а т и
Батько, донечко, старий
і немічний вже був, коли назвався
боярином. Не трапилось йому
виходити вже й з дому після того.
Степан же й на царські беседи ходить,
і в думу, і в приказ.
О к с а н а
Хіба ж то сором,
якби він по-козацькому вбирався?
М а т и
Не то що сором... От чудна ти, доню,
уже ж таки твій чоловік боярин,
а не козак, чи ти ж не розумієш?
О к с а н а (смутно)
Чому не розумію?..
М а т и
Отже, бачиш,
я й Ганну по-московському вбираю,
бо Ганні вже судилась тута пара,
вона вже ж не поїде на Вкраїну.
О к с а н а
Чому ж її Степан не взяв з собою,
як був у.нас?
М а т и
Та дівці мандрувати
неначе неподоба; скажуть люди:
"Поїхала там женихів ловити".
Нехай вже тута шарахвани носить,
коли судилося.
О к с а н а
Та ще дівочий
той шарахван неначеб форемніший,
а що жіночий, то такий бахматий
та довгий-довгий, мов попівська ряса!
Аж сумно, як се я його надіну?
Ото й на голову такий підситок
надіти треба? Зап'ясти обличчя?
М а т и
Та вже ж не як.
О к с а н а (помовчавши, ніяково)
Боюся я, матусю.
М а т и
Чого ти, донечко, скажи, чого?
О к с а н а
Та ніяк мовити...
М а т и
Ти не соромся.
Вже ж я тобі за рідну матір тута.
О к с а н а (цілує їй руку)
Так, матінко. То я... собі гадаю...
коли б я не спротивилася часом,
Степанові в такій одежі...
М а т и (сміючись)
От ще
що вигадала! А тобі Степан
ще не спротивився, що не в жупані?
О к с а н а
Та то ж мені...
М а т и
І не вигадуй, дочко!
Хіба ж таки Степан мала дитина,
що інако вберись, то й не пізнає?
О к с а н а
Пізнати то впізнає...
М а т и (глянувши у вікно)
А поглянь
молодшими очима, хто то йде?
Чи не Степан бува?
О к с а н а
Еге ж, то він.
а з ним ще два якісь.
М а т и
Тікаймо, дочко!
(Підводиться й подається до дверей).
О к с а н а
Чого се, хай бог милує, тікати,
як від татар?
М а т и
Ще осміють, дитинко;
нема тут звичаю з чоловіками
жіноцтву пробувати при беседі.
(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем).
О к с а н а (іде за нею)
Ой господи, які се тут звичаї!
Оце — але!

Сцена швидко переміняється. Терем. Крім О к с а н и і м а т е р і, в теремі ще є Г а н н а, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.

М а т и (підходить до великої скрині)
Отут, моя дитино,
твоє боярське вбрання. Я придбала.
О к с а н а (гречно, але без радощів)
Спасибі, мамо.
М а т и
Хочеш подивитись
або приміряти?
О к с а н а
Хай трошки згодом.
Щось я втомилася. Та вже ж нікуди
сьогодні не піду, то ще поспію
перевдягтися.
М а т и
До твоєї волі.
Спочинь собі. Та й я піду спочину,
воно й годиться в свято.
(Іде в бічну кімнату).
Г а н н а (що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння)
Ой сестричко,
і нащо ті свята потрібні в світі?
О к с а н а
Ото спитала! Що тобі біг дав?
Г а н н а
Та нудно ж, господи!
О к с а н а
Сидиш, то й нудно.
А ти піди між челядь, погуляй.
Г а н н а
Куди ж се я піду? Яка там челядь?
О к с а н а
А ти хіба товаришок не маєш?
Г а н н а
Товаришок?.. От декого там знаю
з бояришень... Та як до їх ходити?
Матуся вже не здужають, не хочуть
зо мною йти... А ти ще не пізналась
тут з ними... З мамкою сама не хочу,
вона така...
О к с а н а
Чого ж тебе водити?
Уже ж ти не маленька. Йди сама.
Ще й веселіше буде вам без старших.
Г а н н а
Самій не можна по Москві ходити.
О к с а н а
Хіба хто нападе?
Г а н н а
Ні, так, не звичай.
О к с а н а
Ну, вже ті звичаї отут у вас!
Г а н н а
Та й що мені бояришні ті скажуть?
Сидять по теремах, от як і я,
не бачать світа. Що з їх за веселість?
О к с а н а
Чого ж ви сидите? Пішли б укупі
кудись на вигой або в гай над річку
та заспівали б. Я, бувало, дома
годинки в хаті не просиджу святом.
Г а н н а
Ба в тебе дома! Там же не Москва.
Такого тут ізроду не чували, —
співати по гаях!..
О к с а н а
То ти й не знаєш,
як на Вкраїні в нас гуляє челядь?
Г а н н а
Я мало що Вкраїну пам'ятаю,
а Ванька тут уже й вродився.
О к с а н а
Ванька?
Чому ж би не Івась?
Г а н н а
Так тут зовуть,
та й ми вже звикли.