Скриня - Вінграновський Микола

— Усе на світі — парне! Ви думаєте, аби у нашої планети Землі та не було десь пари, то ви що собі думаєте: вона б жила?

— Не жила! — гордо сказав мій батько. — Бо все на світі парне, як голуби!

— Ні-ні, а от ви мені скажіть! — тоненько заспівав найменшенький із чортів, Іван Козоріз, інвалід війни, семеро дітей, і всі дівчатка. — До чого нам ці збори? Який із них толк? Ніякого. Поговорили, накурили, пішли, та й усе. Отож я казав і кажу: треба було не зупинятися. До Берліна дійшли? Дійшли. Взяли? Взяли. Отож треба було йти далі. А пішли б далі по океан, то й збори сьогодні у нас були б не такі, а інакші, і наша балачка на них, і все на світі було б іншим.

— І що тобі, Іване Микитовичу, і досі болить той Берлін? — сумно спитав мій батько.

— А те, що наша сила уже не та, як би високо ми не літали!

— Так-так, — підпряглися решта троє мені не знайомих чортів, видно, якісь приїжджі.

— Так, та не так! — сказав Павло Витріщак, і все кодло принишкло. Але більше він так нічого і не сказав. Для Героя цього було достатньо. Довгим суворим поглядом він подивився на маленького Івана Козоріза, потім підійшов до нього, взяв під лапи, підняв і поцілував його в губи.

Усі чорти почали цілуватися. В тому числі і мій батько. Це підтвердило мені ще раз, що мій батько не батько, а батько-чорт, бо мій справжній батько не цілувався ніколи і ні з ким, навіть на свята.

Перецілувавшись, кодло стало в коло, обнялося і заспівало... Пісня розкрила їх до кінця: в їхній чортячій пісні не було жодного людського слова! Лиш інколи воно проскакувало між суцільним бубонінням без слів... Хоча саме по собі бубоніння мені сподобалось — воно було бойовим, як на війні...

І знову по вухах їхніх шапок залопотів теплий дощ, і один за одним без слова і рипу вони почорніли під гору до хати баби Тимохтеїхи.

— Щось воно не те, — подумав я собі. — І не розказали нічого такого, і не показали, мабуть, з далекої, видно, дороги, або аж із того світу. Тоді чого ж від них і смолою не пахло, а тільки куфайкою?

Я виліз із своєї засідки і понюхав вталений сніг, де лежав Павло Витріщак. Сніг пах тютюном.

Тоді я понюхав і перенюхав усі їхні сліди — і сліди пахли тютюном. І навіть груша, яка ніколи не курила, і крапелини дощу, всі пахли тютюном — чортів як не було.

— Притрусили!!!

І раптом все засвітилося білим, білішим за сніг і Сон, білішим від павутиння і синього молока: зацвів бабин знак!

Я вже про нього й забув, про той знак, але він так біло подав свій голос, що й у річчиних сірих очах заспівали срібні солов'ї!

То цвіла мені груша на останньому цвіті зими. Іній плакав на ній попід теплим дощем, і я побіг до дверей хати баби Тимохтеїхи.

Вони сиділи усі семеро за столом, і швидкорука, весела баба Тимохтеїха поралася біля газової плити.

— Усе на світі парне. От візьмімо для прикладу історію, — говорив мій учитель Панас Андрійович, квартирант, нежонатий, у синьому галіфе і хромових чоботях.

— Ні, от ви нам цього не говоріть! — заспівав Іван Козоріз.

— Так, та не так! — твердо сказав Павло Витріщак. — Але, Панасе Андрійовичу, вчителю наших шибеників, говоріть!

Панас Андрійович встали, взяли чарку і нежонатим голосом сказали:

— Усе воно зноситься: і зима, і весна, і наша одежа з усім, і навіть з куфайками, але все на світі парне. От візьмемо, приміром, любов. Кого вона собі игукас у світі? Шукає пари! Любов шукає любові. А добро? Добро шукас добра. А птиця, приміром, яка, ну, от ведмідь? Чи навіть чорт у цю пору, як ми?.. Все на світі шукає добра і любові...

У мене похололи зі страху вуха й ніс, бо хоча десь в глибині душі я ще і вагався у їхньому походженні, ну, думав, з колгоспних пізніх зборів ідуть із контори, що по той бік річки від нас, — то тепер сумніви мої тільки гавкнули!

— Так! — сказав сам Павло Витріщак.

Але мені стало від того не легше, бо вже цілий тиждень я ходжу до школи тільки про батькове око, а насправді заходжу і просиджую дні у хаті баби Тимохтеїхи під її веселі і страшні теревені. Увечері дивлюсь у вікно, і, як усі йдуть зі школи додому, вибігаю і я, святий-непогрішний.

Цього ж вечора під солодкі теревені баби Тимохтеїхи я незчувся та й заснув на її скрині у кутку під образами.

І так я сплю досі, і не знаю, що воно буде сьогодні вранці мені удома, від батька і від учителя в школі, та й взагалі що воно буде з мене надалі...

Тому зараз мені не до скрині, і я розповім вам про неї, коли все втихомириться. Розповім іншим разом.