Марічка - Вільде Ірина

Взяв мене Михайло за руки та й каже:

— Ніколи не питав я тебе, чи любиш ти мене, ані від мене не чула жодної присяги. Не спитав тебе, бо серцем чув, що ти моя... Скажи мені тепер щиру правду: віриш мені? Скажи, чи віриш, що лиш тебе я одну вірно любив і ніколи не перестану любити?

— Ти знаєш, Михайле,— кажу.

— Не журися, що я женюся! Не хочу гріху робити... шаную сиві голови тата та й мами. Я би їм не такої запіяв! Хочуть землі, не можуть наїстися маєтку, то приведу їм багацьку невістку, але пожалують... А ти, Марічко, не бери собі до серця мою женячку: будеш моєю. Не говорю на вітер! Кажу ще раз: будеш моєю.

І на тім ми розійшлися.

Минув нашу хату та й заспівав на весь голос, аж луна селом пішла:

Ой не жалуй, моя мамо, що я п'ю.

Тоді будеш жалувати, як я вмру.

Не дай, боже, ніколи нікому зазнати такого болю, як я тоді зазнала... Думала, що до ранку божого не переживу. Якби так бога не побоялася, то руку на себе наложила б... але чоловік — мов скала: все перенесе.

Більше я з ним не бачилась. Чула лише, що засватав Явдокію Іванишину і що за три неділі має бути весілля. Я від того часу ніде, аніде не ходила.

Навіть у церкві не була до кінця служби божої, бо видно б на місці зомліла, якби почула, що панотець заповіді з іншою читає.

Не була на його весіллі ані на заводинах... Не бачила, як з другою до церкви йшов... Не бачила... гадала, що серцю легше буде, як не буду на свої очі бачити. Та де там! Тої неділі, як брав шлюб, думала, панночки мої золоті, що з розуму зійду... Плакала, як звір підстрілений... Волосся на голові рвала собі... Товкла головою до стінки, як дурна яка. От так празникувала я на його весіллі!

Не бачила його, але розказували люди, що дуже блідий був, а у церкві гей би шукав когось очима. За столом, кажуть, що ані слова не обізвався до неї. Банно йому, за мною було... ой, банно...

Якось місяць по весіллі йду селом — дивлюся, йде Михайлова жінка. Матінко Христова! Якби не знала її за дівки, то не пізнала б її: як віск...

Кажу їй: "Слава Ісусу Христу",— а вона голову відвернула.

Гай, гай, кривда сталася нам обом, і то тяжка!

* * *

Приїхали до нашого села з Герцеговіни людей на роботу забирати. Думаю собі: піду й я! Піду у світ, та й забуду, може, про свою нужду. А тут мама завзялася ані руш пустити мене. Іду я до тети просити їх, аби йшла маму намовляти, аби мене на роботу пустила. Дивлюсь: іде Михайло. Сама не знаю, що з собою робити маю... Чогось так прикро мені стало, як би я в тому всьому винна. Приступив ближче та й каже:

— Пам'ятаєш, як я тобі казав, що маєш бути моєю? Пам'ятаєш, що відповіла, що віриш мені? Я свого слова не касую! Ти не дивись, що я жонатий! Я вчинив лиш волю своїм старим. Тепер вони самі жалують того... А мама нині зреклася б всього маєтку, щоб тільки вернулися мої парубоцькі літа.

В мене, Марічко, в хаті пекло. Думав, що як оженюся, то скоріше забуду тебе, а то тимчасом ще гірше! Як нагадаю, що зробив, то така туга огорне мене, що порубав би всіх в хаті й себе на кавалки. Гей, де мій розум був, що я за їх намовою пішов? Марічко! Знаю, що тобі також за мною банно... виджу по твоїх очах, що любиш ще мене, Марічко! Беруть до роботи, ходімо обоє й не вертаймося більше до села. Не бійся, серед людей не загинемо! В мене, богу дякувати, руки дужі, зароблю ними на себе і тебе! Ну, підеш за мною, Марічко? — питає й дивиться в очі, що аж мороз по тілі йде.

Я стала немов нежива: що він говорить?

— Михайле, а Явдокія? Ти жонатий... в тебе шлюбна жінка. Та це й гріх так... Сохрани та заступи нас від такого гріха, мати божа! Михайле, опам'ятайся,— кажу йому.

Боже, як не засміється він!

— Га-га-га! Гріх, кажеш? То гріх, кажеш? То гріх, що ми любимося? Гріх, що я хочу жити з тобою, бо люблю тебе, а ти мене? А то не гріх, як я забиваю себе, тебе й її? Га? Де більший гріх?

Якби ти знала, як мені тяжко жити з нею! Від першої днини зненавидів її, як пса! Та де там! Для пса маю ще якесь добре слово, а для неї — й то ні! Їсти з нею з одної миски не можу, в хаті заважає, мені дихати тяжко, як вона коло мене,— а це не гріх? Таж вона не скотина. Ти кажеш, що вона мені шлюбна жінка. Чи бог такий шлюб наказує? Де згода, де любов тут? Колись тяжко скарає нас господь за те... Марічко, поїдеш зі мною? Позавтра від'їжджаю... поїдемо обоє, а я тобі не дам кривди при мені зазнати! Поїдеш, Марічко?..

Видно, ніхто не любив так гаряче, як я його, але того зробити не могла.

Господи! Жити на віру з жонатим чоловіком — краще смерть. Відай, скорше була би дала собі голову стяти, як на таке пуститися. Така я була...

Поїхав він сам і вже більше не вертав до села. Зразу писав кілька разів. Усе про мене питав, а про жінку не згадував ніколи. Потім слух пропав по ньому. По якімсь часі вернувся один чоловік, що був з ним, і розповідав, що Михайла там присипало. Параска — то його дитина. Як почули старі, що він не живе, то зараз взяли Параску до себе на виховання. Молодиця з жури дуже висохла, хирляла, хирляла, нарешті дістала сухоти та й померла, а Параска росте біля старих. Михайло поїхав до Босні, а я з жалю таки на другий тиждень зібрала свої манатки й пішла у світ служби шукати.

Трапилася мені служба у вас і от служу вже 18 років — старою дівкою.

Правда, траплялися мені люди, й то чесні господарі, але що мені до них? Не було між ними мого Михайла, мого сокола ясного... Він лежить собі там далеко, в Герцеговіні... спочиває собі. Одинока моя потіха — це його дитина — Параска. Вона все знає про свого тата — бабуня розповіла. Лиш почула, що я в селі, зараз послала її до мене. її гризе сумління за Михайла, що через неї зі світу пішов...

1926