Верхарн - Сенченко Іван

Діло було в жнива. Треба було утрамбувати тік. Садиба наша на піску стояла. Завдання полягало в тому, щоб на цю піщану основу навозити якийсь шар чорно-землі, цей шар ущільнити, розгладити і рівно утрамбувати до блиску, щоб зерно на току пливло, куди горнуть його, і не застрявало в землі.

У нас серед степу стояла могила, стара, поруйнована. Наші шукачі скарбів давно вже обстежили її, попроколювали своїми щупами і вздовж і впоперек. Ці проколини були чистим скарбом для всього живого, що плодилося у степу і заселяло всякі ямки і нірки. Які тільки жучки і павуки там не знайшли собі захисту! В одну нірку під могилою сховалася сполохана нами змія. Це була добра ознака. Коли є гадина, то мусить бути і скарб, який охороняє вона! Має там бути золото, срібло, дорогоцінні камені! Ну, Іване, копни трохи! Хай у тебе буде ще одна професія — шукач скарбів! Повний віз під наглядом брата вирушив додому, на тік. Шукач скарбів залишився на могилі. І знову діло показало, як багато було вітру в нього! І в нього, і в степу!

Наша річка Берестова була чепурушка, любила барви, розкішні зелені береги, очерети у три людських зрости, лози і верболози, оповиті куренями хмелю. А ще любила диких горличок, солов'їв і верби наші, звичайні червоноградські верби, зелені, кучеряві і такі високі, що під саме небо. Ні джунглястих очеретів, ні куренів, обповитих хмелем, ні лоз, ні верболозів з моєї могили не було видно, вони маліли на відстані й зникали. Не зникали лише красуні наші, чепурушки, наші вродливиці — червоноградські верби. Вони так височіли, так зеленіли, так пильно стежили за своїми берегами, що зелену, кучеряву, вимальовану ними смугу можна було бачити в один бік мало не до Харкова, а в другий — чи не до самої Полтави.

І як же ж раділо сонце вітрам і просторам, на кучеряве вбрання Берестової! Ще й мінилося щоразу. За п'ять кілометрів від могили мало один вигляд, за десять — другий. А око ж охоплювало всі двадцять п'ять кілометрів її течії! Які ж це були скарби краєвидів! Які сполучення барв являлися людським очам! А ще ж білі хмари на небі, а ще ж далека-далека лінія залізниці з гарно вимальованими паровозиками, з такими вагончиками, що мигтіли між гіллям і кронами далеких верб.

Шукача скарбів з мене не вийшло. Змія, яка ховалася в норі під могилою, була не гадюка, а вуж з блідими оку-лярчиками на голові. Що може охороняти такий безпомічний гад? Віра моя в нове покликання вичерпалася, я спересердя стьобнув вужа гілкою полину. Вуж, не озирнувшися, мерщій дременув у зарослі нехворощі. Я сів на горбик і розкрив книжку. Ніколи мені книги не приносили такої радості, як у ті роки. Шевченко7 розкрив мені очі на долю рідної країни, Верхарн — на світ. Він розсунув мої горизонти, переніс за далекі моря й океани, на бурхливі площі міст; розповів про бунти на тих площах, про трибунів народних, про міста-спрути, про золото, що з усіх кінців світу стікає в сейфи й підвали владоможців.

Залізниця оперезувала наше місто з півдня; з нашого двору видно було, як по ній сунули довжелезні состави в один бік — на Лозову 8, в другий — на Полтаву. До цього часу я прочитав чимало всяких поетичних творів; були в руках у мене і Щоголів9, і Грінченко 10, і Самійленко 11, і Олесь12, та ніколи й ніде, ні в одній збірці не зустрічав ні поїзда, ні паровоза, не згадувалися в них і вагони ні першого, ні другого, ні третього класу. Я, звісно, бачив усе те, милувався і далекими поїздами, і такими самими далекими паровозами, повитими млою, і зеленню верб, але й на думку мені не спадало, що про все це можна писати вірші, що можна захоплюватися цими дивними витворами людських рук, що такий состав можна поставити поруч з чумацькою мажею, ба, навіть, поперед неї!

Верхарн говорив мені, наполягав, наказував, що не тільки можна, а й слід, що без цього поезія не охопить всього багатства життя. В степу на предковічній могилі взяв у руки книжку один хлопець, після роботи поклав її вже інший — багатший, зіркіший. Вуж далеко не втік у нехворощу: незабаром повернувся до своєї нірки. Копач скарбів зняв своє засудження з бідолашної тварини. Ні, йому таки було що оберігати отут серед степу. І цю старовинну поезію могил, і оту поезію новітню — там, на обрії з зеленими вербами і далекими составами в ряд з невтомними паровозами,..

1974

1 — В е р х а р н Еміль (1855—1916) — бельгійський поет, драматург, критик. Збірка віршів "Міста-спрути" (1895), присвячена капіталістичному місту, мала революційне спрямування, розкривала могутній талант Верхарна як художника-урбаніста поряд із його знаменитими творами, позначеними впливом символізму.

2 І ось сільська школа за спино ю.— Трирічна початкова школа, яку І. Сенченко відвідував у рідному селі Шахшка в 1908—1911 рр.

3 ...п рислали з нової, щойно відкритої гімназії сповіщення: ваш Іван зараховани й.— 1911 р. І. Сенченко успішно склав іспити в Червоноградську гімназію. Однак через матеріальні труднощі батьки не змогли внести плату за навчання, і через рік він перейшов у міське училище, перейменоване того ж року у Вище початкове училище.

4,5 "О г о н ё к" — громадсько-політичний і літературно-художній журнал. Виходить у Москві з 1923 р.

6 Брюсов Валерій Якович (1873—1924) —російський радянський письменник. Своїми вчителями називав Пушкіна, Верхарна, Тютчева. Його перу належать переклади творів Е. Верхарна, зокрема зібрані у книзі "Лирика и поэмы".

7 Шевченко Тарас Григорович (1814—1861) — український письменник, поет, художник, мислитель, революційний демократ.

8 Лозова — місто обласного підпорядкування, розташоване на півдні Харківської області, центр Лозівського району. Один з найбільших залізничних вузлів Південної залізниці. Поселення Лозова засноване в кінці 60-х років XIX ст.

9 ОД о голів (Щоголев) Яків Іванович (1823—1898)—український поет. Належав до харківської школи романтиків.

10 Грінченко Борис Дмитрович (літературні псевдоніми — Василь

Чайченко, П. Вартовий, Б. Вільхівський та ін.; 1863—1910) —український

письменник, вчений і громадський діяч.

II Самій лейко Володимир Іванович (літературні псевдоніми —

В. Сивенький, Іваненко, Полтавець, Смутний та ін.; 1864—1925)—україн-

ський письменник.

12 Олесь Олександр (справжнє прізвище — Кандиба Олександр Іванович; 1878—1944) —український поет.