Березовий сік (повість) - Давидов Анатолій

А тоді покликав їх до високої берези. Учні підійшли й побачили, що в стовбур вправлено цівку з бузини. Сік стікає у відро.

— Ось так треба сік точити,— показав Михей Хомич,— а як закінчитья сокорух, я вийму цівку й заткну отвір корком. Ще й глиною замажу. Од цього дерево не постраждає.

Лісник знайшов склянку, й учні досхочу напилися березового соку. Смачного-пресмачного!

Плотва

Весна справді видалася рання. Зазеленіли луки, горби вбралися у жовті квіти кульбаб. З червоного верболозу осипалися котики, в неглибоких калюжах прогрілася вода, і в ній закопошилися комахи, за-кумкали жаби, весело застрибали вертячки.

Після уроків Ігор скликав свою ланку, й діти подалися за село аж до річки. Дорогою збирали гарні мушлі перлівниць, які занесла сюди повінь, щипали молодий соковитий щавель, слухали солов'їв. Вже до прибережних кущів доходили, як Валько помітив у великій, але мілкій калюжі рибу.

— Плотва! — впізнав Ігор.— Ми з татком її на вудочку не раз ловили.

— Та яка велика! — зраділо вигукнув Валько.— А тут же зовсім мілко. Буде ввечері юшка!

— Яка юшка! — обурився Ігор.— Чи не знаєш: риба нереститься зараз, ловити її заборонено. Давайте краще вириємо рівчачок до річки й випустимо туди рибу!

Пропозицію ланкового підтримали всі. Валько побіг мерщій по лопату, й діти узялися до роботи. Невдовзі вода з калюжі весело побігла в річку, а з нею попливла й риба. Сорок плотвичок нарахували діти, а одна, найбільша, ніяк не могла пробитися на волю. Валько взяв її в руки.

— Добряча!

— Може, на юшку залишиш? — уколола Маринка.

— Ти що? — розсердився той.— Нерест зараз у риби, ловити її заборонено,— скоса глянув на Ігоря.

Піонери перезирнулися й пішли обстежувати інші калюжі.

ЗОЗУЛЯСТА

Сьогодні Ігорьок з Славиком ходили до зоомагазину купувати живий корм для риб. Вже як поверталися до інтернату, побачили, що на базарі продають інкубаторських курчат. Немовби із жовтої вовни клубочки копошаться в паперових коробках. Ще й цвіріньчать, як горобці на весну. Ігорьок помітив, що Славко очей від них не одводить, узяв і купив йому одненьке. Купив би й собі, та грошей не вистачило.

Страшенно зрадів Славко подарункові. У нього було колись таке ж жовтеньке курча, тільки іграшкове. Заведеш його ключиком,— воно й стрибає по підлозі й ніби щось дзьобає. Славко клав тому, залізному, курчаті крихти хліба, та іграшці було до всього байдуже. І ось тепер у нього справжнє, живе курча. Яка радість!

Прийшли хлопці до інтернату, одразу ж накришили курчаті хліба, поставили перед ним блюдечко з водою. А курча, як і те, іграшкове, й не дивиться на їжу. Пищить, сердешне.

— Чому воно не їсть? — питає Славко у друга. Той лише плечима знизує.

Добре, що Зоя Павлівна ще додому не пішла. Як дізналася про курча, руками сплеснула:

— Теж іграшку знайшли! Та хіба ж такій крихітці хліб дають?!

Метнулася на кухню, принесла пшона, трохи сиру. Поклала все те перед курчам, а воно в куток сховалося. Що робити?

— Воно, мабуть, іще їсти не вміє! — здогадалася вихователька. Посадила курча коло їжі й ну пальцем по підлозі стукати. Курча й собі вдарило дзьобиком спочатку по підлозі, а тоді й пшонинку надибало. Дзьоб! — і проковтнуло її, дзьоб — ще одну... Так з десяток пшонинок вхопило, кілька крупинок сиру. Може б, і більше з'їло, але Зоя Павлівна не дала.

