Протестант - Кониський Олександр

Та й школи у нас нема...

Нарешті не минув він і попаді: нащо вона їздить по селу льнувати?

— Вже, — каже до неї, — коли так, так ішли-б, пані-матко, прямо з довгою рукою.

Попадя образилася: до станового, до посередника.

Приїхав посередник, Дмитра скинув, звелів вибрати нового старосту.

Заходився Книш спродуватися. Все спродав, лишив тільки кобилу та воза. Наділ свій і хату передав громаді. Взяв жінку, дочку й подався в дорогу. Нікому в селі й слова не сказав, куди він простує. Заїхав до мене в хутір попрощатися.

— Куди-ж ти, Дмитре? — питаю.

Махнув рукою та й каже:

— Не питайте, і сам добре не знаю... Гадаю у Таврію, або на Кубань!

Тоді наші люди на Амур та на киргизькі степи ще не ходили.

— Тісно, каже, мені тут, землі мало, земля недобра, родить мало, а платня велика.

— Та і в Таврії не з медом: те ж святе.

— Може, та вже-ж хоч гірше, аби инше! Коли замірився, так назад не вернусь... І люди тут не по мені...

— Ну, поможи боже!

Подався Книш, і цілих два роки не було про його жадної звістки, — немов чоловік у воду впав,

Аж ось з місяць назад сусіль Дмитро до мене в хату...

— Що се ти вернувся?

— Отак, як бачите... самотою...

— А жінка, дочка де?

— В Криму... пропасниця з'їла... нехай вже царствують...

— Що-ж тепер діятимеш?..

— Якось житиму-доживатиму, свою постать дожинатиму...

— Не треба було зриватися...

— Говоріть-же... А все з дурного розуму... Забув, що там добре, де нас нема... Покарав господь за те, що свій рідний край покинув... Правду сказано: батька покинеш, так і сам загинеш.

І живе Дмитро, доживає, і все він той самий, — смутний, невеселий, понурий, незадоволений ні з чого... одно слово, як був, так і є "протестант".

1872 р.

Хутір Камінка,

Прилуцького повіту.

--— КІНЕЦЬ —--