— Ще переїсть,— промовила, а потім до Ігорька: —— Що ж ти, хлопче, наробив! Купила б оце курча якась бабуня, і ходило б воно разом із своїми братиками та сестричками по подвір'ю, адже їм, особливо інкубаторським, потрібне зараз і сонце, і свіже повітря, і травичка зелена. А в приміщенні, діти, курча загине...

Зажурилися учні.

— Завтра, Зоє Павлівно, ми повернемо курча тому дядечкові, в якого його купили! — рішуче промовив Ігорьок.— Згоден, Славику?

Славкові, щоправда, не хотілося втрачати таке симпатичне курчатко, та якщо воно не може в приміщенні жити... Що ж, доведеться віддати...

Вранці, добре, що була неділя, учні зайшли на базар. Та ні машини, ні того дядечка, що продавав курчат, уже не було. Розпродав, виходить. усіх. Довелося з курчам до інтернату повертатися. А тут Зоя Павлівна нагодилася. Помилувалася курчатком і заспокоїла друзів:

— Зарадимо вашому горю. Сьогодні ж однесемо курча в лісництво.

Там у квочки, щоправда, вже більші курчата,та нічого — буде й це з ними рости...

Михея Хомича у лісництві не застали: навесні у лісі повно роботи. Зате Тетяна Романівна, мама Зої Павлівни, на подвір'ї хазяйнує.

— А де квочка з курчатами? — питають у неї учні.

— За хлівом десь гребуться.

Гайнули за хлів. Справді, на купі гною греблися кури, а трохи осторонь, під розлогим кущем квітучої бузини,— квочка з курчатами. Зозулясті курчатка снували в траві, та як тільки побачили дітей, одразу ж до ковчки побігли. А та пір'я настовбурчила, крила розчепірила. Тільки-но підійди!

Славко хотів своє курчатко до них пустити, але Зоя Павлівна не дала.

— А як заклюють чужого?!

— Не заклюють,— заспокоїла її Тетяна Романівна,— то вона для годиться крила розпустила, а насправді зозуляста — лагідна курка. Хіба ти її, Зою, не впізнала?

— Невже утікачка? — зраділо вигукнула вихователька.

— Вона,— усміхнулася Тетяна Романівна, а тоді вже й до дітей: — Ця курка утекла колись з дому. Михей Хомич гадав, що пропала. Міг тхір заїсти, лисиця вкрасти. У лісі на курку чимало звірів зуби гострять! Аж під осінь Михей Хомич зустрів її з виводком на далекій дільниці. Він до них, а вони, здичавілі, навтіки. Так і жили зозулясті кури в хащах аж до зими. Як сніг упав та морози вдарили, захвилювався Михей Хомич: померзнуть, бідкається, кури. Вранці узяв порожній мішок, на лижі став — треба ж їх якось рятувати! Я саме зерно набираю в мішечок для приманки, коли це Михей Хомич гукає:

— Ходи сюди — поглянь, що в стайні Вороньковій робиться!

Я до стайні, а там ті кури сидять. Швиденько двері зачиняю, щоб не повтікали, а вони хоч би що. Вкинули їх до курятника, нагодували. Кілька днів через них інших курей теж не випускали на подвір'я, а тоді ризикнули — втечуть так утечуть! Та їм, мабуть, нелегко в лісі жилося. бо ніколи вже не тікали з теплого курятника та від зерна. Зозуляста навесні заквоктала, підклали ми їй яйця, вона й висиділа оцих курчат.

Тетяна Романівна взяла Славкове курча, посадила його перед зозулястою. Курка подивилася на курча, а тоді стала гребтися в смітті. Невдовзі щось знайшла.

"Ціп-ціп-ціп" — покликала курчат. Ті мало з ніг не збили новенького, кожному, либонь, хотілося першим добігти до знахідки. Однак квочка їх не пустила, а ще раз проказала своє "ціп-ціп-ціп". І тут Славкове курча збагнуло, мабуть, що то його квочка кличе, й хутенько рушило на той поклик. По дорозі двічі перечепилося, але тут же піднялося й подибало далі.

А зозуляста, як Зоя Павлівна пальцем по підлозі, ударила кілька разів дзьобом біля знахідки — пророслого вівсяного зернятка. Роби, мовляв, як я!

Курча так і зробило. Зернятко швидко сховалося у його дзьобику.

— Признала зозуляста ваше курча,— задоволено промовила Тетяна Романівна.— Тепер нічого за нього боятись!..

Учні ще довго були в лісництві. Перш ніж іти додому, до курей заглянули. Зозуляста, як і раніше, греблася в смітті, поблизу неї копошилися курчата. Серед них весело вистрибувало й новеньке. Та ось квочка побачила дітей і стривожено покликала курчат своєю, курячою мовою. Ті прожогом метнулися до квочки й хутко сховалися під неї. Славкове курча — найперше!

ЧИМ ПАХНЕ МЕД

Через кілька днів після обіду Зоя Павлівна повела учнів до лісництва. Михей Хомич зустрів дітей радісно.

— Покажу вам. як мед з вуликів викачують!

— А що, як бджоли вжалять? — захвилювалися дівчатка.

— Ну то й що? — бадьорився Ігорьок.— До того місця треба подорожника прикласти — І біль як рукою зніме!

— Не бійтеся,— заспокоїв дітей лісник,— ви будете з будки спостерігати. Туди бджоли не дістануться. А Ігорькові я маску дам. Він мені допомагатиме.

Спочатку гуртом оглядали вулики. Там кипіла робота: бджоли снували туди-сюди, на дітей не зважали. Ніколи!

Михей Хомич обережно зняв з льотка бджолу.

— Бачите, скільки пилку назбирала? — показав на задні ніжки, деяскраво жовтіла обніж (так називають збитий у невеличку кульку пилок).— А нектар бджола висмоктує з квіток хоботком. Знаєте, скільки їй треба квіток відвідати, щоб назбирати ложку нектару? П'ятдесят тисяч! Ось які бджоли трудівниці! — Він випустив бджолу, і та сховалася у вулику.

— А це що за бочка? — стукнув Ігорьок кулаком по залізному бачку. Той аж загув.

— Медогонка.— Михей Хомич зняв кришку, і діти зазирнули всередину. Там побачили залізне переплетіння. Лісник покрутив ручку збоку медогонки, і переплетіння почало обертатися.

— Тепер ховайтеся в будку, бо ми з Ігорьком будемо рамки виймати та в медогонку ставити.

Лісник дав Ігорькові маску, а сам розпалив димар, зняв з вулика кришку. Бджоли заметушилися. Тоді Михей Хомич обкурив їх димком, і вони заспокоїлися. Лісник передав димар Ігорькові і дістав рамку. Зазолотилися повні меду соти. Обережно м'якою щіточкою змів бджіл з рамки, поставив її в ящик. Коли назбиралося повен ящик рамок, переніс його до медогонки.

Діти затамували подих. Ігорьок зверхньо поглядав на них, аж доки одна із бджіл не сіла на руку.

— Ой! — тільки й скрикнув.

— Нічого! — заспокоїв Його лісник.— То не пасічник, якщо його бджоли не жалили! — А подорожник і справді приклади — допомагає.

Ігорьок, як був у масці, побіг шукати його.

Тим часом Михей Хомич тонким гострим ножем зрізав із сот тоненьку воскову плівку. Дітям здалося, що в будці медом запахло. А лісник підставив до медогонки емалеву каструлю й став крутити ручку. І ось мед потік: спочатку тоненькою цівочкою, потім — густою золотистою стрічкою...

Каструля швидко наповнювалася медізм, і Михей Хомич підставив бідон, а каструлю кудись одніс.

— Тепер, горобці, гайда до хати! — відчинив двері.

Діти гайнули до сторожки й остовпіли від здивування — за столом сидів Ігорьок і ласував медом.

— Пригощайтесь і ви,— запрошувала їх Зоя Павлівна.— Та перш ніж їсти, понюхайте, чим мед пахне?

— Квітами, травами! — гукали діти.

— Бджолами! — солідно заявив Ігорьок, не одриваючи од руки подорожник.

...Весело покидали діти лісникове дворище.

ЛИСКА

І знову учні йдуть лісовою дорогою.